Олена Сідорова, «Кіровоградська правда»

Валентина Корнієнко живе і працює в Москві більше двох десятків років. Вона має успішний родинний бізнес – адвокатську контору, чудово говорить українською і кілька разів на рік повертається у рідну Новоєгорівку Новоукраїнського району, аби вкласти зароблені кошти у розвиток села і допомогти землякам.

«КП» дізналася про добрі справи Валентини ще у серпні. Після Дня Незалежності до редакції зателефонували ті, хто вважає, що про добрі справи землячки має знати якомога більше людей, адже вона робить усе тихо, не задля свого піару.

– Ситуація проста і водночас непроста, – пояснює Валентина. – Я народилася у цьому селі, мою маму поважали жителі, вона була директором школи. Свого часу ми забрали батьків до Черкас і продали тут родинний будинок. Батька, як він і просив, поховали в рідному селі. Тому щороку приїжджали на могилку. З часом стали помічати, як усе занепадає, вулиці темні, будинки руйнують, люди виїжджають… На рідний будинок теж без щему дивитися було тяжко. Душа боліла. За деякий час ми викупили будинок, відновили його і почали допомагати людям.

Перше, що зробила родина Валентини, – відновила вуличне освітлення, розчистила покинуті будівлі, узбіччя від бур’янів. Далі – перейшла до дитячого садка і відкрила там ще одну групу. Тепер в дитсадку три десятки дітей. Кожного року матеріально допомагає всім багатодітним і малозабезпеченим із підготовкою дітей до школи.

– Якось приїхали і дізналися, що закривають школу, – ділиться співрозмовниця «КП». – Не буде школи, не буде і села. Ми разом із сільрадою вирішили питання автобусу, щоб дітей підвозили до закладу. Тепер все по-іншому, школа відновилась: молодий колектив учителів, маємо найкращого методиста з англійської мови. Замінили всі вікна у школі. У класі англійської мови учні по скайпу спілкуються з іноземцями, проводяться районні тижні іноземної мови. Діють гуртки – спортивні, творчі, музичні. Запровадили традицію показувати художні і пізнавальні фільми. Наповнюємо бібліотеку. Школа – живе! Таким чином намагаємося піднімати рівень розвитку дітей, бо вони ж – наше майбутнє. Дуже пишаємося, що наші школярі привозять перемоги з олімпіад із математики, англійської…

Нещодавно у школі створили ігровий куток – його розмалювала кіровоградська майстриня Тетяна Стороженко.

– У роздягальнях спортзалу теж тривають роботи, на вулиці роблять відкоси – це теж ініціатива Валентини, – додає тамтешня вчителька Наталія Желізняк. – Підключили інтернет. Дітки працюють – їх у нас шість десятків. Якби не вона, школу закрили б. Завжди радиться, що нам найбільше потрібно. До Дня Незалежності влаштовує вечори пам’яті для вшанування Героїв АТО. Навіть прапор біля школи оновила по-європейськи. І при цьому вона ніде не розповідає про свої справи.

Один із об’єктів, який невдовзі з’явиться у селі і за який дуже вдячні тамтешні жителі, – Українська православна церква Святого Миколая Чудотворця.

– Фундамент заклали у 2014 році. Зараз уже звели будівлю, залишилися внутрішні роботи, – розповідає «КП» голова первинної ветеранської організації Віктор Портенко. – 300 років селу – й ніколи не було церкви! Звичайно, люди цього довго чекали. У дітей навіть не було перспективи її побачити. Поряд із церквою збудували приміщення для недільної школи, батюшка буде з освітою. Треба піднімати духовність. Відкриття планується десь на наступний рік після отримання українською церквою автокефалії.

Скільки йде коштів на допомогу селу – Валентина ніколи не рахувала.

– Ми не переходимо на грошові моменти – практично все зароблене привозимо в село, – констатує жінка. – У мене рука не піднімається витрачати кошти на відпочинок, коли я знаю, що в селі ще стільки нереалізованих проектів. Ми віддаємо зароблені нами гроші на те, щоб піднімати людей до кращого життя: «Піднімайтеся, рухайтеся, живіть!». Гроші у нашу сім’ю просто так не падають. Ми їх дуже тяжко заробляємо. Але я впевнена, що всі, кому Бог дав можливість заробляти гроші, зобов’язані допомагати тим, у кого їх нема, – дітям, стареньким, хворим і всім, хто потребує допомоги. І настільки прикро, коли фермери заробляють на землі немало, а проблемами села не переймаються.

Приїжджає родина Валентини чотири рази на рік – у жовтні, на Новий рік, травневі свята і День Незалежності України.

– Більше, ніж на два тижні, у нас не виходить затриматися. Коли прокидаєшся зранку, дивишся у вікно, а на лавочці вже сидять ті, кому потрібно допомогти у боротьбі з бідою. Ми закодували більше півтора десятка людей від згубної любові до чарки, тому село зараз практично непитуще, люди працюють і будують щасливі сім’ї, – радіє благодійниця.

Валентина запевняє, і надалі підтримуватиме рідне село. Зізнається, не чекає за це слів удячності, лише сподівається, що усе зроблене піде на благо країні і її майбутньому – дітям.

– Болить серце, коли бачу, що відбувається… Якщо ми хочемо змінити країну, треба починати з села. Люди мають у них добре жити, молодь не має виїжджати, села повинні процвітати. Якби кожен озирнувся навкруги, що може своїми силами змінити, було б усе набагато краще і зміни наставали б набагато швидше. А те, що ми робимо, – це наш особистий внесок у розвиток України, – наголосила співрозмовниця «КП».




LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here