Коли тимчасові батьки стають рідними: історія патронатної родини з Кіровоградщини (ФОТО)

Патронат над дитиною – це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини в сім’ї на період подолання дитиною, її батьками або іншими законними представниками складних життєвих обставин

0
794
кількість переглядів

Родина Веніаміна і Тетяни Клічуків зі Світловодська, маючи своїх двох дітей, уже втретє стала патронатною сім’єю.

Ми поговорили спочатку з Тетяною.

– Ви вже рік патронатна родина, що змінилося у вашому житті за цей час? Чи не жалкуєте про своє рішення?

– Ні! Перший випадок, коли діти потрапили в нашу сім’ю, був складним – 24 години на добу, з ранку до ночі. Усе навчання, яке ми попередньо проходили, довелося перевіряти на собі. Нам здавалося, що ми готові до патронату, але перший час було важко. Ти нікуди не можеш сховатися, навіть піти на вихідні. Це було й морально непросто: у дітей траплялися істерики, плач, крики. Ти перший раз з цим стикаєшся, бо вони не схожі на твоїх дітей.

Через два з половиною місяці наш перші діти повернулися до своєї мами, і ми з чоловіком замислилися: чи будемо продовжувати, чи зможемо, чи хочемо. У нас було близько трьох тижнів перерви, і ми радилися. Але зрозуміли, що хочемо цим займатися, хочемо допомагати цим дітям. Хочемо щось у них вкласти своє, дати їм надію. І коли нам запропонували другу дитину взяти, то вже сумнівів не було, ми вирішили, що йдемо до кінця.

Це була маленька, дворічна дівчинка, від якої відмовилася мати. Вона в нас жила півроку. Ця дівчинка стала частиною нашої родини. Знаєте, коли бачиш прогрес у дитини, це надихає, споріднює. Коли вона до нас потрапила, то не вміла навіть лягати спати сама. Мама нею просто не займалася. Вона боялася купатися, стригтися. Вона боялася людей, бо її не брали на руки, боялася коли її обіймають! Багато таких простих речей для звичайної дитини ми вивчали з нею заново. І дуже надихає, коли бачиш зміни – результат твоїх дій. Коли дитинка починає розквітати, починає посміхатися. Коли дитинка знає своє ліжечко, починає лягати вчасно спати, коли припиняються істерики, коли дитинка просто заспокоюється… Ми знали, що її готують до удочеріння, що в неї з’являться нові батьки. Тому розлука була складною. Як для нас, так і для неї. Вона нас вважала своєю родиною, та й наші діти звикли до неї. Але ми з самого початку їй казали, що ми не мама і тато, ми – «дядя» і «тьотя». А мама й тато до неї прийдуть пізніше і піклуватимуться, а ми будемо приходити до неї в гості.

Родина, яка хотіла її вдочерити, приходила до нас кілька разів, знайомилися, спілкувалися, звикали одне до одного. Це був довгий період, ми говорили, пояснювали, знайомили. Ми й зараз підтримуємо контакти – буваємо в гостях, бачимося. Вона вже спокійно сприймає, коли ми йдемо додому. Їй у новій родині затишно й добре, і нас це радує!

– Скільки за рік у вас побувало дітей?

– Зараз у нас – третій випадок. До нас повернулися дітки, які були першого разу. Вони, на жаль, стали сиротами. Дівчинка вже поїхала до бабусі, яка взяла опіку над нею, а хлопчик буде під нашою опікою далі, до тих пір, поки не поступить у технічний навчальний заклад, щоб отримати професію. Нині складний процес – треба вчитися самостійно готувати, розпоряджатися грошима, розподіляти свій час. Нам треба підготуватися до самостійного життя.

– З якими дітьми складніше: з маленькими чи старшими?

– У кожному віці є свої особливості. Коли дитинка маленька, треба витримати істерики, капризи. Коли старша – слухатися не хоче. Маленьку можна взяти за руку та повести спати, а зі старшою треба довго говорити, переконувати. Особливо, коли вона впевнена, що сама все знає. Коли особистість більш сформована, звичайно, складніше переконати. Але все одно ти любиш цих дітей, вони це відчувають і довіряють тому, що ти кажеш.

– І ви, і ваш чоловік вели активне соціальне життя. Як воно змінилося за цей рік?

– Моє – докорінно. Раніше я була разом з чоловіком, допомагала йому. А зараз здебільшого вдома, з дітками. Треба ж робити все, щоб удома все було в порядку. Спочатку було незвично та складно відійти від активного соціального життя, але вже втягнулася. Я займаюся своїми роботами по господарству. Чоловік на підмозі завжди, а я йому допомагаю, коли можу. Навіть просто морально підтримую.

– А де ваші вихованці зараз?

– У нас нині один хлопчик, йому 15 років, і саме зараз у нього у школі останній дзвоник, тож він з друзями гуляє. Ми на зв’язку, в нього все добре. Адже в нього вік такий, що за ручку не походиш. Буквально щойно телефонував. Він – молодець, допомагає чоловіку. Причому це не обов’язкова умова, ми нікого ніколи не змушуємо.

Loading…

Веніамін Клічук, окрім патронатної роботи, веде активну соціальну діяльність. Він – організатор фестивалю вуличної музики, відкрив кіно-кафе у місті, проводить змагання з американського футболу, займається ремонтом дворового стадіону та мріє про власний дитячий будинок.

– Патронатна сім’я займає багато часу. Як ця нова робота вплинула на вашу соціальну активність?

– За рік я став ще активнішим. Звичайно, поменшало часу, бо діти вимагають уваги, але це з одного боку. З іншого – побільшало, бо займаюся в соціальній сфері, й робота з дітьми – це також її складова. Зустрічі з хлопцями, планування, проекти – це об’єднує.

– Веніаміне, які соціальні проекти виникли у вас за цей рік, що робите зараз?

– Протягом місяця готувалися до фестивалю вуличної музики. Це не наша ідея, це загальноукраїнський проект, але нам ідея сподобалася, і завтра цей фестиваль уже відбудеться у Світловодську (ми розмовляли 23 травня – Авт.)

Ще готуємося до «Кіновечорів на фонтані» – такий проект перегляду та обговорення цікавих фільмів. Він фактично є продовженням «Кіно-кафе». А взагалі проект «Кіно-кафе» – найбільш тривалий зараз. Це перегляди та обговорення фільмів. Ті, хто брав участь у дискусіях, стали нашими друзями і прихильниками. Ми разом обговорювали, що можна зробити в місті, народилося багато різних ідей. Постійно шукаємо нові ідеї, якщо вони цікаві – втілюємо в життя по можливості.

Наприклад, нещодавно допомагали тим, хто інклюзивною освітою вирішив займатися. У нас усе просто: приходить людина, ми питаємо: що вам цікаво зробити? Вона щось пропонує – ми разом і робимо.

Ще ми дізналися про ідею одного хлопця відремонтувати дворовий стадіон для проведення футбольного турніру. Шукали гранти чи якусь спонсорську допомогу через соціальні мережі. Зробили відео про це, воно набуло популярності. Ідея стала настільки відомою, що про неї навіть на сесії міської ради говорили. І не просто, а вирішили виділити на ремонти дворових майданчиків 500 тисяч гривень. Хоча ми шукали тисяч 20 лише! Ми задоволені!

У родині, звісно, складніше стало. Але ми з дружиною вдвох. Їй важко – я підміняю, спати вкладаю чи гуляти йду. Все разом робимо завжди!

Наразі в області – 10 патронатних сімей. Родина Клічуків з багатьма з них підтримує контакти, обмінюється інформацією, ділиться досвідом.

– Не жалкуєте, що стали патронатною сім’єю?

– Ні, однозначно! Це для мене, для всієї нашої родини новий крок. Новий виклик. Ми побачили, що можна ще гарного зробити, зрозуміли, що ми це можемо. Зрозуміли, що саме хочемо. Тепер у нас нова мета – створити свій дитячий будинок. Не знаю, коли вона втілиться в життя, але ідея є – будемо робити. Перші кроки вже є навіть: шукаємо приватний будинок для дітей. Воно і для патронатних дітей краще буде – є свій двір, можна відпускати гуляти без супроводу.

Дитячий будинок – це мінімум п’ять дітей. Страшно трошки, але як кажуть, страшно, але руки роблять! Це наше, ми це зрозуміли! Можливо, спочатку від патронатної до прийомної сім’ї перейдемо, щоб спробувати. А може, й одразу зробимо. Зараз навчаємося, готуємося.

Олексій Гора, CBN, фото з Facebook