Подружжя кропивничан щосуботи годує безхатченків на вокзалі
Айнура Алієва, «Україна-Центр»
Бездомні люди є в кожному місті. І наше, на жаль, теж не виняток. Ми часто проходимо повз і вдаємо, ніби не помічаємо їх, живемо, зациклилися лише на власних проблемах і турботах. Але серед нас є ті, для кого слова «допомога і служіння іншим» не є порожнім звуком.
Один з таких людей - Сергій Шиляєв, який нині є керівником громадської організації «Миротворець», а раніше служив капеланом в АТО. Сергій з дружиною Іриною ось уже другий місяць щосуботи годує бездомних людей на залізничному вокзалі в Кропивницькому.
- Сергію, що сподвигло вас почати таке богоугодну справу?
- Я багато де подорожував Україною і бачив чимало таких людей. Все це мені дуже близько, тому що і я сам колись знаходився в таких важких обставинах. Було навіть таке, що доводилося жити на залізничному вокзалі в столиці, коли на початку двохтисячних переїхав звідси до Києва, а мене там кинули з квартирою і грошима. Їхати додому і плакатися батькам було б не по-чоловічому, тому такого я робити не став. І, можливо, саме цей етап на мене вплинув. З 2015-го по 2018-й я їздив автостопом на фронт, а це, як ви розумієте, теж не дуже комфортні умови. Я не працював, не було де поїсти і переночувати, зупинявся в якихось місцях, щоб перекантуватися, бачив таких же бездомних людей, спілкувався з ними, розповідав їм про Ісуса Христа, тому що я віруюча людина і намагаюся чинити так, як хоче від нас того Бог. А Бог каже, що якщо ви бачите жебрака і можете йому якось допомогти, то зробіть це. І ми як євангельські християни намагаємося так робити.
У 2014 році я пішов добровольцем на фронт, і наприкінці моєї служби один з товаришів по службі, також віруючий, запропонував мені поступити вчитися в духовну семінарію. У цій семінарії у нас навчаються хлопці, які в минулому були наркоманами, ув’язненими і так далі. Я бачив цих хлопців, які раніше вели таке неблагополучне життя, але після того, як пройшли реабілітацію, змінилися і стали зовсім іншими людьми. Тому у мене також є бажання в нашому місті відкрити реабілітаційний центр, в якому такі люди зможуть кардинально змінити своє життя, якщо дійсно цього захочуть.
Коли я служив на фронті в якості військового капелана, то помітив, що хлопці там іноді спиваються, сколюються, не можуть контролювати свою агресію і потребують допомоги. Так само і ці люди. Десь на своєму життєвому шляху вони повернули не туди. Я недавно спілкувався з хлопцем, не знаю, правда це чи ні, але він - лікар, навіть хірург, і при цьому він - бомж... Уявляєте, йому Бог дав дар, у нього така чудова можливість рятувати життя людей, а він бомж, тому що якийсь його духовний гвинтик у потрібний момент не спрацював, і людину понесло не туди.
Алкоголь, ігроманія, наркотики, - через ці речі життя багатьох людей задкує. Я близько 10 років жив у Києві, і там теж була одна віруюча сім'я, яка допомагала таким людям. Вони ходили по теплотрасах, вокзалах і збирали безпритульних дітей і підлітків. Зі мною в квартирі, яку я знімав, жив один такий хлопець. З тих пір пройшло вже майже 10 років, і ось зараз я дізнаюся, що цей хлопець став успішним бізнесменом і у нього вже четверо дітей.
Торік ми відправили на реабілітацію в Олександрію одного літнього чоловіка, а зовсім недавно - молодого хлопця Стаса, з яким познайомилися на вокзалі, коли їх годували. Ми проводимо такі зустрічі раз на тиждень - у суботу. Вважаю, що частіше їх робити і не варто, тому що тоді люди можуть розслабитися і не захотіти самим змінювати щось у своєму житті. Грошей принципово я їм не даю, бо знаю: в більшості випадків підуть вони не на найкращі цілі. Погодувати, поспілкуватися, що-небудь купити - будь ласка, але гроші - ні. Часто буває так, що, якщо бачу на вулиці бездомну людину, запрошую її в якусь кав'ярню, замовляю супчик і що-небудь ще, трохи розповідаю про те, чим я займаюся. Тому, якщо Бог дасть, сподіваюся, що у нас буде якесь приміщення, де ці люди зможуть помитися, попрати, переночувати, та й взагалі просто жити, якщо треба.
- Скільки людей приблизно ви годуєте щосуботи?
- Так щоразу по-різному. В середньому трьох-п’ятьох чоловік. Але одного разу був такий випадок, коли ми зварили зовсім невелику каструлю супу, а їх прийшло 10 осіб, а то і більше. Пам'ятаю, було тоді так незручно. Ми розлили їм усім по ополонику супу, але зрозуміло, що цього було дуже мало для такого натовпу.
- Ви самі все це готуєте?
- Так, звичайно, самі.
- Як все відбувається? Ви приїжджаєте, вони вас уже чекають...
- Зазвичай я намагаюся заїхати раніше, десь за годину-дві, й подивитися, скільки там людей, щоб приблизно розрахувати, скільки треба підготувати порцій. Кажу їм, що ось у такий-то час ми приїдемо, збирайтеся там-то. І так, ми приїжджаємо, вони вже готові і нас чекають.
- Хтось підтримує проект фінансово?
- Ні. Та й в принципі ми поки можемо це самі потягнути. Адже це не сотню людей нагодувати.
- Так, але все одно це теж непросто...
- Я вдячний Богу, що ми можемо це робити, тому що такі люди завжди будуть, але повинні бути також і ті, хто може їм допомогти. І в той же час я часто говорю їм під час таких обідів: «Хлопці, нехай вас буде менше!» У тому сенсі, щоб вони всі почали жити нормально, як люди. Я часто бачу тут неподалік одного хлопця, теж такого бомжуватого вигляду. Один раз не витримав і кажу: «Слухай, друже, ну тобі самому не набридло ось так петляти?» А він не зрозумів і питає: «У сенсі? Що ти від мене хочеш? »Я йому кажу:« Ну тебе влаштовує таке життя, яке ти зараз ведеш? Подивися, в якому ти стані. Хіба ти не хочеш спати в теплому ліжку, бути чистим, працювати, мати дружину, дітей? Хіба добре так жити людині?» І насправді всі ми розуміємо, що так не добре. Але, оскільки у цих людей щось всередині зламалося, вони потребують допомоги, щоб до кожного з них нарешті повернулося розуміння, що він - людина.