У дим, у дупєль і в дрезину: історія випивки на Кіровоградщині

Юрій Матівос, Сергій Полулях, «Україна-Центр»

Історики, краєзнавці та колеги-журналісти знають: є теми, начебто незручні для нагадування, однак вони мали величезний вплив на життя всього суспільства, оскільки багато в чому визначали національний характер чи місцевий колорит. До таких належить і культура споживання алкоголю, який супроводжував населення, умовно кажучи, Єлисаветградщини з початку заселення території області.

Кожне місто мало свої особливості, які губляться в глибинах десятиріч, про що яскраво розповів той же В. Гіляровський у книзі «Москва і москвичі». Ми не раз говорили на цю тему з відомим кіровоградським журналістом і краєзнавцем Юрієм Матівосом. Хотілося, щоб з’явився подібний твір і в нас – «Єлисаветград і єлисаветградці», в якому були б зображені усі сторони життя міста та його мешканців за майже ось уже 300 років. Можливо, колеги візьмуться за розробку інших тем, а ми починаємо з… традицій випивки в межиріччі Інгулу та Інгульця. Про особливості єлисаветградсько-кіровоградського періоду згадує Юрій Матівос, а Сергій Полулях знає, як алкоголь вживали в Олександрії, але починати потрібно здалеку.

Кланявся «скляному богу»

До цих пір науковці сперечаються про походження міцного алкоголю в Україні. Ми знаємо про «пиво – меди», тим більше про вино, але про горілку, особливо про традиції самогоноваріння, кажуть різне. Існує версія, що самогон українців навчили гнати австрійці чи німці під час Першої світової, оскільки в Європі ця технологія була добре відомою. Якщо це так, то пропонуємо сенсаційне припущення. Можливо, в Єлисаветграді це зробили галицькі Січові стрільці, які перебували тут у 1918 році із штабом у Єлисаветградському земському реальному училищі? Однак версія про такий пізній експорт технології самогоноваріння з Європи досить сумнівна, бо в українській літературі давно існували назви міцних напоїв, та ж горілка, наприклад, як і поняття кількаразового перегону слабоалкогольних напоїв.

Влада в усі часи намагалася монополізувати випуск горілки, але не повною забороною. Жоден уряд так і не зміг заборонити випуск горілки, незважаючи на очевидну шкідливість, бо горілка рятувала державну скарбницю. За часів Ради народних комісарів проти такої постановки питання виступав не хто інший, як наш земляк – сам Лев Давидович Троцький.

На пленумі більшовицького ЦК у червні 1923-го року розглядалося питання про узаконення вільного продажу горілки з фіскальною метою, тобто для наповнення бюджету. Проти виступив Троцький. Він намагався переконати Сталіна та його команду, що поповнювати бюджет країни рад потрібно не за рахунок продажу горілки, а на основі міцної економіки, розвитку промислового потенціалу та сільськогосподарського виробництва. Однак керівники партії й держави розуміли, що подібна політика призведе до краху влади, бо швидко розвинути економіку вони не зможуть, а значить, годі чекати на приплив коштів. Радянські урядовці вдалися до перевіреного за царизму засобу: грабувати населення за допомогою горілки, але щоб це було непомітно для сторонніх.

Річ у тім, що до революції в країні, як і на теренах області, торгували лише виробами приватних і державних гуралень, міцність яких не перевершувала 20-ти градусів, або ж горілкою, розробленою за рецептурою хіміка Дмитра Мендєлєєва, яка мала міцність 40 градусів. Простий люд віддавав перевагу першій, бо вона була набагато дешевша. Уряд пішов на своєрідну рокіровку й під виглядом боротьби з пияцтвом припинив випуск 20- і 40-градусної горілки. Натомість запровадили у виробництво 30-градусну рідину, назвавши її наливкою (настойкою). У народі її нарекли «риківкою» (за прізвищем глави уряду Рикова). Насправді вона була слабкішою градусів на 4–5, але хто в тому розбирався? Ходив навіть анекдот, ніби десь на небесах Микола Другий запитував Леніна: «І варто було через кілька градусів здіймати таку веремію?» А ще казали, що Риков провів горілчану реформу, бо сам «кланявся скляному богу», тобто любив випити.

Принагідно згадаємо, що в останні роки існування СРС� народ ощасливили виробництвом «андроповки», горілки трішки дешевшої за звичайну. Цікаво, що тоді за рахунок цієї горілки адресно вирішували питання наповнення місцевих бюджетів. Пізніше один із радників Ю. Андропова розповідав, що дефіцит коштів на заробітну плату бюджетникам, особливо в невеликих райцентрах, вирішували надсиланням туди вагона «андроповки». Народ її швидко розкуповував, чим і наповнював бюджет. Так починалася й закінчувалася «ера розвиненого алкоголізму», але наповнювати міську скарбницю «горілчаними струмками» навчилися значно раніше. Так давно, що ми навіть забули, як тоді називалися деякі «питейные заведения».

Гербери – що це?

Існує надзвичайно цікавий документ, датований червнем 1792 року. Це так зване «предписание» єлисаветградському городничому Степанову від міського голови та гласних думи, як тоді називали депутатів. Стосується воно упорядкування «положення і утримання трактирів і герберів у губернських і повітових містах на підставі іменних Її Величності указів, скільки в Єлисаветграді має бути таких трактирів і герберів». (Гербер – казенний заклад, можливо, зі статусом пізніших ресторанів, у ньому торгували горілкою-«казьонкою»). Цікавим було обґрунтування відкриття питних закладів: «Для загальної користі проїжджих та прохожих людей, майбутньої розбудови міста та примноження населення у ньому заснувати у місті п’ять трактирів і герберів». І це в місті з двотисячним населенням! (Для порівняння: у Кіровограді на початок 60-х років минулого століття був лише один міський ресторан та кілька спеціалізованих буфетів, в основному на ринках та на залізничному вокзалі, у яких спиртне продавали на розлив. У місті проживало майже 230 тисяч мешканців.)

Трактири та гербери дозволялося утримувати людям «добросовісним, які знаються на торгівлі, постійно проживають у місті». Обов’язковою умовою роботи цих закладів була заборона відкривати їх у вихідні дні до завершення служби в церкві.

«Предписание» регламентувало й порядок роботи. Відвідувати гербери дозволялося людям вихованим, відповідно одягненим. Обслуговування повинно бути «ввічливим, шанобливим, без грубощів, щоб відвідувач відчув насолоду та спокій». Категорично заборонявся вхід до закладів людям «нижчого» стану: солдатам, селянам, панським слугам, розбещеним, п’яницям і… жінкам. Як бачимо, у ті часи в Єлисаветграді турбувалися про здоров’я жінок, що в наш час викликало б обурення поборників гендерної рівності. В герберах заборонялися й азартні ігри – карти, доміно та ін. За порушення вимог власників закладів суворо карали. Підкреслимо: такі правила обслуговування стосувалися лише відвідувачів трактирів і герберів, насамперед приїжджих, і це була свого роду реклама, мовляв, у нас культурно.

Однак влада не забувала й про гроші від «подлого сословия», тобто вище перерахованих громадян нижчих станів, яким вхід у тодішні «ресторани» було заказано. Для них існували корчми, харчевні, шинки, пивні, а також приватний продаж алкогольних напоїв.

До речі, трактири та гербери відіграли немалу роль в історії сучасного обласного центру та залишили в ній помітний слід. Найгучнішої слави здобув трактир, або винний погрібок, на Великій Перспективній (на тому місці тепер розташоване приміщення уже колишнього Держбанку). Саме в ньому хлопчиком на побігеньках служив Йосип Петров – майбутній неперевершений співак Імператорського театру в Петербурзі, «батько російської опери».

Окрім міцних напоїв, єлисаветградське населення активно споживало й пиво. Пиво- та медоваренні заводи мали в місті власні пивні лавки. До них, ніби магнітом, притягувало як місцевих любителів, так і приїжджих. Найпопулярнішими були три пивні – на Верхній Пермській вулиці, на міському ринку та біля залізничного вокзалу. Тут пиво продавали на розлив і обов’язково із закусками – раками, воблою, солонинами. Причому влітку холодне, а взимку – підігріте: вибирай, смакуй. Розфасоване в пляшки пиво заводу Зельцера продавали не лише в Єлисаветграді, але й відправляли в столицю, кажуть, до царського столу. Заводчик виготовляв власні скляні пляшки, зразки яких зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.

Поступово слабкіші вино й мед витіснили з побуту більш міцні напої. Як відомо, «винною торгівлею» називався бізнес найвідомішого міського голови Олександра Пашутіна. Насолода та помірковане вживання алкоголю переростали в масове пияцтво, яке охоплювало найбідніші прошарки населення. Горілку пили з нагоди й без, за успіхи та невдачі, на радощах і з горя – словом, була б горілочка, а привід знайдеться.

Народ пив, але й боровся з пияцтвом. Як тільки не висміювалися п’яниці – і завжди влучно, мудро, глибинно. «Напився, як свиня» – це про тих, хто «перебрав» і лежить на землі. «П’яний у дим, як ніч, як чіп, як квач». Народна фантазія непізнанна, часом незрозуміла, алогічна, але завжди з убивчим гумором. Справді, який вигляд треба мати, щоб бути п’яним «у дупель»? Невже п’яниця чимось нагадує дупеля – болотяного птаха з довгим дзьобом, короткими ногами та плямистим оперенням? Хіба що, як птах, нетвереза людина «клює носом»? А взяти визначення радянських часів – «п’яний у дрезину»? Дрезина – це невеликий залізничний візок, який приводився в рух вручну, то, можливо, «п’яний у дрезину» – це той, хто не міг самостійно рухатися? А «п’яний у дошку», «п’яніший горілки»? Прикладів безліч, і це доводить, що народ правильно оцінював негативний вплив алкоголю на свідомість і поведінку. Не забували про випивку й православні служителі культу, які упивалися «до положення риз», що теж вимагає пояснення. Можливо, так казали тому, що п’яні батюшки не могли самі зняти й скласти свої релігійні обладунки, тобто ризи?..

Шкідливо, але вигідно

Однією з причин поширення пияцтва в Єлисаветграді була відсутність елементарної культури вживання спиртного в шинках і винарнях, де не торгували продуктами харчування, тому голодний після роботи люд заїдав горілку «рукавом», тобто утирався й усе, від чого швидко п’янів. Тому пияцтво наносило непоправної шкоди не тільки певній особі, а й сім’ї, громаді, державі. Особливо загрозливого розмаху пияцтво набуло з середини XІX ст., з розвитком промислових міст, в яких пиятика перетворилася в епідемію. На виробництві масовими ставали прогули, порушення трудової дисципліни й техніки безпеки.

Як не дивно, але держава, якій загрожувало масове сп’яніння народу, на словах боролася з пияцтвом, а насправді заохочувала до нього. У Російській імперії, так само як і в радянській, значну частку бюджету країни складала торгівля алкогольними напоями, і будь-яка приватна конкуренція у виробництві та продажу алкоголю зменшувала дохід казни. Ось чому влада вдавалася до сторіччями перевіреного засобу – монополізації спиртової галузі. Спроби робилися не раз, але не завжди успішно. Лише у 1894 році царизму вдалося прибрати до рук прибуткову галузь, звідки й пішла назва магазинів, як торгували алкоголем, – «монопольки».

Як і царський, радянський уряд теж монополізував виробництво горілки, і право одноосібного виробника належало державі аж до часів розпаду СРСР. Ми майже нічого не знаємо про вживання в Єлисаветграді самогону, але те, що він був, доводять спогади про часи воєн і революцій, коли чергові експропріатори, які захоплювали місто, вимагали з населення, окрім грошей, коштовностей чи мануфактури, і самогон.

Легендарні «чайні» та «кулінарії»

Ледь не до наших часів дожили колись популярні серед кіровоградських любителів алкоголю такі заклади громадського харчування, як «чайні». За задумкою «Чайна» мала стати різновидом громадської їдальні, де можна було поїсти та випити чаю, тобто – відпочити без алкоголю. За зразок, мабуть, взяли середньоазійську чайхану, де так і було. Але в нас не враховували, що населення тих країн не вживає спиртного, тому в чайхані справді п’ють чай. Для популяризації нових закладів громадського харчування винайшли навіть фірмову закуску спеціально для таких закладів – «Чайну» ковбасу. Виготовляли її з яловичини другого сорту, була вона досить дешевою й тому популярною, хоча кажуть, що несмачною. Начебто й добру справу задумували ініціатори «культурного дозвілля», та не так сталося, як гадалося.

Ідея не знайшла продовження, бо таке безалкогольне «меню» народом не сприймалося, що впливало на прибутковість, а це було головною умовою функціонування. Тому в «чайних» дуже швидко почався таємний і відкритий продаж горілки. «Підемо поп’ємо чайку», – ці слова стали своєрідним паролем для любителів «традиційного» відпочинку. Навіть не змовляючись, люди знали, про що йдеться. Дуже швидко «чайні» набули скандальної слави, там часто виникали бійки, в яких брали участь не лише босяки, але й звичайні громадяни, які вжили забагато «чаю».

Подібних «чайних» у Єлисаветграді було три: на Кущівці, Новій Балашівці та в центрі – поряд з ринком. Перші дві з приходом радянської влади припинили існування, а центральна діяла до початку 70-х років минулого століття – це приміщення на розі Пашутінської та Преображенської. Це був єдиний у місті заклад громадського харчування, крім ресторану, у якому вино та горілку продавали на розлив, причому ціни були дешевші ресторанних, і тут ліберально ставилися до принесеної з собою домашньої випивки.

Після ліквідації «чайних» їхні функції якось непомітно перейшли «кулінаріям». Термін цей словники тлумачать як «мистецтво приготування їжі». Фахівці кулінарної справи відомі здавна, вони готували страви при царських, княжих, дворянських палацах чи й поміщицьких маєтках. Але як заклад громадського харчування «Кулінарія» набула масового розвитку в радянські часи, але не завдяки харчуванню. Там не лише готували їжу та напівфабрикати для домашнього вжитку, але й обслуговували бажаючих «перекусити».

Спочатку торгувати спиртним у «Кулінарії», як колись і в «Чайній», суворо заборонялося. Та в часи «найвищого розвитку алкоголізму» вино в «кулінаріях» лилося рікою. На початку 90-х років ХХ сторіччя тут навіть горілку продавали відкрито, наливаючи її у склянки – «гранчаки». Таких «кулінарій» у місті було кілька, найпопулярнішими вважали три, розташовані у центрі: при їдальні облвиконкому, ресторані «Весна» та «Домашня кухня» на вулиці Великій Перспективній.

Більше трьох не збиратися!

Неповторними й незрівнянними були алкогольні відділи в гастрономічних та продовольчих магазинах, а то й окремі магазини, в яких вино продавалося на розлив із десятилітрових скляних колб. Воно мало однакову назву «Портвейн», було світло-рожевого кольору, невизначеного смаку й міцності, але народ дав йому свою назву: «чорнило». Етимологія слова незрозуміла, але, можливо, тому, що в занадто активних любителів вина обличчя червоніли, а з часом і темнішали чи синіли. Ціна вина була фантастично доступною – 24 копійки склянка! (Траплялося навіть за 16 копійок.) Саме так і замовляли, на склянки. чи стаканИ, бо точно визначити кількість налитого вина було неможливо: все залежало від продавця. Він міг налити й 180, 190 чи 200 грамів, хоча об’єм посудини був 250 г. Та хто там зважав на такі дрібниці – за карбованця, або «рваного», можна було випити аж чотири склянки «чорнила», ще й залишалися копійки на пиріжок з капустою!

«П’яний угол»

А що вже фантастичними були так звані спецмагазини (щось на зразок сучасних кафе чи піцерій) з романтично-ліричними назвами: «Янтар», «Перлина степу», «Хвилинка», «Ятрань», «Інгул», «Зустріч», «Сонечко», «Сніжинка», «Ласунчик», «Левада». Серед усього цього розмаїття спиртових дарунків найбільшою славою користувалося «Джерело» (народна назва «Автопоїлка»). Це був справді унікальний заклад. У ньому вино продавали, кажуть, не тільки з колби – навіть з автоматів, як для газованої води («Джерело» існувало до середини 2000-х років на теперішній вулиці Дворцовій, 31), через дорогу від приміщення обласної адміністрації.

Унікальним місцем споживання спиртних напоїв у Кіровограді був гастроном на перетині вулиць Леніна та Декабристів. Народ дав йому влучну назву в стилі чисто місцевого мовного суржика – «п’яний угол». Як усе народне, назва мала глибокий логічний зміст, бо поряд було багато подібних закладів. На відстані кількох десятків метрів від магазину знаходилися пивний бар, літній пивний павільйон «Сонечко», кафе «Віники» (назва неофіційна), буфет Будинку культури заводу «Червона зірка», овочевий магазин із колбою «Портвейну» та «резервний» магазин «Соки-води», де винно-горілчані вироби не продавали, але потайки розпивали, бо тут можна було купити склянку води за одну копійку не заради води, а заради «тари», тобто стаканА. Це дозволяло «братві» не смоктати гидоту «з горлА». У гастрономі продавали вино та горілку на винос, у решті названих закладів – на розлив.

Але сказати, що кіровоградська інтелігенція вживала лише горілку чи вино, не можна. Були любителі побалувати себе благороднішим напоєм – коньяком. Хоча все одно міри не знали, бо починали ним, а закінчували всім, що з ніг валить. Каву з коньяком можна було замовляти відкрито, бо така торгівля велася офіційно. Частенько компоненти видозмінювалися: клієнту більше подобалося навпаки – коньяк з кавою, бо й коньяк коштував недорого. Цією хитрістю продавців і покупців уміло користувалася міліція: з перших, у разі «проколу», вимагався хабар у вигляді пляшки спиртного, а других, особливо «тепленьких», під руки доставляли у витверезник, розташований зовсім поряд (тепер на тому місці міський військкомат).

Для того щоб організуватися, кіровоградські любителі випивки мали особливі засоби комунікації, що дозволяло їм безпомилково знаходити одне одного. Охочий «організувати на трьох», тобто скинутися трьом по карбованцю на пляшку горілки за 2 крб 87 коп. (залишалися ще копійки на плавлений сирок) наклеював на вітрину карбованця, інший, розуміючи про що йдеться, додавав поряд ще одного, третій мовчки забирав гроші та йшов у магазин, де докладав свого карбованця й купував пляшку. Користь подвійна: і випили, і познайомились, як у кінофільмі «Афоня».

Найдовше, аж до новітніх часів, тобто останніх років існування СРС� і проголошення незалежної України, з усіх отих спецмагазинів, гастрономів із колбами, псевдокафе з казковими назвами «дожила» лише «Перлина степу», та й та змінила кілька назв: «Кава-соки» (гострослови називали «Кавасакі»), яка працювала в підвалі на вулиці Шевченка. Можливо, тому, що тут збиралися вдень і ввечері представники творчої частини кіровоградського суспільства: журналісти, письменники, архітектори, художники. Але тепер цього «Монмартру у підвалі» більше немає…

На роботу, як на… п’янку

Особлива тема – розповсюдження алкоголізму на підприємствах виробничого комплексу СРСР, осторонь цього явища не залишилися ні Кіровоград, ні Олександрія. Пили на землі та під землею, на будовах і в колгоспах, в армії та міліції. Справжнім бермудським трикутником в Олександрії була промислова зона, розташована поблизу перехрестя доріг на Дніпропетровськ і Нову Прагу, яку називали Гараж. Там працював авторемонтний завод, де ремонтували вантажні автомобілі Горьківського автозаводу (ГАЗ) з усієї України. Поряд – фабрика діаграмних паперів. Через дорогу – Олександрійський пивзавод і макаронна фабрика. Авторемонтний завод забезпечував робітників горілкою чи самогоном, який заробляли на ремонті та продажі водіям запасних частин, які крали тут, на заводі, чи навіть знімали з інших, уже начебто відремонтованих і зданих в ОТК автомобілів. Водії за допомогою горілки добивалися умовно якісного ремонту, причому поза чергою, бо кому хочеться місяць чекати, от і текли тут самогонні ріки, але одним самогоном ситий не будеш, тому його успішно міняли на пиво. Бартер чи натуральний обмін був тут відпрацьований до абсолютного задоволення потреб трудящих. Діаграмна фабрика два десятиліття чи й більше забезпечувала Олександрію рулонами білого паперу, який теж міняли на пиво чи самогон, а на макаронній фабриці робили ту саму «Зосю», тобто дешеве міцне вино «Золота осінь», а ще коптили рибу. Товарообіг тут був, як кажуть, ще той!

Крім того, пиво на пивзаводі просто крали. Нерідко компанія посилала когось на завод за пивом, ніби у звичайний магазин, і той повертався з повним відром пива «з бродилки». Був навіть такий випадок. Один неборак наховав повну пазуху, кишені, ще й за поясом штанів пляшок з пивом, Але, коли стрибав з високого цегляного паркану, від ваги зламав обидві ноги.

У кінці дев’яностих Олександрійський пивзавод став підрозділом харківської «Рогані», але справа не пішла, і зараз на ньому виробляють прохолоджувальні чи слабоалкогольні напої. Коли в Олександрію заходила «Рогань», у старому театрі було влаштовано презентацію. Приїхали журналісти і з Кіровограда, і серед них поет Валерій Гончаренко. Зрозуміло, що презентаційного пива було багато, там ми за чаркою й познайомилися. Він навіть брав участь у конкурсі на кращий вірш про «Рогань», але то був не його день. Зате було весело.

Такою ж врожайною на горілку чи вино була й промислова зона за залізницею, де були м’ясокомбінат, молокозавод, МАЗівський авторемзавод, завод «Автоштамп», де пізніше робили комбайни «Лан», електромеханічний завод і велика продуктова база, куди розвантажували вагони з горілкою та вином. У цій зоні теж міняли все, що вироблялося, на горілку або й продавали, як ковбасу, м’ясо чи вершкове масло. Не зважаючи на охорону, з того ж м’ясокомбінату, який працював на Москву, крали неймовірно. Ковбасу проносили на тілі, у рукавах чи холошах брюк, вивозили в автомобілях, перекидали через паркан і потім навіть продавали по п’ять карбованців, і люди купували, бо сирокопченої ковбаси в магазинах просто не було. Знайомий робітник розповідав, що вони вивезли з м’ясокомбінату під виглядом будівельної конструкції триметровий обрізок труби діаметром 300 міліметрів. Торці труби були «прихвачені» круглими шматками металу, а секрет полягав у тому, що труба була повністю заповнена «палками» ковбаси.

У часи алкогольного дефіциту особливо вигідною була робота на базі в тій промзоні. Хлопці, які там працювали, не лише самі випивали крадений товар, але й зливали його в окремий посуд, потім пляшки заливали водою та відновлювали цілісність пляшки спеціальною машинкою. Бізнес процвітав, бо хто там перевіряв якість ящиків з горілкою – головне, аби вона потрапила в магазин. Траплявся й відвертий фальсифікат, люди труїлися, але тоді в ЗМІ про це не розповідали. Уже будучи журналістом на каналі НТА на початку 90-х, я чи не вперше в історії Олександрії чи області розповів з екрану про такий випадок: «Взяли ми вчора в магазині пляшку горілки для технічних цілей, протирати штатив. А там – звичайнісінька вода. І що про це думають компетентні органи?» Так і було, правда, горілку купували не для техніки.

На селищі Димитровому, де в промисловому районі працювали ТЕЦ-3, брикетна фабрика, завод гірського воску, вугільний розріз і автобаза, теж добряче випивали. Самогон або проносили прямо на територію, або бігали за ним у селище. Часто-густо бригади будівельників чи монтажників ледь доробляли до обіду, а потім ішли в кущі за територію. Банка самогону вже була, тож про роботу після обіду можна було не думати, але на цьому справа не закінчувалася. П’яні робітники на підприємствах не були рідкістю, траплялися й неймовірно смішні випадки. Знав одного хлопця, який трішки посидів у в’язниці. Він приходив на брикетну фабрику, перевдягався, набирав у жменю дрібнісінького вугільного пилу й дув на нього. Обличчя вмить ставало чорним. Це була ознака його роботи, а він сам займався своїми справами, тобто щось крав, продавав і лягав десь спати. Якось прибиральниця в лазні налякала його начальством, він швидко одягнув піджак, схопив дипломат (був такий модний чемоданчик) і подався на рейсовий автобус, який забезпечував сполучення між Димитровим і Олександрією. Потім розповідав: «Їду я, а на мене всі витріщаються. Роздивився на себе, аж я в піджаку, з дипломатом, але без штанів, і пика, як у негра, чорна від пилюки».

Усі ці димитрівські підприємства були розташовані в долині, а виходити на зупинку рейсового автобуса, яким робітники поверталися в Олександрію, потрібно було на гору. Шлях неминуче пролягав біля кафе – одноповерхового магазину з великими вікнами-вітринами, яке стояло в бузковому скверику неподалік від зупинки. Там продавалися на розлив пиво та вино. Але, розпочавши спілкування із зеленим змієм, люди вином не обмежувалися. Шукали гінця, причому часто гроші знаходилися лише на трилітрову банку самогону, а на закуску вже не вистачало. На ранок активісти вже похмелялися, і все починалося знову, вірніше продовжувалося.

Влада боролася з випивкою по-різному. П’яних доставляли в медвитверезники, за що потім на роботу надсилали листи щастя з відповідними нарахуваннями, а вдома чекав скандал.

Відомим на всю Олександрію був магазин «Ромашка», розташований неподалік центру міста. У цьому ж районі були зупинки службових автобусів, які розвозили людей, в основному будівельників, по об’єктах за містом. Оскільки магазин працював із сьомої ранку, там можна було й скупитися, але звичайний товар народ не цікавив. Головне, що там вже зранку продавали вино на розлив, і люди встигали перед роботою «поставити на совість чорнильну пляму», тобто випити вина, яке в народі називали «чорнилом».

Крім цього, в Олександрії було багато павільйонів, де можна було дешево випити та закусити. Це «Зустрічі», «Хвилинки» і так далі, а ще ресторани; двоповерховий «Інгулець», «Світлиця козака Вуса», «Шахтар», «Трембіта», «Світанок», «Лужок», розташований у парку біля стадіону, там була й відкрита тераса, а ще їдальні, в яких теж можна було утамувати спрагу. Відомою була їдальня біля «сліпих», поряд з якою був і гастроном з горілчаним відділом. Неподалік стоїть пам’ятник двічі Герою Радянського Союзу Петру Кошовому, уродженцю Олександрії. Поряд – гастроном. Купувати там вино чи горілку називалося «відвідати Петра Кириловича». Відвідували пияки й овочевий магазин у центрі, який усі знали за ім’ям директора – «У Яші», там продавали «Зосю». Знаменитою була п’ята їдальня на центральній вулиці, якраз навпроти міськвиконкому. До революції в цьому приміщенні був готель «Брістоль», від якого до недавніх пір залишалися мозаїки на сходах. У 70-х роках при ремонті приміщення робітники знайшли скарб – кілька золотих предметів. Здається, люди захотіли його приховати, але хтось когось «здав». Історія потрапила в центральні ЗМІ. Ще на початку 90-х їдальня на першому поверсі працювала, її навіть відремонтували, але потім віддали в оренду, і вона практично завалилася. Втім, тоді настали чорні часи для всіх закладів «общепита»…

Багато пивничок було біля базару, знову ж таки, буфети на автостанції та залізничному вокзалі. Туди йшли вже «догружати воза», коли закривалися всі інші заклади.

«Світлиця» була облаштована в підвалі й довго вважалася модним місцем, бо там були стилізовані під старовину столи та важкенні стільці.

«Шахтар» був розташований на першому поверсі готелю, «Трембіта» – взагалі в житловому будинку. Вечорами в ресторанах обов’язково грали музиканти, і як під цю музику жили люди – невідомо. Гарних музикантів знали й ходили в ресторан на них.

Було дешево. У ресторанах сто грамів горілки коштувало або один карбованець п’ять копійок, або карбованець двадцять. За півтора-два карбованці замовляли лангет чи біфштекс. На десятку можна було вже добряче посидіти, а вільні місця ще потрібно було пошукати, особливо у свята. Коли норму на одного відвідувача обмежили ста грамами горілки, народ ішов на хитрість – приносили з собою, а знайомим клієнтам офіціантки наливали коньяк у чайні склянки. А то й просто канючили «ще сто грамів», бо що таке дядькові та «сотка».

Зазвичай хоча відвідання ресторану й називалося відпочинком, але здебільшого «відпочивали» за випивкою. Зате можна сказати, що відвідувачі олександрійських ресторанів таки дотримувалися своєрідного «кодексу честі» – самогону з собою не приносили. Але про самогон – це окрема не сторінка, а справжня епоха в житті Кіровоградщини…