Олександр Нікулін: «Держава – це люди, а не кабінети». Інтерв’ю з колишнім мером Кіровограда-Кропивницького

«Справа не в одному окремо взятому міністерстві. Вся система у нас неправильна»

552
кількість переглядів
Олександр Нікулін. Фото з Facebook

Геннадій Рибченков, «Україна-Центр»

Олександр Нікулін був міським головою Кіровограда у 1998 – 2002 роках.

Олександр Васильович Нікулін – безсумнівно, людина, що залишила слід в історії Кіровограда-Кропивницького. Його обрали міським головою в складні дев’яності роки. Він був опонентом тодішньої влади, підтримував акцію «Україна без Кучми», за що і був покараний. Тепер він вважає, що Леонід Кучма насправді був найкращим з усіх президентів України. Визнає, що зробив у житті чимало помилок. Має свій погляд на всі аспекти нашого життя – політику, економіку, екологію.

Про все це ми і поговорили з Олександром Васильовичем, якому не так давно виповнилося 65 років.

– Як день народження відзначили?

– На день народження поїхав у Карпати і довго сидів там.

– Чому не на Мальдиви куди-небудь?

– У мене зараз життя більш розмірене. Я вже не так активно займаюся бізнесом, хоча досить багато є справ. Тому намагаюся ближче кудись їхати.

Знаєте, що я найбільше останнім часом ціную? Повітря і спокій. У Карпатах це є. Повітря – напевно, головна складова нашого здоров’я, хоча ми цього не помічаємо, не думаємо про це. Подумаймо про дітей. У них до п’яти років практично немає імунітету. Діти, які живуть у містах, вже в перші роки життя набувають хронічних хвороб, якими потім хворіють усе життя. Через повітря, через воду.

У людей у віці, а я розумію, що не молодію, теж з роками йде імунітет. І від цього повітря ми хапаємо болячки.

– Але у нас в містах смог не висить такий, як у Пекіні, скажімо.

– Це тільки здається. Багато чого не видно. На Заході давно усвідомили важливість проблеми, там величезні податки на викиди. І той же Китай стрімко перемикається на сонячну енергетику, працює над цим.

А у нас про це ніхто не думає. В Україні, по суті, немає жодної екологічної партії, в той час коли в Європі вони на перших ролях. У політиці, в управлінській ланці немає жодної людини, яка б серйозно про це думала. Я вважаю, що ми в Україні повністю втратили екологічну складову нашого життя. І ситуація погіршується.

– Ну чому ж? Пам’ятається, коли я в радянські часи ходив на роботу на «Гідросилу» під аркою, так там дихати було неможливо, таке стояло в атмосфері! А на Південному Бузі після розвалу СРСР і зупинки багатьох підприємств почали цвісти лілії в заплавах.

– Так, я розумію, я в темі. В Україні за часів Радянського Союзу було викидів приблизно 550-600 мільйонів тонн СО2 на рік. Зараз викидів у нас приблизно 400 мільйонів тонн. Основна частина цих викидів, скажемо так, «ахметівська» – теплові станції на вугіллі, металургійні заводи. Це приблизно 300 мільйонів тонн.

За Кіотським протоколом квоти на викиди можна продавати. Ми Японії продали їх уже на 700 мільйонів доларів. Частина з них пішла на поліцейські гібридні «Пріуси», а мільйонів 200 просто пропали. Ці гроші не можна використовувати як завгодно, лише на проекти, пов’язані з екологією, енергозбереженням тощо. Ці гроші можна було витратити на утеплення будинків або очищення річок, але держава навіть не спромоглася це зробити, освоїти гроші.

Але ж насправді ми ж продаємо своє здоров’я за ці гроші.

З наступного року замість Кіотського протоколу починає діяти Паризька хартія по викидах. Згідно з ними, тонна викинутого СО2 повинна коштувати приблизно 50 доларів екологічних відрахувань для підприємства, яке викидає цей газ в атмосферу.

В Україні до 2018 року за кожну викинуту в атмосферу тонну вуглекислого газу ті ж ахметовські підприємстві платили 25 копійок! З минулого року – кілька гривень. З наступного року – приблизно 20-30 гривень за тонну. За ці гроші ми повинні підтримувати екологічну обстановку в країні. У Швейцарії, де екологія зведена в ранг національного надбання, за тонну викидів треба платити 300 євро.

Якби наші підприємства платили хоча б як у Європі, не як у Швейцарії, то… Ті ж ахметовські підприємства – 300 мільйонів тонн. Множимо на 50 доларів. Отримуємо півтора трильйона доларів.

Непогане поповнення для бюджету, чи не так?

Викиди СО2 – це півбіди. Там же, в цих газоподібних відходах виробництва, начебто в невеликих кількостях, але присутні набагато шкідливіші для нашого організму речовини, вся таблиця Менделєєва. СО2 насправді впливає більшою мірою на клімат, та й без цього газу життя було б неможливе – дерева його поглинають і дають натомість кисень. А ось усі ці діоксиди, альдегіди, важкі метали – вони нікуди не діваються, і ми цим дихаємо.

– Ось ви, з вашим екологічним мисленням, на якій машині їздите? На електромобілі?

– Поки що ні, але це в обов’язкових планах.

– Чим, на вашу думку, у нас міністерство екології займається, крім виділення квот на видобуток нафти, газу тощо?

– Справа не в одному окремо взятому міністерстві. Вся система у нас неправильна. Вона антиекологічна за суттю. Забруднення нашого середовища: повітря, водойм, звалища сміття – це ланки одного ланцюга. Ось що для кожного з нас головне в житті? Здоров’я, здоров’я дітей. А ми чомусь думаємо не про здоров’я, а про те, якого президента вибрати, яка партія краща. А ще всі ми хочемо жити краще. Але про економіку насправді ми теж не думаємо!

Україна відокремилася. Так, ми самостійні. Але чи стали ми краще жити? Бюджет України за всі роки незалежності становить від 30 до 50 мільярдів доларів на рік. Мінімум втричі менше. У чому, вибачте, прикол?

Так, усе приватизували, але у більшості людей від приватизації залишилися лише квартири. А як же все те величезне майно, яке було спільним? Воно в руках кількох олігархів. А сумарно ми всі стали біднішими.

– Знаєте, дивлячись на кількість «Мерседесів» і «Лексусів» на дорогах, чомусь так не здається. Машин уп’ятеро більше стало у людей, ніж було при СРСР.

– Звичайно, це є, але це тільки зовні. Інше питання, як це людям дісталося? Чи всім людям? І дісталося стільки, скільки повинно було б? У тій країні бюджет був 150 мільярдів, в цьому році – 40 мільярдів. Який висновок? Всі види проведених економічних реформ не пішли на користь. Щось у них не те. Країні краще не стало від введення ринкових відносин.

Реально всю ту власність, від заводів до землі, захопили чиновники, криміналітет і т. д. Економіка у нас напівкримінальна. І як висновок, країна… Так, 10-15 відсотків населення стали жити краще. Більш кмітливі, спритні. Але більшість людей залишилася жити в Радянському Союзі. У головах нічого не змінилося. Менталітет не змінився, куди не глянь.

Візьмемо комунальне господарство. Нинішні ЖЕКи – це найгірший варіант Радянського Союзу, при Союзі більшість ЖЕКів працювали краще і були потрібніші. А зараз у чому їхні функції? Двірники та лампочку в під’їзді вкрутити. У Кропивницькому за це платять теоретично п’ять гривень за квадратний метр, у Києві – сім – вісім. За вивезення сміття зараз платимо окремо. Якщо порахувати, то оплата роботи найкращих двірників – це максимум 50 відсотків квартплати. Решта йде в нікуди. Найголовніше, немає навіть натяку на ринкові відносини в цій сфері.

Чому так? Так у всіх містах всі керівники комунальних підприємств щомісяця готують конверт №4 – занос правоохоронним органам, щоб не чіпали. І всіх усе влаштовує. Окрім нас! По-перше, переплачуємо. По-друге, рівень комфорту дуже низький. Реформи комунального господарства взагалі не торкнулися!

– Ну чому ж? У нас у місті майже 70 відсотків квартир відключилися від централізованого опалення, поставили автономки.

– Цього замало. Ми приватизували квартири коли? В основному в 1992 році. Але тільки квартири. Хоча, відповідно до закону, нам належить сам будинок, земля прибудинкова, у кожної дев’ятиповерхівки, по суті, свій гектар землі, а то й півтора. Земля – це велика цінність. Хто з нас щось має з цієї землі? Але ж можна було б мати для всіх дохід за гаражі, з юридичних осіб, які щось поставили біля будинку або на перших поверхах живуть. Усі мешканці будинку повинні б мати з цього. А в Києві, наприклад, це можуть бути дуже великі гроші.

У нас до цих пір нічого цього немає. Влада всюди перешкоджає такому нормального стану речей. І з тих же юридичних осіб у будинку або в будинку мають ЖЕКи, а не мешканці.

А квартири… Знаєте, які норми енергоефективності були за радянських часів? А ніяких не було! Була узагальнена абстрактна норма – 300 кіловат на один квадратний метр протягом року для цегельних будинків. І на кондиціонування, і на опалення. Для панельних – 400-500. Знаєте, яка норма енергоефективності в Німеччині? 26 кіловат на один квадратний метр на рік.

Так, зараз ситуація набагато краща, металопластикові вікна, утеплення стін. Але все одно нам до Заходу – як до Місяця. Ми кричимо: «Тарифи високі!» Та на Заході вони вищі будуть. Але у них же енергоефективність на якому рівні! Якщо все обрахувати, то у них при більш високих тарифах за тепло та інше кожна людина платить набагато менше. Я підрахував, що, якщо взяти нашу середню зарплату, середню енергоефективність будинків, зараз це приблизно 200 кіловат на метр квадратний, порахувати середній склад сім’ї – два пенсіонери, один працюючий, одна дитина. Зведемо це все до одного мільярда квадратних метрів житла (приблизно стільки в країні з урахуванням приватного сектору), то держава повинна платити субсидії тільки за одне опалення приблизно 600 мільярдів гривень. Це при середній зарплаті, повторюся. З урахуванням того, що весь бюджет – приблизно один трильйон гривень. Стільки має нам доплачувати держава, щоб ми не опалювали вулицю. Щоб у рази менше витрачалося газу, вугілля тощо. Але держава дізналася, що ти новий телевізор купив, і все – субсидія тобі не призначена.

У комунальному господарстві натяку на реформи немає, а це один з коренів зла, одна з причин загальної бідності. А ми реформуємо, як вибори проводити, – відкриті списки, закриті… Але ж головне – економіка, щоб люди були багатими, екологія – щоб люди були здоровими, але для цього ніхто нічого не робить за великим рахунком.

– Люди самі роблять – ставлять ті ж металопластикові вікна, автономки.

– Звичайно. Ну а держава тут при чому, а якщо ні при чому, то навіщо вона? Візьмемо середній будинок. За 200 кубів газу держава доплачує господарям субсидію приблизно півтори тисячі гривень. Платить і платить. Нехай щілини в палець, вітер гуляє, але держава буде і далі платити субсидії. Замість того, щоб оплатити один раз заходи з енергоефективності. І всі задоволені. Тому що нічого робити не треба, ворушитися не треба. Ніхто не хоче робити ОСББ, а навіщо – держава хай платить.

У нашому з вами місті загальний розмір одержуваних людьми субсидій доходить до мільярда гривень на рік. А борги у теплопостачального підприємства знаєте які? До 250 мільйонів гривень. І при цьому воно наполовину опалює повітря, а не будинки. І нібито держава за все платить і платить. Так це ми платимо, тому що держава – це наші гроші, наші податки! Держава – це люди, а не кабінети.

Взагалі система субсидій – це ж обман людей. Замість зниження витрат за рахунок підвищення тієї ж енергоефективності підвищуються тарифи, і гроші через субсидії йдуть у кишені енергетичної мафії. Знижувати витрати населення владі «зав’язаним» з мафією невигідно!

– Олександре Васильовичу, що робити?

– Потрібно, щоб була якась ідея у держави. Ось у звичайному житті звичайних людей, коли починають щось робити, то спочатку ставлять запитання: що і як? Що є і що з цього хочеться зробити. Є цілепокладання. Чи є у наших керівників якесь цілепокладання?

Звідки ж йому взятися, якщо немає вихідних даних? У країні до пуття нічого не враховано! Навіть кількість заводів і пароплавів точна невідомо. А вже скільки у нас землі, в якому вона стані, в чиїй власності, якої якості – ніхто не знає! Те ж саме з надрами, з корисними копалинами – ніхто не знає, скільки чого під ногами лежить. Скільки в країні загального нашого з вами майна – ніхто не знає. А як без інвентаризації землі почати продавати її? Продавати товар, не знаючи, скільки його і який він?

У країні величезна кількість землі, за межами сіл і міст, яка нібито державна. Ось хто її буде продавати? Об’єднані територіальні громади? Чи райдержадміністрації, які будуть реформувати ще років п’ятдесят? І взагалі, чи є там щось, що ще можна продати?

За підрахунками тих же американських фахівців зі Світового банку, дуже умовними, є різні системи підрахунку, загальна кількість майна України на 1989 рік становила 15 трильйонів доларів. Зараз, здається, десь сім трильйонів. Тобто у нас з тобою (ми ж тоді господарями всього були) вкрали сім трильйонів. Зараз відкриють ринок землі, ще приватизують, що залишилося, приберуть до рук ще трильйонів п’ять, парочка нам усім залишиться. Молодь вся поїде на Захід, і олігархам залишиться все, що нам дісталося з радянських часів. І будемо далі так жити – ті, хто залишиться.

Найголовніше – у нас немає ідеї держави. З самого початку ніхто не сказав чітко: «ми будуємо капіталізм» або «ми будуємо соціалізм за шведською моделлю». А ми всі роки незалежності будуємо, самі не знаючи що! Ви будинок так будете зводити? А тут ціла країна. Тому і виходить так…

Колись Леонід Кучма у Верховній Раді сказав: «Скажіть мені, що побудувати, і я вам побудую». Але ніхто не сказав. Немає мети, немає стратегії розвитку. Є якась дика суміш з елементів капіталізму, соціалізму з типу безкоштовною медициною, а ще анархізму і кримінальної держави. Давайте поставимо перед країною чітку мету. Після Кучми ніхто навіть подібного такого питання не задавав. Вони знають, що будувати. Вони будуватимуть кожен своє Межигір’я. Для себе і для своїх друзів. Кучма був найкращим з президентів, він хоча б задавався такими питаннями.

Наша система сьогодні – це система повного бардаку. І, на жаль, схоже, що все йде ще далі цією ж доріжкою, кількість бардаку, його щільність тільки збільшується. І про це ніхто не говорить, нікому це не цікаво! Більш того, тим, хто при владі, у так званого корита, вигідно становище бардаку, де немає обліку, незрозумілі схеми тарифів тощо. У «каламутній воді» легше рибку ловити і «впарювати» народу про турботу про нього.

Дивишся в Інтернеті – суцільні котики, вибори й інша нісенітниця, але ніхто не говорить про те, що системно буде далі, що залишиться нашим дітям. Нормальні люди живуть заради своїх дітей. Немає жодного бачення майбутнього. Ніхто не хоче в нього заглядати. Говориться лише про другорядні речі, свідомо відволікають людей від того, що для них дійсно важливо, вкидаючи різні скандальні історії.

– Чи не було думки поїхати куди-небудь до Франції – подалі від цього всього?

– Ні, це моя країна, я можу влаштувати собі більш-менш нормальне життя. Але за державу образливо.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram, Viber і Twitter.