Подружжя з Кіровоградщини майже п’ять років шукає свого сина. Держава вважає його загиблим

Дмитро Рубан народився 29 жовтня 1984 року. Він не вийшов з-під Іловайська та нібито похований на кладовищі Дніпра. От тільки з цим не погоджуються батьки. І вже п’ятий рік шукають свого сина.

Вони відмовилися від державної допомоги, яку виплачують родичам загиблих, адже не хочуть витрачати державні кошти, не будучи переконаними на 100 відсотків. Шукають, маючи на руках результати ДНК-експертизи, яка показує 99,9% збігів. Шукають, маючи мінімум надії, шукають, коли вже всі змирилися.

Єдина примарна надія - неофіційний висновок лікаря-стоматолога, в якому він порівнює опис голови трупа зі стоматологічною картою Дмитра. В документі - понад десять неспівпадінь. Саме через це батьки намагалися добитися ексгумації та повторного проведення експертизи. Чотири роки. Але державним органам було легше визнати факт загибелі, ніж шукати далі.

Дозвіл на ексгумацію батьки отримали завдяки втручанню юриста Олени Кочканян та ГО «Патріот Кіровоградщини», тож на Краснопільському кладовищі Дніпра ми були разом з ними. Також - представники гуманітарного проекту міністерства оборони «Евакуація-200», які й проводили саму процедуру. Ну і, звичайно, представники правоохоронних органів та адміністрація самого цвинтаря.

Загалом в Україні - три уніфіковані військові кладовища, де поховані тимчасово невідомі захисники: у Луганській області, Запоріжжі та Дніпрі. Саме сюди, у Дніпро, доставляли влітку 2014 року всіх, кого змогли вивезти під час Іловайської трагедії. На багатьох могилах і досі є написи, в яких не вказано прізвищ, або замість дати загибелі написано: «Серпень 2014». Біля більшості могил майорять жовто-блакитні прапори.

Багато місць від викопаних поховань: там бійці знайшли своє визнання та перепоховані на батьківщині. За рахунок місцевого бюджету на могилах почали ставити пам’ятники, побудували меморіальну стелу, постійно прибирають та доглядають за територією.

Дмитро служив у 93-й окремій механізованій бригаді, яка пізніше отримала почесне звання «Холодний Яр». 21 серпня 2014-го саперна рота 1-го батальйону вирушила на підмогу бійцям в Іловайськ. Як пізніше стало відомо, група потрапила в засідку. Були загиблі та поранені.

Дмитро вийшов на зв’язок 28 серпня 2014 року. З того часу від нього не було жодної звістки. В останній розмові з батьками він не казав, де знаходиться, тільки повідомив, що все в порядку.

Бої під Іловайськом стали одним з переломних моментів війни на сході України: Збройні сили України втратили ініціативу на Донбасі та перейшли від атаки до оборони. Важкі втрати спонукали українське керівництво до укладення Мінського перемир’я в рамках контактної групи Україна - Росія - ОБСЄ із залученням представників бойовиків. («Вікіпедія»)

29 серпня, при виході з Іловайського котла, машину, в якій їхали хлопці, обстріляли в районі хутора Оленівка. З цього моменту його ніхто не бачив з тих хлопців, які повернулися. Так само нема підтверджень, що він загинув.

Батьки зверталися у всі можливі інстанції, які могли хоча б теоретично допомогти в розшуках. Навіть до Європейського суду з прав людини. І саме завдяки цьому отримали цікавий документ, який складно пояснити: відповідь начальника штабу Антитерористичного центру на запит суду, де вказано, що місцезнаходження Дмитра Рубана невідоме, але є інформація, що останній телефонний зв’язок з ним відбувся 6 жовтня 2014 року. Але ж загиблим його вважають 29 серпня...

Важке літо 2014-го згадували співробітники кладовища: кажуть, що поховання відбувалися постійно, навіть уночі. Дуже часто ховали те, що змогли зібрати: просто частини тіла... Облік вели, але через надзвичайні навантаження могли бути помилки. Навіть зараз, під час перепоховань, є випадки, коли в одній домовині знаходяться рештки людей у різних пакетах.

Саме тому надія у батьків Дмитра є. Але найбільше вони бажають бути переконаними, що син живий, що він десь у полоні, чи де завгодно, аби тільки живий. Або, у крайньому випадку, хочуть бути стовідсотково переконаними, що поховають тіло саме свого сина, а не заберуть у могили чиїсь сподівання, адже тільки за офіційною статистикою 257 осіб на сьогодні вважаються зниклими безвісті. Скільки насправді - не знає ніхто.

На результати ДНК-експертизи можна чекати до шести місяців...