У Кропивницькому діти зняли 83-хвилинний трилер. Інтерв’ю з засновниками кіностудії (+фото і тизер фільму)

«Я його, цей фільм, ненавиджу іноді. А коли побачила на великому екрані, послухала, що говорять люди, зрозуміла: він дійсно гарний»

0
1516
кількість переглядів

Режисер тягає на собі купу апаратури, а виконавець головної ролі у перервах між зйомками встановлює освітлення. Оператор поглядає на годинника, бо через кілька хвилин йому треба вирушати на основне місце роботи. Сценаристка ввечері у себе вдома монтує відзнятий матеріал. Це – не страшний сон Квентіна Тарантіно, а звичайний процес у кропивницькій дитячій кіно-телестудії «КУ-РАЖ», яка кілька днів тому порадувала глядачів черговим фільмом – трилером «Кльовн».

Про те, як і чим живе студія, CBN розповіли її засновники Наталія Устименко та Володимир Крутоус.

Н. У. – За двадцять років стільки всього було… По-перше, дуже багато фільмів. Не хочу вихвалятися, але я не знаю, чи робить таке ще хтось. Студія, яка не має професійної апаратури, знімає повний метр, серіали, двосерійні фільми, орієнтовані на дітей, з акторами-дітьми. Це наша платформа, всі колотяться навколо мене й Володимира. Це потрібно дітям. Ми багато на телебаченні працювали, майже двадцять п’ять років…

«КУ-РАЖ» вдячний НВО №6 та його директорці Надії Кравченко за постійну допомогу. НВО №6 та «КУ-РАЖ» – давні друзі й партнери.

В. К. – Чому майже? З дев’яносто п’ятого ми.

Н. У. – Так, з дев’яносто п’ятого, ще студії не було. Ми прийшли на телебачення з ідеєю дитячих програм. Так і йдемо з цією ідеєю все життя. Була програма «Кукарача», була програма «Засинайка», було «Дванадцять балів» на обласному телебаченні. Були радійні програми. Дуже багато чого було. Але коли з’ясувалося, що дитячий контент не потрібен Суспільному мовленню, – все, ми вже майже два роки приватна студія, ФОП.

В. К. – Треба ще розуміти, що всі фільми, які ми знімаємо, – безбюджетні. Немає в них бюджету. Все знімається за допомогою друзів і тих людей, які дуже люблять знімати кіно й просто нам допомагають. Це все на рівні допомоги рідних, близьких, кого знаємо ми і хто знає нас.

Н. У. – Фанатів.

В. К. – Так, фанатів справи.

Н. У. – Раніше ми їздили зі знятими фільмами по фестивалях. В Україні був великий фестивальний рух дитячий, підлітковий, були номінації. У нас купа – більше сімдесяти, я потім їх уже й не рахувала – нагород: перших місць, гран-прі, бозна-чого. Потім це все прикрилося, бо… Ну все, немає в Україні зараз такого руху. Є, вірніше, але треба туди таке, соціального спрямування: дитяче самоврядування, екологія, діти-переселенці. Фестивалів дитячого розважального контенту зараз немає. Закордонні – треба кошти. Обов’язковий переклад англійською, гроші, щоб подати роботи, поїхати туди. Нам зараз це не під силу. На професійні конкурси ми не проходимо за технічним райдером, не дотягуємо. Техніка не дозволяє знімати кіно, яке можна транслювати у кінотеатрах на широкому екрані.

Крайній фестиваль, на якому ми були, – «Некст» в Одесі позаминулого року. Ми там зайняли перше місце. Возили туди фільм «Залиш його в парку» – короткий метр, двадцять хвилин, з англійськими субтитрами.

Що ще про студію розповісти? Не знаю. Студія як студія. Чотири групи дітей, дві молодші, середня й старша, фактично з шести років і до одинадцятого класу, тридцять – тридцять п’яь учнів, план навчання, три заняття на тиждень. Діти займаються технікою мовлення, акторською майстерністю, вивчають основи журналістики, основи написання сценарію, режисури, зйомку на телефон, блогінг.

Дуже пишаємось випускниками. Багато з них обирають собі професії в цій царині, у нас є журналісти на провідних українських каналах, за кордоном. Коли вони кажуть, що обрали свій шлях саме тут, у нашій студії, – ось це і є головним результатом роботи. От двоє хлопців, які працювали у «Кльовні», один вступив на режисуру, інший – на акторський. Вони приїздили на прем’єру, вже здали першу сесію.

– Була новина, що у вас апаратуру вкрали…

Н. У. – Давайте, може, про фільм краще?

– І все-таки є рух якийсь у справі по апаратурі?

Н. У. – Немає.

– Як ви викрутилися?

Н. У. – Завершили фільм завдяки випускникам, які всі вже дорослі, мають свої родини, працюють. Вони у Фейсбуці створили чат, зібрали гроші й перевели мені на картку. «Наталіє Олегівно, доробіть фільм!» Ми купили те, що нам треба було, щоб озвучити й довести до ладу.

Камери, щоб знімати наступний фільм, у нас тепер немає. Є лише телевізійна, простенька. Кіно на неї знімати неможливо. До літа потрібно це питання вирішити, бо влітку в нас проект, називається «Кіноканікули». Все літо, поки діти вільні, ми працюємо на зйомках.

– Що таке «кльовн» узагалі?

Н. У. – Заінтригували ми всіх цим словом. Кльовн – це циркова лялька. Сюжет фільму закручений навколо ляльок циркових, тому така назва.

– А про сюжет у кількох словах, але без спойлерів?

Н. У. – Помста покинутих ляльок. Це трилер, якому треба ставити вікове обмеження. Якщо маленька дитина подивиться – щоб не лякалася потім своїх іграшок. Підлітковий трилер, діти дуже хотіли. У нашому творчому процесі саме вони обирають жанр.

В. К. – От зараз за стіною цим займаються, чуєте, як кричать?

Н. У. – Ми знімали пригодницьке фентезі, історичні фільми, про шкільне життя. Що ми тільки не знімали, а минулого року вони захотіли трилер. Вирішили, що спробуємо, але класичний, не той, де кров і смерть, а саме класичний, який має основну ключову емоцію саспенсу. Ми читали це, розбирали, які правила у трилера. Вивчали цей жанр.

В. К. – Фактично це була навчальна платформа для дітей, щоб вони пробували себе у різних напрямках дільності. Вони розбирали це все, були акторами, доповнювали тексти…

Н. У. – Я пишу сценарії, це моя робота, але діти доповнюють. Проводимо кінопроби – все, як у дорослому кіно.

В. К. – Розбиваємо тарілочку, коли зйомка вже…

Н. У. – Оскільки ми безбюджетні, то на знімальному майданчику завжди потрібна допомога. Дівчата навчаються, як гримувати, – Наталка Горбачова безкоштовно з ними займається. Хлопці допомагають то світло поставити, то фокус-пулерами працюють, бо я в окулярах, погано бачу. Сьогодні в тебе не знімальний день, ти не в кадрі – значить, щось за кадром робиш. Кожен знає свій шматок роботи.

– Скільки зйомки «Кльовну» тривали?

Н. У. – Більше місяця. Не так, щоб щодня, були перерви іноді, але іноді – й з ранку до самісінького вечора. Дуже складні зйомки були. Фільм – досить великий, вісімдесят три хвилини загального хронометражу. Весь липень і трошки серпня знімали. У вересні ще дозйомки були, й ми вже виходили на озвучування.

Все знімалося у Кропивницькому. В нас є дуже крута помічниця режисера – моя донька Катя. Вона у вільний від роботи час відповідає у нас, у тому числі, за логістику. Локації – це вона познаходила, подомовлялася. Локації – дуже класні. Коли дивишся на великому екрані… Ну, це трилер, це покинуті заводи, все оце моторошне і страшне.

В. К. – Треба віддати належне власникам цих усіх приміщень, де ми знімали. Нас пустили, грошей за це не брали.

Н. У. – А Катерина у нас, до речі, – ще й автор саундтреків не до одного фільму. І на майданчику працює – спеціально бере відпустки під наші проекти. Оператори у вільний час нам допомагають. Серьожа Баранюк – це взагалі любов нашої студії, діти його обожнюють ще з «Дванадцяти балів». Монтую я, вдома. Колористика, саунддизайн тощо – це все на мою долю випадає.

– Що далі з фільмом буде?

Н. У. – Давайте не будемо про сумне. Я не знаю, що з ним далі буде. Дивлюся його… Сто двадцять чотири тисячі п’ятсот вісімдесят сім кадрів – і кожен оброблений оцими ось руками. Я його, цей фільм, ненавиджу іноді. А коли побачила на великому екрані, послухала, що говорять люди, зрозуміла: він дійсно гарний. От щоб зняла студія отак – просто без нічого таку велику роботу зробити… Я не знаю, що буде далі з фільмом. Діти у захваті, батьки у захваті, а я не знаю, куди його подіти. Він нікому не потрібен. Куди його приткнеш? Нікуди його не приткнеш. Ні на фестиваль його не повезеш, ніде його не покажеш, ні в якому кінотеатрі. На ютуб викладемо через деякий час. І буде там, де і всі наші фільми.

Не хочу думати про долю «Кльовну». Хочу думати про наступний проект.

В. К. – Спроби знайти виходи на вищий рівень були, але поки вони марні.

– Майбутнього – принаймні широкому колу глядачів свої роботи ви навряд чи колись покажете – у фільмів немає, але ви все одно думаєте про наступний проект.

Н. У. – Не можу інакше. Людина я така.

– А сенс?

Н. У. – Всі про сенс питають. Я не знаю – от чесно, – що робитиму, якщо не зніматиму фільми. Щоразу кажу: «Це востаннє, я не можу, я втомилася!» І продовжую все одно.

Самореалізація – моя, дітей, які горять цим: давайте знімати, давайте, давайте. Не всім же Оскари отримувати, не всім бути в Голівуді. Десь велике кіно є, а десь – маленьке. Якщо я тут – то я тут. Хтось обрав собі шлях, навчився чомусь, знайшов собі друзів – от вам і сенс.

Практично всі студії в Україні, які працювали з дітьми на державному телебаченні, стали приватними. Вони в одну душу кажуть мені: знімай соціальні ролики, про екологію, проблеми. Я не вважаю, що можу знімати з дітьми те, у що сама не вірю. У мене така позиція, може, вона неправильна, але я їм нічого не нав’язую. Я питаю: «Про що ви хочете зняти цього разу?» Якщо самі хочуть про екологію – от тоді це буде щиро. А вкласти у їхні вуста слова, які від них хочуть почути дорослі, – це не щиро. І фестивалі ці не щирі, бо діти не відчувають, вони говорять, що мають говорити. Той же совок, тільки з іншого боку.

Діти хочуть своє. Розважальне кіно їх цікавить, вони схиблені на американських дитячих серіалах. Розважальне кіно їх цікавить. Я не можу робити того, що не відчуваю. Тому ми і не знімаємо нічого, так би мовити, соціально значущого, що дало би можливість їхати на якісь там фестивалі.

– Який проект «КУ-РАЖу» вважаєте найвдалішим?

Н. У. – Завжди найкрутіший проект у мене – крайній, бо ми щоразу піднімаємо планку. (Ми забобонні люди, тому не кажемо «останній», лише «крайній».) На сьогодні наймасштабніший – «Кльовн», за кількістю акторів та залучених людей, локаціями, технікою тощо.

– Хто режисером був?

Н. У. – Он він, поруч зі мною сидить.

В. К. – Навпіл з Наталкою режисура була. Складно поділити. Питання в тому, що таке безбюджетне кіно. Вранці я працюю віслюком – тягну всю апаратуру, залізо, ліхтарі. Потім я – освітлювач. Потім – вихователь. Потім, якщо пощастить, – режисер.

У двері стукають. «Заходь, хто там», – відгукується Володимир Крутоус. «Ми готові!» – заявляє з порогу підліток. Це означає, що визначилися з жанром наступного проекту. Інакше кажучи, далі буде…

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.