«Історія Лізи»: книга, фільм, Європа

Наш співрозмовник - Олександр Жовна

343
кількість переглядів

Олена Нікітіна, «Україна-Центр»

Ця новина приголомшила багатьох. Компанія НВО купила права на телевізійний показ і розміщення на VOD платформах у Центральній Європі українського фільму «Історія Лізи» режисера Олександра Жовни, нашого земляка, автора однойменної книги. Показ фільму стартує 1 травня 2020 року.

«HBO» (Home Box Office) – американський кабельний телевізійний канал. Входить у корпорацію Time Warner. Підрозділи HBO і спільні підприємства з її участю віщають більш ніж в 50 країнах світу. Передачі виробництва HBO (головним чином телесеріали) були закуплені більш ніж у 150 країнах.

Подивитися картину зможуть глядачі з Польщі, Чехії, Словаччини, Молдови, Хорватії, Словенії, Косового, Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини, Македонії, Болгарії та Угорщини. Переказувати сюжет сенсу немає – можна прочитати книгу або дочекатися прем’єри фільму, яка в Україні відбудеться восени. Але ми не змогли відмовити собі в задоволенні поговорити з винуватцем свята (а те, що сталося – не що інше як свято розуму і мистецтва).

Отже, наш співрозмовник – Олександр Жовна.

– Пане Олександре, книгу я прочитала, а фільм, зрозуміло, не бачила. Як народилася ідея екранізувати «Історію Лізи»?

– Власне, «Історія Лізи» писалася як кіносценарій, і писав я його для Романа Балаяна, між тим мріючи зняти картину самостійно або хоча б разом з ним. Коли сказав про це Роману Гургеновичу, він поставився до моєї ідеї скептично і сказав, що я вже старий знімати кіно. Я погодився, але образився. Щось йому відповів, на що образився він. Після чого в наших планах знімати «Лізу» настало затишшя. Потім Майдан, відносини з Росією, словом, не до кіно. Щоб не пропадати добру, я надав сценарію якусь літературну форму, зручну для читання, і випустив книгу, як це було не раз з моїми попередніми книгами, за якими вже знімали кіно.

– Зняти кіно коштує великих грошей…

– Саме так. Ішов час, а мене не покидала ідея екранізації. Якось дізнався, що є конкурс кіносценаріїв від Держкіно України, на якому можна отримати п’ятдесятивідсоткове фінансування. Мені порадили продюсера з Одеси Валерія Калмикова (Trueman Production). Звернувся до нього. Він прочитав сценарій і погодився. Подали проект на конкурс. І з першого дня почалися неприємності. Просили дуже скромну суму в сім мільйонів гривень. Щоб було зрозуміло, разом з нами подавалися проекти на п’ятдесят мільйонів, сімдесят, вісімдесят і більше ста, в загальному, нормальні суми для повноцінного ігрового кіно. Тому наша цифра виглядала більш ніж скромною.

А все тому, що в наших планах було витратити її тільки на кіно. У досвідчених професійних кінематографістів, які часто знімають кіно за гроші держбюджету, є й інші плани. І відразу ж сталася прикра технічна помилка: в документах замість необхідних семи мільйонів якимось чином опинилася сума наполовину менша. З просто смішної суми вона перетворилася на непристойно смішну, за яку зняти таке кіно просто неможливо. До речі, якраз сьогодні довелося почути інтерв’ю досить відомого продюсера, який нерідко отримує фінансування від Держкіно. Він нарікав на занадто малу суму в 42 мільйони на свій черговий фільм. У нас було три! Вірніше, і цих поки що не було. Намагалися пояснювати керівництву Держкіно, що сталася технічна помилка і що за такі гроші неможливо зняти картину. Вони з розумінням кивали і розводили руками.

На запитання, що ж нам робити, порада була щира і привітна: ну так не беріть, якщо мало. Пізніше я особисто зустрічався з міністром культури, він усе почув, зрозумів, обіцяв допомогти, ну а далі… Був такий фільм радянський «Далі – тиша». По суті, нічого незвичайного, все як завжди. Вирішили ризикнути і взяти ці нещасні гроші. Але не тут-то було. Їх теж не давали. Почалася нескінченно довга бюрократична тяганина без особливої надії. Від нас ішли натура, актори. І тоді я, остаточно збожеволівши, позичив у друзів п’ятнадцять тисяч доларів і разом з такими ж божевільними своїми друзями зі студії Sinemastudio почав знімати кіно.

Сказати, що це було складно, – нічого не сказати. Тому на майданчику знову доводилося бути і режисером, і вантажником, і пожежником, але головне – поруч були такі ж одержимі кіно безумці. А потім почали траплятися дива. Небо змилостивилося над нами і стало допомагати. Першим і головним дивом були наші «сонячні» діти – Марьяша Ахрарова з Кропивницького і Влад Погрібний з Харкова. Якби не вони, ніякого кіно не було б.

– Як ви підбирали акторів? Як працювалося з «сонячними» дітьми?

– Та так якось шукав в Інтернеті. Серед претендентів вони були не одні, але не підходили з різних причин. Наприклад, у фільмі наш герой, хлопчик з синдромом Дауна, повинен був добре вміти плавати, а серед цих дітей таких практично не зустрінеш. Але і в цьому випадку один за одним почали відбуватися дива. Думаю, і тут не обійшлося без якихось небесних сил, що подарували нам цих неймовірних двох милих людей.

А як я боявся починати роботу з ними! Це як стрибнути в згаслий кратер вулкана, заповнений темною водою, за якою темна безодня і невідомість. У підсумку ж все сталося зовсім інакше. З ними було настільки просто, набагато простіше, ніж з професійними акторами. А все тому, що вони не грали, для них це не було грою, вони проживали все на повному серйозі. Тому що вони ж справжні на відміну від нас, так званої норми, що дозволяє собі бути нещирими. Тому наші «сонячні» актори часто виглядали переконливіше своїх професійних колег.

– Були курйози під час зйомок?

– Не знаю, чи можна це вважати курйозами… Швидше – несподіваною закономірністю. У перерві між зйомками наш головний «сонячний» актор, хлопчик з синдромом Дауна, яких в пострадянському соціумі звикли вважати не зовсім повноцінними, у всякому разі інтелектуально нижчими, переграв у шахи майже всю повноцінну групу інтелектуалів…

А одного разу нам Бог послав черепаху. Перед зйомками я зловив у річці черепаху і подумав, що її можна використати в кадрі. Вона жила у мене кілька днів. Потім прийшов час зніматися, я посадив її у відро, вийшли на берег річки, підготували камеру, відро стояло на березі поруч з нами. Я повертаюся до нашої «актриси», а відро перекинуте, і черепахи немає. Можете уявити мій стан? Довелося змиритися. Переїжджаємо на іншу локацію, кілометрів п’ять у гирлі річки. Виходимо з машин, йдемо до річки. Ну що може статися дивовижніше? На березі сидить точно така ж черепаха. Дивиться на нас і не рухається. Ось що це? Звичайно ж, вона знялася в підводних епізодах, та ще й як!

– Коли ви дізналися про покупку компанією НВО права на показ фільму в Центральній Європі, якою була перша реакція?

– Я до цих пір думаю, що це сон, і боюся прокинутися. Я знаю, що чесно робив свою роботу, як і мої соратники, друзі, і щось повинно було статися. Якщо говорити про визнання в Україні, так ви ж знаєте, що у своїй вітчизні пророків не буває. Ось, скажімо, на останній конкурс Держкіно ми подали не менш цікавий проект художнього фільму «L». Нас не пропустили. Не оцінили. Тепер, може, проектом зацікавляться в Європі. А хотілося б удома, в своїй країні.

Сумно все це. Але головне те, що сталося, і це визнання на світовому рівні. Сам я не вважав свій фільм чимось видатним, але, якщо таким його вважають у НВО, сперечатися не стану, вони адже професіонали своєї справи, їм видніше.

– У Європі до особливих людей ставляться, як до рівних. Тема, піднята в книзі й фільмі, актуальна для нашого суспільства. Якої реакції ви очікуєте від нашого глядача і від європейського?

– Від нашого хоч якої-небудь. Адже фільм не просто повчальний, а ще й досить цікавий, він чуттєвий, в ньому присутні любов, драма, непрості взаємини, а головне – незвичайні, особливі люди, у яких ми можемо багато чого запозичити, щоб стати кращими, чистішими.

Від європейського… Думаю, перш за все з їхнього боку буде здивування, а може, і здивування від того, в якій атмосфері все ще проживають ці люди. У них адже там все інакше. Не тільки «норма» живе більш цивілізовано, ніж ми, але і категорія людей з хромосомною аберацією, до яких насправді ставляться, як до рівних. Ну, це тема для окремої розмови – більш ретельної і глибокої. А поки подивимося кіно.

– Побачимося восени на прем’єрі?

– Сподіваюся.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram, Viber і Twitter.