До зустрічі, Друже
Суха, вже звична, стандартна новина: у шпиталі помер черговий військовий. Не перший та не останній. На жаль. Всі звикли.
Про нього писали лише тому, що прикрив доньку під обстрілом. Героїчно та зворушливо — тому й писали. Про інших не пишуть — не цікаво, звикли...
Я сам якось спокійно до цього ставлюся — війна як війна, теж звик. Тільки пізніше, дізнавшись, що це саме друг Микола, друг Байкер, відчув біль. Стало боляче. Нестерпно боляче.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Дніпрі помер військовий з Кропивницького, який прикрив собою доньку під час артобстрілу
Ми познайомилися 13 серпня 2014 року на задвірках військкомату. Три Миколи та я – третя хвиля мобілізації поєднала різних людей. Війна мене майже не зачепила, в той же час один Микола втратив частину ноги, другий — майже втратив слух, третій сьогодні помер у шпиталі…
Майже разом пішли на «дємбель», але Байкер швидко повернувся. В нього донька підписала контракт та пішла на війну, а він не міг залишатися тут — пішов служити до неї та для неї. Бо до цього часу воював заради неї та коханої дружини.
Колись, під Авдієвкою він розповідав мені про свою любов до мотоциклів та до родини. У бліндажі, під час обстрілу тем для розмов не багато.
Коли народився мій син, привітав одним з перших, але посидіти за келихом кави не вийшло — якраз зранку їхав на фронт. Обіцяв надолужити потім. Тепер вийшло, що обманув. Не зі своєї вини. Та й взагалі, немає його вини, бо я знаю, хто винен!
Якось після фронту дратувало те, що тут усі про неї забули. Тепер не дратує, бо хлопці там гинуть саме для того, що б тут не знали, що таке війна. Так і братик Микола зробив для цього все, що міг. І навіть трішечки більше.
Спочивай з миром, друже! До зустрічі.