Головлікар Кіровоградської обласної лікарні Лариса Андрєєва: «У мене в роду ніколи не було медиків»

У розмові, як і в житті, вона була відвертою і чесною

2994
кількість переглядів

Олена Нікітіна, «Україна-Центр»

Напевно, кожному доводилося чути фразу «уяви, що я лікар, і розповідай все». А чи доводилося вам слухати лікаря? Принадність журналістської роботи в тому, що нам доводилося. І кожна зустріч, кожне інтерв’ю з лікарем – ну правда, як бальзам на душу, яким би не був предмет розмови.

Приводом зустрітися з Ларисою Андрєєвою, головним лікарем Кіровоградської обласної лікарні, стало присвоєння їй звання «Заслужений лікар України». Але питати хотілося не про те, що вона відчуває, які плани перед собою ставить, а про все – жіноче, медичне, чиновницьке, депутатське. Їй є що згадати, чим поділитися, від чого застерегти. У розмові, як і в житті, вона була відвертою і чесною.

Не чекаючи запитання, Лариса Миколаївна почала з обстановки в лікарні:

– Важко. Не мені одній, а всьому персоналу. Дуже багато пацієнтів. Люди, на жаль, надходять з такими запущеними формами, що важко доводиться терапевтам, хірургам. У національному переліку немає медикаментів, які потрібні. Люди дотягують до такого стану, що їх везуть до нас близькі. З пневмонією надходять на п’яту-шосту добу, коли вже не просто ускладнення, а легень практично немає, і лікарі витягують їх. Але нічого, така наша доля.

– А давайте й поговоримо про вашу долю. Як ви стали медиком? Це мрія дитинства?

– Ні. Це випадковість. У мене в роду ніколи не було медиків. Родом я з Глодосів, батьки – сільська інтелігенція: тато – головний агроном, мама – економіст. Я любила возитися з молодшими дітьми, грати з ними в школу, вчити їх. Батьки хотіли, щоб я отримала сільськогосподарську освіту. А тоді ж діти дотримувалися порад і рекомендацій батьків. Ось і я в дев’ятому та десятому класах заочно навчалася на підготовчому відділенні київської сільськогосподарської академії.

Перед випускними іспитами в село приїхав однокласник батька, який зайшов до нас у гості. Він був хірургом і став розповідати про свою роботу, про те, як рятує людей. Я його дуже уважно слухала і зрозуміла, що сільське господарство – це не моє, що я хочу бути лікарем. Тобто зустріч з хірургом виявилася для мене знаковою.

Батьки в шоці, але ми стали шукати вуз, куди можна поступити. Вибір припав на щойно відкритий педіатричний факультет Запорізького медінституту.

– Педіатрія була обрана усвідомлено?

– Звичайно, я ж любила возитися з дітьми. Мене відмовляли, переконували, що це важко, що маленькі не можуть сказати, що болить, тільки плачуть. Але я наполягла на своєму. Так я стала медиком.

Після закінчення медінституту – розподіл. Так як я і моя подруга були незаміжні, ми потрапили в Казахстан, в місто Кизилорда. Степ навколо, закрите місто. Головою місцевої адміністрації був українець з Черкас, який нас пошкодував і допоміг відкріпитися. Я приїхала в Кіровоград, але влаштуватися на роботу було складно – всі місця зайняті. Інтернатуру я проходила в дитячій обласній лікарні, а працювати пішла дільничним педіатром у своїх Глодосах.

Можливості були обмеженими. Мені не дозволяли лікувати дітей до року, я не розвивалася в лабораторних обстеженнях: загальний аналіз крові і то не повний. Хотілося іншого, більшого. Я поїхала в Кіровоград шукати роботу і знайшла – стала працювати в дитячій поліклініці на Шевченка дільничним лікарем.

Моя ділянка – Полтавська і частина приватного сектору. Там я пропрацювала більше десяти років.

– Вам подобалося?

– Дуже подобалося. Звичайно, було важко. Це зараз пацієнт до лікаря, а раніше ми ходили. Було дуже багато викликів. А ще прийом. Приходиш на роботу і думаєш: може, буде чоловік п’ять? А їх двадцять у черзі. Але коли починаєш спілкуватися з маленькими пацієнтами… Той малюнок приніс, той цукеркою пригостив. Відразу змінюєшся. Бувало, що дитина боїться білого халата. Знімаєш, починаєш з нею малювати, залучати до гри, щоб послухати її, оглянути.

Коли так себе ведеш, діти починають тобі вірити. Якось один хлопчик став розповідати, як мама сварила тата. Мама його осмикнула, сказала, що про це не можна говорити чужій тітці. А дитина говорить: «Ця тітка – мій друг»… Ось такі ситуації зобов’язували розуміти, що в твоїх руках життя цих дітей. І якщо ти чогось не знаєш, продовжуй вчитися.

– Як ви потрапили до міськради? Як вас, вибачте, угораздило?

– Дуже просто, як виявилося. Головлікар запропонував свою активність проявити ще й в якості депутата міськради. Я не розуміла, що таке політика. Напевно, тому і погодилася. Я обійшла опонентів – бізнесменів, які двері в під’їздах міняли, лампочки вкручували. Я розуміла, що за мене голосують як за рідного лікаря, який кожен день топче сходинки, поверхи, калюжі, бруд на дорогах.

Будучи депутатом, я намагалася вирішувати проблеми дільниці. Коли не виходило вирішити самій, йшла до мера з групою підтримки – матусями. І другий раз мене обрали. Всього у мене чотири каденції.

– Ви поступово відійшли від педіатрії.

– Так. Спочатку мені запропонували перейти в щойно створену медико-санітарну частину льотного училища. Потім очолила першу лікарню.

– Пам’ятається, звідти вас звільнили «свої» – фракція. І ви ж перша заявили про вихід з неї.

– Так. Була справа. Я була не згодна з позицією депутатів. Довго терпіла, розуміла, що є положення про фракцію, зобов’язання перед колегами. Але були моменти, з якими я не могла змиритися. Я не могла погодитися з тим, що у дітей забирають садки, землю під майданчиками. Неприйняття у мене викликали деякі питання охорони здоров’я. В результаті я пішла проти фракції. Вийшло те, що вийшло.

– Я пам’ятаю, як вас труїли. Як ви це витримали?

– Не знаю. Але я боролася, виграла всі суди (а їх було десять), поклала заяву і пішла.

Боролася я не одна, мені допомагали батьки дітей з моєї ділянки. Грошей у мене не було, але були адвокати, які безкоштовно представляли мої інтереси в судах.

– Нагадайте, яким був предмет судів.

– Наприклад, першу догану мені винесли за те, що я звітні документи принесла не о восьмій, а о восьмій тридцять. Навіть суддям було смішно. Але потрібні були підстави для мого звільнення, і їх наполегливо створювали. І тоді я зрозуміла, що проти системи важко боротися.

Була створена така ситуація, щоб мене нікуди не брали на роботу. Я взяла паузу, вирішила переглянути своє життя, своє ставлення до друзів, багато з яких стали «друзями» тільки тому, що їм заборонили зі мною спілкуватися. Тільки одна людина з фракції стала на мій бік, за що я йому вдячна. Всі інші не змогли. Але я не шкодую про це. Це був такий урок… Вісімдесят відсотків чоловіків виявилися боязкими. Вони дзвонили з чужих номерів, говорили, що підтримують, а на ділі…

Я задавала собі питання: «За що?» І згадувала слова про те, що Бог дає стільки випробувань, скільки ти можеш витримати. Напевно, мені все це треба було витримати, щоб стати сильнішою.

– Ви на якийсь час зникли з поля зору журналістів.

– Так, мені потрібне було перезавантаження, і я на три місяці поїхала до батьків. Вони мене не допитували, не шкодували, просто зрозуміли, що мене не треба чіпати. Мені подобалося працювати на городі й думати. Багато що я переосмислила, побачила свої помилки. Розуміла, що працювати все одно буду – треба було сина підтримувати, який був студентом. Був намір повернутися в дитячу поліклініку. Але раптом пролунав телефонний дзвінок, мене запросили в облдержадміністрацію. Губернатором тоді був Мовчан, і він запропонував мені очолити облздоров’я. Трохи повагалась, але погодилася.

Чесно, це була не моя посада. Це була кабінетна робота. Перекладаєш папірці й на наради ходиш, а медициною практично не займаєшся. А тоді були пневмонії, вмирали вагітні, а я сиджу до дванадцятої ночі в кабінеті і наводжу порядок у документах. І раптом Саінсус (тодішній міський голова Кіровограда Олександр Саінсус. – Ред.) кличе мене в свої заступники.

– Ви займалися всією гуманітарною сферою.

– Так, медициною, освітою, культурою. Ось там мені було цікаво працювати. Я так захопилася культурою, стільки нового дізналася. З таким задоволенням ходила на концерти класичної музики. Стільки для себе відкрила. А коли наша писанка зайняла перше місце в Україні, це взагалі була перемога. А «Майдан’S»! Загалом, є що згадати. А потім Ларін запропонував мені очолити обласну лікарню, але я відмовилася, не змогла.

– Як так?

– Головлікарем багато років був Микола Тодорович Шевчук, якого я поважала, якого вважала людиною з великої літери, який доклав зусиль для хірургії області, для лікарні. А скільки він мені допомагав, коли я департамент очолювала. Я не хотіла його підсиджувати, міняти його на цій посаді. Загалом, морально і психологічно я не змогла погодитися.

– Тоді виконуючим обов’язки призначили Макарука.

– Треба віддати йому належне. Він володіє унікальним умінням знаходити спільну мову з людьми, згладжувати гострі кути. У той перехідний, складний час він по-чоловічому вирішував серйозні питання. У колективі була напруга, що природно, але він зміг розвести хмари. Він вів себе, як дипломат. Але Макарук був начмедом онкодиспансеру, і вирвати його звідти назовсім – відірвати півдиспансера. І знову зі мною відбулася розмова з приводу посади головного лікаря обллікарні.

Мені було страшно йти в колектив. Коли мене представляли, я бачила погляди презирства, недовіри, поблажливості, байдужості. Сімдесят відсотків лікарні – хірургічна служба, а я її не знаю. Розгорнулася якась кампанія проти мене: хтось переконував персонал, що я почну всіх звільняти. Я підозрювала, що це справа рук моїх колишніх колег по фракції. Вже зневірилася, але мудра людина підказала мені, як себе вести.

З Миколою Тодоровичем, який залишився працювати в лікарні, ми поговорили в кабінеті, розставили всі крапки над «і». Він сказав, що не має до мене претензій, що віддав лікарні все життя і хоче продовжувати працювати так, як це було раніше. Ніяких проблем! Він входив в усі кабінети, як і раніше підказував і радив. Коли він серйозно захворів і його оперували, я була поруч. Я вважала своїм обов’язком бути поруч з людиною, яка мене вчила і захищала. Зараз я дуже ціную його сина, прекрасного хірурга.

– Скажіть, а коли ви все-таки стали головлікарем обласної лікарні, як себе повели колишні колеги-регіонали?

– Стали телефонувати, набиватися в друзі. Я не стала з ними дружити, але, якщо вони просять про допомогу, я не можу відмовити. Була спокуса сказати, що я тебе не знаю, нагадати минуле, але, якщо він говорить, що у батька інсульт і потрібна допомога, я згадую слова бабусі про те, що Бог усіх простить. А я тим більше всіх простила. Правда, крім однієї людини. Але потім я пішла до церкви і попросила про це вибачення.

– Ви вже майже сім років керуєте такою махиною. Всі відзначають позитивні зміни. Як вам це вдається?

– Бог його знає. У самої б не вийшло. А коли поруч команда, люди, які чують, підтримують, виходить. У мене прекрасні заступники, які розуміють з півслова. Чудові юристи, економісти, бухгалтери. Більше сорока молодих докторів у відділеннях. Всього у нас 1680 чоловік персоналу. Всяке буває: перегинаю палицю, а потім вибачаюся. Бувало, карала жорстко. Але всіх поважаю і всім вдячна.

– Ваш лікувальний заклад третього рівня. Що буде, коли його торкнеться реформа?

– Я за те, щоб медицина реформувалася. Але бачу це трошки по-іншому. Я б хотіла бачити страхову медицину. Дітей, старих і вагітних плюс онкологію має взяти на себе держава, а для інших – страхові відносини. Чому людина страхує автомобіль, «залізяку», а життя – ні? Це не правильно.

Те, що «первинка» зараз має автономію – і добре, і погано. Сімейний лікар не може обійтися без діагностики. Наприклад, характер кашлю (алергія, туберкульоз або онкологія) визначає другий і третій рівні: районна, міська або обласна лікарня. Тому реформу треба проводити комплексно, а не за рівнями.

Мене насторожує і турбує те, що медицину зараз намагаються забруднити, невтішно відгукуються про лікарів. Серед нас, медиків, як і всюди, є відсоток людей, які, може, вибрали не ту професію, зустрічаються випадкові. Але бувають випадки, коли медикам загрожують, лають, можуть ударити. Ми ж переступаємо через це і надаємо допомогу пацієнтові.

Ми зараз фінансуємося на рівні 30-35 відсотків від потреби. Кожен день проводиться 40-50 операцій. Через поліклініку щодня проходить 200-300 чоловік. За рік через стаціонар проходить 20-25 тисяч пацієнтів. Це велика кількість людей, яких ми рятуємо. Хочеться, щоб статус медпрацівника був на належній висоті. І щоб матеріально він був захищений і гідно оцінений.

– До вас зараз звертаються як до педіатра?

– Так, буває. Але я сьогодні не маю тих навичок, які були, коли я працювала в поліклініці. Педіатрія не стоїть на місці: нові методики, нові протоколи лікування, на жаль, нові захворювання. А у мене немає досвіду призначення нових препаратів, теорію знаю, а практики не вистачає. Треба або керувати, або лікувати. Поєднувати не виходить.

– І останнє запитання. Коли ваші батьки зрозуміли, що ваш вибір професії все-таки був не випадковим?

– Я розповім історію. Коли я поїхала з дому в інститут, мені було всього шістнадцять з половиною років. Фактично ще дитина. Я так сумувала за батьками, мені було так важко вчитися, що написала додому лист про те, що все кину і повернуся. У відповідь на лист до Запоріжжя приїхав тато, зняв квартиру недалеко від студентського гуртожитку і цілий місяць там жив. Він проводжав мене в інститут, зустрічав після навчання і відводив у гуртожиток. Ми гуляли містом, розмовляли, ходили в кафе. Потім він повернувся в Глодоси і надіслав мені листа. Це було всього півсторінки, кілька пропозицій. Тато писав про те, що, коли дізнався, що у нього народилася дочка, був на сьомому небі від щастя. І ті ж почуття відчув, коли я, одна з класу, вступила до інституту. І просив мене не розчаровувати його…