«Таких людей майже не лишилося на планеті». Спогади про покійного Миколу Левандовського

У цьому матеріалі ми зібрали спогади людей, які співпрацювали з Левандовським і знали його близько

359
кількість переглядів

Маша Ларченко, «Україна-Центр»

26 грудня на 87 році житті не стало Миколи Євгеновича Левандовського. Більше половини століття він вітав усю Кіровоградську область в радіо- і телеефірі. Свою трудову діяльність починав на заводі «Більшовик» калильником, після роботи грав у аматорських театрах. Але, як часто буває в житті, один день перекинув усю долю. Левандовський переміг у конкурсі читців, після чого став голосом області й голосом часу. Диктор, телеведучий, учитель, актор, мисливець, сім’янин. А головне – справжній чоловік.

У цьому матеріалі ми зібрали спогади людей, які співпрацювали з Левандовським і знали його близько.

Ірина Науменко, журналістка, телеведуча:

– Це людина, поцілована Богом. Рідко народжуються люди з такими яскравими якостями – і душевними, і професійними. Що стосується жителів Кіровоградської області, то ми з його голосом прокидалися і засинали, він вів усі паради, його голос звучав зі сцени філармонії, де він працював довгий час ведучим. І з Кларою Новіковою в тому числі. Всі ж знають цю історію. Клара Новікова за направленням після культпросвітучилища приїхала в Кіровоградську філармонію (в нашій філармонії вона навіть заміж вийшла вперше за музиканта). Вони дуже дружили і спілкувалися з Миколою Євгеновичем. Навіть коли Клара приїжджала сюди з концертами, то вони обов’язково зустрічалися і довго спілкувалися. І не могли знайти Клару ні адміністратор, ніхто з групи, тому що вона пішла розмовляти з Левандовським і відключила телефон. Це її молодість, його зрілі роки, їм завжди було про що поговорити. І Клара Новікова завжди з великою теплотою у всіх інтерв’ю згадувала свою дружбу з Левандовським.

Левандовський – це не просто людина, не просто диктор, колега, це така брила, така яскрава особистість. Кожен, хто мав честь хоча б іноді трохи спілкуватися з ним, завжди про нього відгукується в найвищому ступені. Левандовський – це аристократична вихованість, галантність, інтелігентність, дружелюбність. Неймовірний талант, який він міг вдихнути в кожного.

Спочатку, коли я в 90-ті роки прийшла на телебачення, нас не допускали до ефіру, ми змушені були кожен день займатися з Левандовським. Він навіть дефекти мови міг виправляти, як логопед, у тих, хто до нього ходив. Він навчав дикції, інтонації і всім дикторським штучкам, які людина, яка сідає в кадр, просто зобов’язана знати.

Крім того, дуже прикро те, що за кадром залишилася одна непізнана іпостась Левандовського, і марно. Може, зараз відгукнеться якийсь спонсор, щоб сконтактуватися з родичами і взяти його вірші. У нього ж приголомшливі вірші, там така глибина, така образність. Це дивовижні вірші! Левандовський-поет – ця грань, на жаль, була відкрита не для всіх. Він тільки нечисленним друзям читав свої вірші. Вважав, що, може, він не зовсім поет, тому читач повинен дізнатися про його вірші хоча б після його смерті. Розумієте, це така особливість порядних і талановитих людей: вони вважають, що, можливо, десь у чомусь не такі. Він був дуже самокритичний усе життя. Ось такий парадокс.

Коли я приходила до нього перед ефірами займатися, це була дуже методична скрупульозна робота. Спочатку ми читали текст, потім записували мій голос (свій голос по-іншому сприймаєш, коли чуєш його), потім розбирали кожне слово, прибирали російський акцент, який спочатку був у мене в українських словах, займалися орфоепією. Він виховав цілу плеяду дикторів, але йому за це ніхто не доплачував, це робилося на добровільних засадах. Він завжди з радістю допомагав людям.

Почалося все ще з конкурсу дикторів, на який я прийшла, – він одразу мене помітив. Коли мене вже взяли на роботу, він мені показував: «Дивись, що я напроти тебе написав, я написав “диктор на 90%”». Каже: «А знаєш, чому на 90? 10 доопрацювати в процесі практики». Він був у журі завжди, на кастингах. Тоді було так заведено. По-перше, тебе навіть не відразу в штат брали, ти ходив стажуватися місяць-два. Під час стажування ти ходив на прямі ефіри – все по-дорослому. І між ефірами він займався з новачками. І не тільки зі мною. Тоді було таке правило: навіть якщо тебе взяли в штат, ти зобов’язаний пройти курс молодого бійця.

Я вмовляла Миколу Євгеновича дивитися всі мої ефіри, він був змушений їх дивитися між своїми, бо знав, що я прийду і запитаю: «Ну як?» Він сумлінно все переглядав протягом, напевно, років п’яти точно. Спочатку «День за днем», а потім уже і «Наші вітання».

Потім, пам’ятаю, кажу йому після якогось ефіру: «Та ну це не так, я незадоволена». Він мене заспокоїв і сказав, що це дуже добре, що я незадоволена: «Значить, у тебе є шляхи для зростання, ти будеш вдосконалюватися і ставати краще і краще. А якби ти зараз подобалася собі, почалася б деградація абсолютна». Він як порадник був дуже мудрим.

Про мене тоді як про медійну особу було багато всяких розмов, пліток. Я спочатку по молодості так засмутилася, з’ясовувала стосунки, виводила на чисту воду, а мені Микола Євгенович сказав абсолютно приголомшливу річ: «Іро, навіщо ти це робиш, навіщо ти опускаєшся до їхнього рівня? Про нас судять погано ті, хто гірші нас. Тим, хто кращі нас, не до нас». Він мене настільки в цьому плані заспокоїв: «Та ти взагалі повинна радіти, що про тебе плітки ходять. Значить, ти цікава. А ось коли перестануть пліткувати – ось тоді задумайся». Цією золотою порадою я керуюся все своє життя.

Микола Левандовський начитував раніше всі наші фестивальні програми – і теле-, і радіо. І на всіх конкурсах-фестивалях, по-перше, ці програми отримували призові місця, а, по-друге, всі і завжди відзначали цей голос. Говорили: «Хто це? Який приголомшливий оксамитовий голос!» Він був диктором вищої категорії, йому пропонували роботу в столиці. Просто тоді це було пов’язано з сім’єю, дітьми та сімейно-побутовими умовами, він не міг їхати кудись знімати квартиру з маленькими дітьми, а тут житло було. Інакше Левандовський, може, відзначився б у столиці, тому що звали туди неодноразово.

Він же вів і телепрограми – ту ж інформаційну «День за днем». Вони з Людмилою Ляховою (Євдокимовою) були першими теледикторами області. Спочатку він, правда, працював на радіо, а потім у нас (слідом за київською) відкрилася Кіровоградська обласна телерадіокомпанія. По суті, вона найстаріша в Україні. Левандовський вів не тільки телепрограми – інтерв’ю, концерти, телеконцерти теж були всі на ньому. А ще Микола Євгенович грав у самодіяльному театрі оперети в клубі Калініна (де зараз знову синагога), і, треба сказати, вельми успішно. Був у нас у колективі незмінним Дідом Морозом все життя, 8 Березня завжди був ведучим.

Я ненавиджу фразу «незамінних людей немає», тому що заміна не завжди рівнозначна. Ось дивіться – пішов Левандовський з радіо, хто такий же за потужністю там з’явився? Дейнекін помер – на його місце хтось прийшов? Ципіна не стало – і? Ципін, Левандовський, Дейнекін – це таке покоління творчої аристократії до мозку кісток. Шкода, вони йдуть, а заміни немає.

Євгенія Шустер, журналістка, радник мера Кропивницького:

– Безумовно, Микола Левандовський – це легендарна особистість. З його голосом прожило багато поколінь. Оскільки я в телерадіокомітети потрапила рано, ще восьмикласницею, для мене дивитися на нього, на Люду Сохранну було чимось неземним. Для мене це було, з одного боку, відповідально, а з іншого – казково. Спочатку я почала працювати на радіо. Голос, як виявилося, у мене хороший був. І у мене була чудова школа. Сказати, що Левандовський мене вчив чогось, – він мене нічому не вчив. Я просто сама якось підслуховувала, підглядала. Радіодиктором з ним була Людмила Леонідівна Капустіна. Це був такий оксамитовий милостивий дует.

Що мене підкупляло в Миколі Євгеновичу, так це те, що він знав багато анекдотів, цілував жінкам ручки. Брав мою праву руку і цілував усі пальці, починаючи з мізинчика, це у нього завжди так було. Мені подобалося спостерігати, як він дивиться у вікно і оголошує погоду. Він десь до шостої приходив на роботу, раніше багато було в прямому ефірі. І були потім такі анекдоти «Левандовський бреше погоду», коли почалися записи і прогнози іноді не збігалися з реальністю. Потім уже Людмила Леонідівна була обтяжена онуками, дітьми, і мене почали іноді підсаджувати в пару з ним читати новини. Для мене це було, звичайно, хвилююче.

У нас були такі теплі (не дивлячись на майже тридцять років різниці) взаємини! Мені було завжди дуже важливо отримати від нього гарну оцінку. І я прекрасно пам’ятаю свій перший вихід уже на телебаченні в ролі ведучої. Мене дуже рано посадили працювати не тільки в місцевий, а й в український ефір. А тоді були 80-ті роки, та й, загалом-то, я без тата, без мами – якогось одягу ошатного не було. Ця історія кіровоградських дикторів і ведучих тяглася дуже довго – щось хтось у когось позичав, якось викручувалися. Але я для диктора була завеликою, і у мене якихось одна або дві кофтинки були, рублів по двадцять в «Трикотажі» нашому місцевому куплені, – і все. Тут же важливо, що вгорі, внизу можна було в чому хочеш сидіти, а іноді і зовсім без нічого (сміється. – Авт.), особливо коли влітку жарко. У нас кожен понеділок вранці були летючки. Обговорювали тиждень усім складом. Ми дуже хвилювалися, коли говорили про наші програми, я запам’ятала, що мою київську прем’єру тоді хвалили. А Микола Євгенович, пам’ятаю, хвалив-хвалив, а потім сказав: «Ну що ж ця дівчинка так бідно одягнена? Одягніть її якось краще». Я назавжди це запам’ятала.

Ще довго ми були одягнені біднувато. Це було видно в порівнянні зі львівськими ведучими, київськими, одеськими. Незважаючи на це, тоді був наш золотий час на українському телебаченні, наші програми стали помічати. Я вже обростала трохи цією телевізійною впізнаваністю. І тоді, як зараз пам’ятаю, у нас з’явився новий перший секретар обкому Микола Гнатович Самілик. Приїхав з Дніпропетровська і був з такої нової хвилі. Область при ньому трошки прокинулася. Це була якась нова горбачовська хвиля. І він прийшов до нас на телебачення в прямий ефір. Я вела тоді цей ефір, його прийшли дивитися дуже багато журналістів – і Віталій Семенович Ципін, і Микола Євгенович прийшов, навіть водії наші були і під камери сіли. Я дуже хвилювалася, та ще й, як і раніше, простенько була одягнена. Після цього ефіру я наважилася відповісти Самілику на запитання: «Що тобі треба, молода гвардія?», що у багатьох наших людей немає квартир, що у нас погана техніка, що у нас немає хорошого транспорту (а нам по області їздити) і що ми погано одягнені. І нам всім дали якісь папірці, ми пішли в УТО (де зараз «Сільпо») і нас там на другому поверсі одягли. У мене вперше з’явилися кілька суконь…

Повертаючись до Миколи Євгеновича. Він був одним з тих, хто завжди дуже цікаво робив аналіз програм. Завжди з хорошим гумором, з усякими порівняннями. Він любив розповідати про полювання, про свого собаку. Анекдоти у нього теж завжди були цікавими.

Він довго був без звання, без нічого. А я була тим чиновником від преси, який благословив Миколу Євгеновича на здобуття звання заслуженого працівника культури. А потім зовсім недавно (два роки тому) я говорила меру, як багато Левандовський значить для міста. Я вважала, що це мій обов’язок. І ось в 2016 році він отримав нагороду міськради «За заслуги» II ступеня. Він отримував її і дивився на мене вологими очима. Якийсь такий незримий діалог у нас тривав. Він був голосом свого часу. І пам’ять про нього у мене завжди буде світлою і теплою, як і у багатьох, я думаю.

Вадим Мурований, директор «Центральноукраїнського бюро новин» (CBN):

– Коли я став директором КОДТРК, ми Миколу Євгеновича відразу повернули на роботу, тому що його звільнили перед цим. Разів зо три, напевно, разом їздили на полювання. Щороку на День телебачення і радіо. Ось тільки в 2017-му вже не брали з собою, тому що він себе погано почував.

Є архіви програм «На природу з Середою» – там наше полювання, і розповіді, і байки, і вірші, і все на світі. У мене навіть собака був від Левандовського. Я дуже довго чекав, поки буде послід від кобеля Левандовського. Він – заводчик собак, знатний мисливець і член президії обласного товариства, тобто шанована людина в нашому мисливському середовищі. Ну і, звичайно, він – людина дуже високих моральних засад, правил і всього іншого. Як на полюванні він нам завжди показував приклад, як треба все це робити ще з тих часів, так і в житті це був зразковий, інтелігентний і приємний чоловік. Дуже шкода. Таких людей майже не лишилося на цій планеті…

Фото з сімейного архіву Миколи Левандовського