Марафон життя Володимира Курбатова

896
кількість переглядів

Юрій Ілючек, «Україна-Центр»

Про нашого сьогоднішнього героя ми вже не раз розповідали. Але мова йшла більше про чудового керівника швейного об’єднання «Зорянка», якісна продукція якого користувалася заслуженим попитом далеко за межами Кіровоградщини і України. Спортивна частина життя Володимира Курбатова тоді тільки доповнювала портрет. Усі свої спортивні родзинки почесний громадянин Кіровограда приберіг для окремого матеріалу.

Коли з’явився новий цикл «УЦ» «Давайте побурчимо», Володимир Курбатов сам виявив бажання поділитися багатими спортивними спогадами враженнями і спостереженнями. Наша двогодинна розмова, що відбулася напередодні 82-річчя Володимира Ілліча в кафе «Фан-клуб», вийшла настільки цікавою і багатогранною, що залишалося тільки слухати, слухати, згадувати і захоплюватися приголомшливою пам’яттю співрозмовника.

Замість передмови

– Я вдячний редактору «УЦ» за те, що він придумав таку рубрику, і це дало можливість звернути погляд на наше спортивне минуле крізь призму сьогодення. Я щасливий, що зможу сьогодні говорити виключно про спорт, з яким так чи інакше пов’язане все моє довге життя. Хоча я більше радів, а бурчати, навіть по-старечому, не в моїх правилах. І все ж, якщо щось не так, я злюся, а іноді те, що відбувається, сильно дратує. Але давайте по порядку.

Вчіться і заздріть

– Почну з того, що залишаюся в спортивному строю. Щоранку я роблю не статичну, а серйозну динамічну зарядку в русі, де задіяні всі групи м’язів, гомілкостопи, колінні й тазостегнові суглоби, хребет, шия. Потім пробігаю два кілометри. Ну а напередодні свого 82-річчя пробіг на стадіоні «Зірка» за 1 годину 40 хвилин тридцять два кола – це 12 кілометрів 800 метрів. Відчуття чудові. Але я серйозно готувався. Адже подолати таку дистанцію непідготовленій людині просто небезпечно для здоров’я. Коли готувався і бігав у районі Міського саду по вибоїнах, була відчутна крепатура, особливо литкових м’язів. Ну а вийшов на дуже якісну доріжку стадіону – і крепатура зникла. Мабуть, це пов’язано з сучасним покриттям нашої спортивної арени. Звичайно, стадіон у нас зараз прекрасний, але дуже шкода, що немає групи «Здоров’я», яка довгі роки об’єднувала любителів фізичної культури і здорового способу життя різного віку. В кінці 70-80-х років минулого століття нас збиралося, ви не повірите, по 80-90 чоловік майже щоранку. У нас було стільки наснаги і натхнення, що складно передати словами!

Чудова пора

– Моя любов до спорту – вона ще з дитинства. Адже у нас, хлопчаків і дівчат післявоєнного покоління, не було інших розваг. Будь-який майданчик, пустир, пагорб ми намагалися використовувати для свого фізичного розвитку. Перші футбольні м’ячі ми робили з ганчір’я, а потім уже з’явилися шнуровані. І володар такого м’яча був просто центром Всесвіту. Пам’ятаю, ми з хлопцями купили шнурований м’яч після того, як збирали вишні в Первозванівці. Ми там чесно заробили два відра, які продали на базарі, і на виручені гроші придбали м’яч.

Про спортивне взуття також не йшлося. Збивали туфлі й черевики і за це отримували наганяй від батьків. Адже таке взуття повинно була служити довгий час. Потім вже з’являлися простенькі кеди, які вирішували проблему. На те, хто на що взутий і яка одягнена форма, ніхто не звертав уваги. На першому плані у нас була гра. Це був дійсно масовий спорт, коли спекотні спортивні баталії вирували практично в кожному дворі. Влітку в футбол, а взимку в хокей відігравали двір на двір, вулиця на вулицю. А пристрасті були такі, що аж дух захоплювало! Ось там і народжувався спортивний гарт, який потім впливав на подальше життя. Я просто щасливий, що у нас у 19-й школі (це двоповерхова будівля на вулиці Шевченка навпроти фірмового магазину «Ятрань». – Ю. І.) був такий чудовий вчитель фізкультури, як Олексій Лукич Півень. Багато в чому саме йому ми зобов’язані своєю любов’ю до спорту. Але одним фізичним вихованням його інтереси не обмежувалися. Він був різнобічно розвиненим педагогом і дуже хорошою людиною. Прекрасно знав російську мову і літературу. Коли ми писали диктант, то він тихенько ходив, спостерігав й іноді вказував на помилки. Про Олексія Лукича ходили легенди… Тоді класи для хлопців і дівчат були окремі. Подумайте тільки, що в одному класі зі мною навчалися майбутні перший майстер спорту Радянського Союзу з класичної боротьби (зараз греко-римська) на Кіровоградщині та завкафедрою фізвиховання КІСМу (нині ЦНТП) Олексій Герушта, викладачі факультету фізвиховання педінституту Володимир Грінберг і Валерій Мунтянов, футболіст Володимир Терещенко. Фізкультура була обов’язковим уроком, і чекали ми його з нетерпінням. І ніхто не ухилявся, не брав довідки на звільнення від занять. Ми розуміли, що це нам потрібно. Уроки були динамічні. Ми грали маленьким м’ячем у баскетбол і футбол, бігали, виконували прості гімнастичні вправи. Спортивного залу в школі не було, і в зимовий час і негоду ми займалися в коридорі. А ось спортивний майданчик на вулиці був. І він ніколи не був порожнім. Зрозуміло, що найбільше любили футбол. Коли ми жили на Кірова, то дружили і грали разом з майбутнім чудовим футболістом і тренером «Зірки» Юрою Горожанкіним, а також Володею Колосом, який згодом пов’язав своє життя з баскетболом. Він грав за білоруський РТІ і навіть тренував збірну Білорусі. Трохи пізніше наша сім’я переїхала на Чечору, яка була районом шевців, голуб’ятників і футболістів – таких, як Фрітче, Босий, Литвинов, Похиленко та інші. Хлопці помітили, що я непогано граю, і запросили йти разом записуватися до футбольної секції. ДЮСШ міського відділу народної освіти тоді перебувала на вулиці Леніна, за теперішнім ліцеєм Короткова.

Той, що подає надію

– У 1952-му році я прийшов на перше тренування до Павла Тимофійовича Дудника. Саме він вчив нас розумінню гри, а не бездумній біганині за м’ячем. Я тренувався разом з нинішнім заслуженим тренером України Юрієм Махном, Жорою Пилипенком і ще кількома талановитими хлопцями. Коли ж Павло Тимофійович виїхав тренувати криворізький «Кривбас», нашу групу прийняв один з кумирів всіх кіровоградських вболівальників, нападник «Торпедо» Андрій Корнійович Галатенко. Ми дивилися на нього, як на живого Бога, і намагалися виконувати все, що від нас вимагалося. Адже Галатенко – це гравець команди, яка завоювала перший для кіровоградського футболу Кубок України. Це було в 1953 році, коли наші хлопці у фіналі обіграли з рахунком 3:1 полтавський «Локомотив». Володарів трофею вшановували на площі імені Кірова, де зібралася величезна кількість уболівальників. Можу похвалитися, що мене, 15-річного хлопчика, наставник «торпедівців» Микола Кирилович Заворотній навіть синком називав. А вся справа в тому, що жили ми тоді вже в районі Міського саду. І всі збори команда «Трактор» (на фото внизу), яку пізніше перейменували на «Торпедо» (з 1958 року «Зірка»), проводила саме в районі Будинку відпочинку «Червона Зірка» в Міському саду. Тренування проводилися, зараз у це важко повірити, на пустирі, а я не тільки спостерігав за заняттями кумирів, а й подавав їм м’ячі. Ось Микола Заворотний і запам’ятав верткого хлопчиська, який ще й у футбол непогано грав.

Нам було на кого рівнятися і чиєю грою захоплюватися: Віктор Третьяков, Віктор Заходякін, Нонка Суржиков, Андрій Галатенко, Всеволод Писаревський, Павло Кочерженко, Анатолій Бернард, Василь Крамар, Павло Янков, Геннадій Рудинський, Олександр Касенкін та інші приголомшливі майстри. Прості компанійські хлопці, гра яких просто не могла залишити байдужим нікого, адже вони віддавали на полі всі сили. І від їхніх результатів залежав не тільки настрій людей, а й продуктивність праці, про що не раз чув від колег – керівників наших промислових підприємств.

Для інформації скажу, що в Кіровограді в ті роки було два стадіони. «Урожай» – трохи нижче маслоекстракційного заводу – і «Зірка». На першому іноді тренувалися, а грали тільки на стадіоні «Зірка». Трибун у їхньому нинішньому розумінні не було. Були корпус заводу з правого боку і бетонна стіна, ну і досить простенькі дерев’яні лавочки на центральному секторі. Але глядачів була маса, і футбол дивилися з корпусів стадіону, з дерев, розміщувалися, де тільки можна було.

На хвилі пам’яті

– Пізніше, коли я вже був директором «Зорянки», до мене підійшов керівник організації ветеранів спорту та війни Кіровоградщини Володимир Жученко, світла йому пам’ять, і попросив прийняти представників тієї славної команди і поспілкуватися з ними. Сказав, що про них уже практично ніхто не згадує. Здається, їх чоловік сім до мене прийшли. Я накрив стіл у кабінеті, ми всім пошили парадні костюми і надали іншу посильну допомогу.

Ви знаєте, це наші біда і біль, що ми швидко забуваємо тих, ким ще недавно захоплювалися. А вони – це втілення кращого, що було в славній історії Кіровограда та області. А тоді, в 1953-му, ми дійсно були щасливі й пишалися своєю командою.

Кінець мріям і нові виклики

– Звичайно, я теж мріяв, займаючись футболом, зіграти за улюблену команду майстрів. Але на одному з тренувань отримав сильний удар у чашечку гомілковостопного суглоба. Це призвело до туберкульозу кістки. Серйозної операції вдалося уникнути завдяки прекрасному хірургу Макару Кузьмичу Кононенку. Але з великим футболом довелося попрощатися. Та й середню школу через травму не закінчив. Тільки восьмирічку. Коли ж упорядкував ногу, довелося вчитися у вечірній школі і працювати на швейній фабриці.

До речі, в 1958 році «Зірка» вже дебютувала в першості Радянського Союзу, а я був знайомий з багатьма футболістами, які зустрічалися з дівчатами з нашої фабрики. У цей період у нас була команда, на мою думку, одна з найсильніших за всю історію. Очолював мою улюблену «Зірку» 1960 року Євген Іванович Горянський, який згодом був тренером київського «Динамо» і навіть збірної Радянського Союзу. А які гравці тоді були: Борис Петров – майбутній чемпіон Союзу в складі московського «Спартака», Віктор Філін, Валентин Дащенко, Станіслав Катков, Андрій Нестеренко, Юрій Горожанкін, Юрій Калашников, Анатолій Кравченко, Іван Барамба й інші. Ця дружина забивала по 60 м’ячів за сезон, і її боялися всі російські суперники, такі, як «Знамя труда» з Орехово-Зуєво, курські й ленінградські «Трудові резерви», «Труд» з Тули. З вояжів до Росії наші хлопці завжди привозили багато очок.

Ох, ще одну цікаву історію про ту команду розповім! Мало хто знає, що три футболісти «Зірки» – Горожанкін, Барамба і Манжос – були одружені на трьох рідних сестрах. Ось мій друг Юра Горожанкін, дай Бог йому здоров’я, проніс цю любов через все життя. І цей союз подарував продовжувача футбольної династії, колишнього арбітра ФІФА Ігоря Горожанкіна, з яким нас теж пов’язують дуже теплі й дружні відносини. Користуючись нагодою, передаю їм привіт і найкращі побажання. Ось така прекрасна історія.

Ну а Юра Горожанкін, який 21 січня також відзначив своє 82-річчя, гравцем був приголомшливим. Адже він, діючи на позиції захисника і володіючи просто божевільним ударом, забивав у деяких сезонах не менше нападників, як, втім, і Толя Кравченко.

Київський феєрверк

– Саме в 1960-му я вже бачив інших футбольних зірок, коли вступив на денне відділення Київського технологічного інституту легкої промисловості. Нога начебто була в порядку, і я знову спробував грати у футбол на невеликому університетському майданчику. Тут мене помітив тренер нашої студентської збірної КТІЛП і запросив у команду. Але про свою нещодавню травму я промовчав. У студентському чемпіонаті Києва ми грали у другій групі, оскільки змагатися в футбольному плані з великими столичними вузами було складно. І ось в одному з сезонів, здається, 1963 року народження, я став найрезультативнішим нападником, забивши дев’ять м’ячів, а команда завоювала срібні медалі. Мені ж, як кращому бомбардирові, подарували книгу «Танкер Дербент». Ось такі призи тоді у нас були.

До речі, на місце лівого напівсереднього, була така позиція при системі «дубль-ве» (три захисники, два півзахисники і п’ять нападників), мене визначив ще Павло Тимофійович Дудник. У мене були пристойна швидкість, непогана техніка і хороший удар з обох ніг. Проблеми багатьох футболістів, коли «тещина» нога, щоб тільки спиратися, у мене ніколи не було.

Київський період мого життя в спортивному плані – це просто фантастичний час. Цікаво, що викладачем фізвиховання у інституті у нас був Костянтин Стасюк. Його дружина Зоя народилася в Кіровограді й була чемпіонкою Європи з баскетболу у складі збірної Радянського Союзу. Мені пощастило з нею спілкуватися. До речі, під час навчання не пропускав жодного матчу баскетбольного київського «Будівельника», який грав з московським ЦСКА, каунаським «Жальгирісом», тбіліським «Динамо», ленінградським «Спартаком» й іншими командами елітного дивізіону. На власні очі бачив гру автора легендарного золотого кидка в Мюнхені Олександра Бєлова, який приніс нашій баскетбольній команді перше олімпійське золото, а також інших зірок радянського баскетболу – Круміньша, Вольнова, Виставкіна, Баглея. Бачив на майданчику і вихованців кіровоградської баскетбольної школи Аліка Глейзера і Анатолія Шелогона. А ще на стадіоні імені Микити Хрущова, як тоді називався НСК «Олімпійський», часто проводилися дуже цікаві легкоатлетичні старти. І пропустити виступи дворазового бронзового призера олімпіад зі стрибків у довжину Ігоря Тер-Ованесяна, срібного призера Олімпійських ігор, спринтера Леоніда Бартенєва, олімпійських чемпіонів зі стрибків у висоту Валерія Брумеля і Роберта Шавлакадзе, зі штовхання ядра та метання диска Тамари й Ірини Прес, стайєра Петра Болотникова – для справжніх любителів спорту було просто неможливо. Досі вважаю, що найбільш гармонійно складеним і красивим легкоатлетом з усіх, кого довелося бачити, був киянин Ігор Тер-Ованесян. Ще пощастило бути присутнім при встановленні сенсаційного світового рекорду з бігу на 3000 метрів з перешкодами. Це досягнення тоді підкорилося молодому і маловідомому в легкоатлетичному бомонді хлопцю з Нікополя Григорію Тарану. На жаль, серйозна травма завадила талановитому спортсмену зійти на олімпійський п’єдестал.

Ну і, звичайно, назавжди залишилася в пам’яті золота мить тріумфу київського «Динамо», яке в 1961 році вперше стало чемпіоном Радянського Союзу з футболу. Але до цього кияни стали срібними призерами, коли в команді з’явилися Базилевич, Лобановський, Серебряников, Сабо, Турянчик, Трояновський, Щегольков, Войнов та інші. До речі, в 1960 році Валерій Лобановський став найкращим бомбардиром, забивши 12 м’ячів. І якщо я був у Києві, то жодного матчу не пропускав. Але тут була проблема. Грошей-то у студентів на квитки не було. Так ось за три-чотири години до початку поєдинку ми приходили до стадіону ім. Хрущова, який тоді вміщував близько 50 тисяч. А там поруч був госпіталь. І ми перестрибували через його огорожу, займали місця за парканом і дивилися ігри стоячи, через огорожі. І в 1961 році ми стали свідками чемпіонського тріумфу улюбленої команди.

Здавалося б, остання гра була з харківським «Авангардом», який міг поступитися. І ніхто б за це харків’ян не дорікнув. Але того холодного вечора дива у воротах творив голкіпер гостей Микола Уграіцький, і поєдинок завершився внічию – 0:0. Але, коли всі дізналися, що московське «Торпедо» поступилося в Ташкенті «Пахтакору» – 0:1 – і київське «Динамо» вперше завоювало золото чемпіонату Союзу, ми піддалися загальній ейфорії. Головна спортивна арена України запалала тисячами саморобних газетних факелів. Це був справжній святковий феєрверк.

Саме цього дня Москва назавжди перестала бути футбольною столицею Союзу. І це був подвиг футболістів, прізвища яких і зараз можу перерахувати, і, звичайно, головного тренера В’ячеслава Соловйова. А моїм улюбленим гравцем в тому золотому складі був розумник Юрій Войнов. І недарма ж цього мудрого центрального півзахисника з чудовим поставленим ударом постійно запрошували до збірної Союзу в період її переможного розквіту. Він був єдиним київським динамівцем, який завоював у 1960 році звання чемпіона Європи.

Що ж до гри Валерія Лобановського, за якою пощастило спостерігати всі п’ять років, то його обведення було просто бездоганним, а подачі зі штрафних і особливо кутових – вивіреними до сантиметра. Взаєморозуміння з Олегом Базилевичем було фантастичним. Лобановський дуже страждав від грубості захисників, але іноді загравався і перетримував м’яч. І цей індивідуалізм Валерія не йшов на користь командним діям, що і помітив Віктор Маслов, який прийняв «Динамо» в 1964 році. Саме він вирішив, що Лобановський з Базилевичем і ще кілька ветеранів у його ігрову модель не вписуються. Зазвичай перед сезоном на центральному стадіоні проводилися традиційні зустрічі гравців і тренерів з уболівальниками. Але Маслов у 1964 році прийшов на таку зустріч один. А на запитання вболівальників, де ж футболісти, наставник відповів, що тренер за все відповідає. І тоді любителі футболу гулом обурення зустріли інформацію про те, що Лобановського і Базилевича, Войнова, Канівського більше в команді не буде, а їх замінять юні таланти Пузач, Медвідь, Бишовець та інші. Але час показав правоту Діда, як звали в футбольному світі Маслова, якому, до речі, тоді було лише 54 роки. Він створив таку команду, яка потім тричі поспіль (1966-1968) вигравала чемпіонське звання. Але я в цей час вже жив і трудився в рідному Кіровограді, вболіваючи за улюблену «Зірку».

Це наша з тобою «Зірка»

– Я завжди, вже працюючи керівником «Зорянки», допомагав команді всім, чим було можливо. Ну і зрозуміло, що всі матчі я дивився тільки на стадіоні. Я люблю живий футбол, який ніяка, навіть найякісніша телевізійна картинка не замінить.

Я дуже радів зльоту команди Олександра Іщенка, яка вперше в історії завоювала путівку у вищу лігу. Президент клубу Василь Ковальський горів футболом і запалював цим переможним духом всіх інших. Адже він, по суті, крім нашої команди, ще й молодіжну збірну України фінансував. І коштів на футбол Василь Степанович не шкодував. Здається, саме тоді провели першу за довгі роки реконструкцію стадіону. Ну і вміння Олександра Іщенка створити команду, строго націлену на результат, принесло свої плоди. Я в ті роки був членом наглядової ради футбольного клубу «Зірка-НІБАС». Всім футболістам ми пошили спортивні костюми. Близько 20 гравців тоді жили безкоштовно в нашому гуртожитку на вулиці Василини. Серед них Сергій Лавриненко, Юрій Мартинов, Ігор Мошевич та інші хлопці.

Потім цей успіх повторила дивовижна дружина Юрія Коваля, в якій, може, і не було яскравих індивідуальностей, але були незламний командний дух і прагнення до перемог. Ну і неймовірно радів успіхам Сергійка Лавриненка, який у третій раз вивів «Зірку» в еліту українського футболу. Повірте, я маю право його так називати, оскільки він виріс на моїх очах. Вважаю, що відставка Лавриненка була найбільшою помилкою керівництва клубу, що і призвело до нинішнього сумного стану в кіровоградському, ой, вже кропивницькому футболі.

Ну а якщо складати мій рейтинг тренерів «Зірки», то на на перше місце поставлю Миколу Заворотного як переможця-першопрохідника. Другим назву Євгена Горянського, а третю позицію віддам Олександру Іщенку. Четверте місце в моєму табелі про ранги в Олексія Расторгуєва, який найдовше керував «Зіркою» та привів її до третього Кубку України. Ну а п’яте місце давайте хай поділять Юрій Коваль та Сергій Лавриненко, який уже здивував усю футбольну Україну зі своїм «Інгульцем», і вірю, що головні перемоги у Сергія попереду.

Якщо ж говорити про зіркових вихованців кіровоградського футболу, котрі домоглися найбільших успіхів, то виділю Валеру Поркуяна, Володю Веремєєва, Мішу Михайлова, Стасика Євсеєнка, Юру Горожанкіна, Андрія Канчельскіса, а також з молодого покоління Андрія Пятова, Євгена Коноплянку та Андрія Русола.

З інших видів спорту величезний внесок у спортивну славу Кіровоградщини внесли тренери Олександр Ритор у баскетболі, Володя Іванець у легкій атлетиці, Олександр Заворотній у велоспорті, Микола Романенко в греко-римській боротьбі, Олександр Глущенко в тріатлоні, Володимир Манько – у плаванні. Це так, на перший погляд, і нехай не ображаються ті, кого не назвав.

Марафон – це серйозно

– Що стосується мого захоплення бігом взагалі й марафоном зокрема, то ця історія почалася в далекому 1973 році, коли я тільки очолив кіровоградську швейну фабрику. За один рік на директорській посади я додав 12 кілограмів. І ось тоді почав робити пробіжки від вулиці Калініна на Козачий острів і назад. А потім, коли перебрався на вулицю Кірова, став ходити на стадіон, де активно працювала вже згадувана група «Здоров’я».

Тоді наш центральний стадіон просто вирував. Там на майданчиках можна було пограти не тільки в футбол, а й у городки, волейбол, баскетбол, гандбол. Взимку там, де зараз ресторан, була хокейна коробка, а на бігових доріжках або на верхньому полі заливали каток, працював прокат ковзанів і каталися багато людей. Я сам із задоволенням одягав ковзани і в зручний час намотував свої кола. А влітку пробігав 10-15 кіл по стадіону, але відчував, що цього мені мало. І ось я відправився у свій перший пробіг Северинка – Кіровоград протяжністю в 15 кілометрів. І далі мене це захопило. Я бігав від Кіровограда до Мар’ївки, від Знам’янки до Кіровограда і прийшов до висновку, що готовий спробувати свої сили на марафонській дистанції 42 кілометри 195 метрів. І знаєте, з усіх 17 марафонів, які пробіг, найскладнішим був перший, у рідному місті. Адже ніде не було такого важенного старту в гору. А у нас дистанція починалася на площі Кірова і йшла вгору по Карла Маркса і до полтавського мосту, де після чотирьох кілометрів нарешті починався спуск. Це, я вам скажу, неймовірно складна траса. А я ще й вийшов на дистанцію неготовим. З’їв з ранку два зварених круто яйця і хліб з маслом. А це смерті подібно. Це все перетворилося під час бігу на грудку і стало бити по печінці так, що відчував себе дуже погано. Я ледь не зупинився. Але все ж закінчив дистанцію. Спасибі моєму тренеру Клавдії Скворцовій (на фото внизу), Царство їй Небесне, за мудрі поради та підказки на перших порах.

Потім вже дізнався, що існує спеціальна методика підготовки до марафонського бігу, яка включає в себе харчування, екіпірування, режим, тактику бігу і реабілітацію після дистанції. Після фінішу ж усе болить: суглоби, гомілкостопи, коліна, тазостегнова область, хребет. Тут найкращий спосіб розслабитися – це алкоголь у помірних дозах. Випити я і в повсякденному житті можу собі дозволити з друзями і у свята. А ось на куріння – табу. За 82 роки не викурив жодної цигарки.

При підготовці й після марафонів після тієї першої помилки завжди намагався строго слідувати рекомендаціям фахівців. Як наслідок, пробіг 17 марафонів. За шість разів долав дистанцію по легендарній Дорозі життя: Ладога – Ленінград, а також Московський міжнародний марафон миру. Пробіг марафон «Золоте кільце Росії» у Володимирі – Суздалі, Чернігівський марафон та інші.

Найбільш пам’ятним і хвилюючим, звичайно, був пробіг по Дорозі життя. Цей марафон проводиться щороку в останню суботу січня і присвячений розгрому німецьких військ під Ленінградом. На березі Ладоги є пам’ятний знак «Розірване кільце». Там стоїть «Катюша» і встановлені пам’ятники першим загиблим при обороні Ленінграда курсантам військових училищ. І протягом майже всієї траси можна побачити пам’ятники полеглим. Там сльози самі накочуються на очі, коли бачиш і слухаєш тих, хто пережив блокаду і звільняв Ленінград. Як ви зрозуміли, тут не стільки важливий результат, скільки подолати себе і пробігти дистанцію, віддаючи данину пам’яті захисникам Ленінграда і жертвам блокади.

Тут, до речі, я і зустрів свій 50-річний ювілей, чим викликав велике здивування друзів і колег, які навіть божевільним називали. Було і таке, що ми з колегами-бігунами зустрічали Новий рік на дистанції. А свій останній на даний момент марафон я пробіг в Криму в 1991 році, коли мені було 53.

Що ж стосується результатів, то я завжди пробігав швидше трьох годин 30 хвилин. Це давало право на участь в найбільших світових марафонах – таких, як Токійський, Бостонський, Берлінський та інші. Але, оскільки я був керівником великого підприємства і під моїм керівництвом працювали більше 4 тисяч чоловік, такої вільності я собі дозволити не міг.

А ось напівмарафон, який проводиться в Кропивницькому, можна спробувати подолати. Що там мені залишилося, якщо ось майже 13 кілометрів на стадіоні вже пробіг. А там з ентузіастами буде цікаво. Головне, щоб не дуже жарко було, і дай Бог здоров’я. Здоров’я у мене є, і головне – щоб воно не погіршувався.

Побурчати наостанок

– Може, ось молоді прочитають і надихнуться моїм прикладом. Адже зараз немає масового спорту. Епоха честі, безкорисливості, самовіддачі, високої людської і спортивної порядності, на превеликий жаль, залишилася в минулому. Нашим допінгом були макуха, мамалига, шматок чорного хліба і неймовірна любов уболівальників. Ну а зараз на перший план вийшли обман, холодний розрахунок, користолюбство, зажерливість і перемога будь-якою ціною.

Спорт перетворився на жорстокий бізнес, і все залежить від грошової складової. Футбол в Україні – це взагалі олігархічні забави, які їм періодично набридають. Це можна побачити на прикладах «Дніпра», «Металіста» і навіть нашої рідної «Зірки». Ну не повинне місто, яке виховало стільки зіркових гравців, збірна яких може і зі збірною України всіх часів потягатися, залишатися без великого футболу! І таланти у нас не перевелися. Але, мабуть, зараз до футболу немає ніякого діла, і продуктивність праці вже від гри не залежить. Зараз прибуток приносять аптеки, заправки і кафе. А хотілося б, щоб у нас було більше місць, де всі охочі могли б займатися спортом. Люди вже готові платити не за ліки, а за можливість зміцнювати своє здоров’я. Головне зараз – це забрати дітей з вулиці, відірвати від комп’ютерів, цих різних гаджетів.

Ну досить бурчати, мої німецькі колеги, з якими довгі роки співпрацювали й обговорювали футбольні теми, я адже вболіваю за дортмундську «Боруссію», підбиваючи підсумок, говорили: «Vladimir, alles wird gut, тобто все буде добре». І я вірю, що обов’язково буде. Але ми просто зобов’язані бурчати, якщо щось не так.

Висловлюємо подяку Гагіку Хачатряну й адміністрації кафе «Фан-Клуб» за допомогу в підготовці матеріалу.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.