Безперервна музика Любомира Мельника: інтерв’ю з найшвидшим піаністом світу

792
кількість переглядів

Айнура Алієва, «Україна-Центр»

Найшвидший піаніст світу Любомир Мельник завітав до Кропивницького із презентацією свого нового альбому Fallen Trees. Любомир народився в українській сім’ї, що емігрувала до Німеччини. Він – автор і поки що єдиний у світі виконавець техніки безперервної музики (continuous music). «УЦ» побувала на концерті Любомира та поспілкувалася з віртуозом.

– Пане Любомире, з чого розпочалося ваше захоплення музикою й коли воно стало невід’ємною частиною вашого життя?

– Фортепіано приваблювало мене з самого дитинства. Коли мені було ще 3-4 роки, я тягнувся до нього та щось награвав. Моя мама мала гарний голос, і вона помітила цю мою зацікавленість і підтримала в навчанні музиці. Але невід’ємною частиною мого життя фортепіано стало тоді, коли я винайшов техніку безперервної музики. Це такий скарб, діамант, який я ніби знайшов десь у лісі. Це щось неймовірне, і я одразу відчув, що гратиму таку музику. Я дуже вдячний Богові, що він дозволив мені знайти це.

– У чому суть цієї техніки?

– Цей спосіб гри на фортепіано дуже відрізняється від звичайного методу гри. Ця техніка дає фізичну радість, і її дуже приємно грати. Ніхто мені не показував цю техніку. Я винайшов її давно, майже 50 років тому. Ця музика відкриває справжній правдивий голос фортепіано. У цій техніці задіяне все: і звук, і тіло, і пальці. Я думаю, що має пройти багато часу до того, коли світ зрозуміє, наскільки складною й багатовимірною є ця музика.

Коли я навчався у консерваторії, я не був там відмінником, знаходився скоріше десь на середньому рівні. Про це важливо сказати, тому що я не хочу, аби люди думали, що з самого початку я був генієм і суперзіркою фортепіанної музики. Ця техніка зробила мене. Завдяки їй я можу створювати ті речі, які ніхто й ніколи в світі не робив до мене. Ця техніка росте із часом. Зараз я граю ті речі, які 20 років тому навіть не міг уявити, що буду грати. Коли я лише починав цю техніку, то не розумів тоді, куди вона мене приведе. Але це неймовірно – грати таку музику, відчувати її пальцями. Фортепіано дало мені здоров’я, навчило більше любити Бога й докорінно мене змінило. Мені важко дібрати слова, аби описати цю музику. Кожен мій новий твір відкриває переді мною новий шлях. Нещодавно я послухав свій запис шестирічної давнини, коли я грав Windmills. Здавалося б, шість років – це не так вже й давно, але я був вражений тим, наскільки зараз змінилася моя техніка, які речі я можу грати сьогодні. Тоді я думав, що вже досяг фантастичних результатів, але зараз бачу, наскільки виросла моя техніка за ці 6 років. Саме це й відрізняє безперервну музику від класичних творів.

Техніка виконавців, які грають твори Шопена, Чайковського, Баха чи інших видатних композиторів, залишиться тією самою і за 5, і за 20 років, а може, й навіть стане трохи гіршою. А безперервна музика з кожним разом стає все краще й краще. Я би дуже хотів, аби ті виконавці класичних творів зрозуміли, наскільки чудовий світ знаходиться в цій музиці. Фортепіано може набагато більше, ніж ті твори, які вони грають із року в рік. Але, на жаль, переконати їх неможливо, вони не зацікавлені в такій музиці. І це для мене дуже страшний біль, бо я дуже люблю цю музику, і люди її теж люблять, але хто її гратиме після мене? Це зовсім інакша техніка. Хтось думає, що вона дуже тяжка, але ні, я можу спати й грати, пальці самі це роблять. Але, звісно, цьому потрібно навчитися, приділити цьому деякий час.

– А як виникла у вас ця техніка?

– В 75-му році я працював із одним колективом сучасного танцю (modern dance). Це був дуже поширений рух того часу. Я грав для них щодня та створював музику, яка пасувала б під їхнє виконання. Я жив їхнім життям, і мене дуже вражало, як вони віддають все своє тіло й душу задля того, аби зробити красу. Ті танцюристи завжди були незадоволені тим, що вони робили, вони прагнули вдосконалюватись, робити більше та краще. І я теж таким був. Мені не було достатньо того способу «нормально» грати на фортепіано, я хотів знайти щось більше й важче, щоб показати світові нову красу та нові речі. Тоді був дуже поширеним рух мінімалізму, тому я пов’язав мінімалізм із класичним методом, і з’явилося багато нових цікавих деталей. Так починалася безперервна музика. Але головне, що коли я грав її, то помітив, що відбувається якась зміна в руках і м’язах, це були глибокі, дивні й чудові речі, які неможливо відчути, виконуючи класичну техніку.

– Ви є найшвидшим піаністом у світі й здатні грати 19,5 ноти за секунду. Чи для всіх творів потрібна така швидкість?

– Ні, навпаки. На концертах я не граю із такою швидкістю, тому що цей звук не є гарним. Я встановив цей рекорд із тією метою, аби показати, на що здатна ця техніка й що вона дає. Усі піаністи і сучасності, і минулого не здатні були грати швидше, ніж 14 нот за секунду. Ніхто й ніколи. А я можу грати більше ніж 19. Це велика різниця. Це не те, що я трошки швидший. Різниця між мною й тими піаністами – як між ровером і «Феррарі». На концертах я можу грати 16 нот на секунду. Це ще звучить гарно, але, якщо грати більше 19, то вже не буде музичності та краси, тому зазвичай я не граю із такою швидкістю. Але це потрібно задля того, аби показати можливості цієї техніки, адже, щоб грати із такою швидкістю, я мушу мати дуже сильні й водночас делікатні пальці, вони мають плавати на клавішах, немов повітря, або ж навпаки, вдаряти, немов слон. Щоби грати на такій швидкості, ти мусиш мати жахливу силу та жахливу делікатність. Саме ця делікатність пальців дозволяє мені робити такі ефекти, які не робить ніхто, окрім мене.

– Розкажіть про новий альбом Fallen Trees, який ви сьогодні презентуєте. Про що він?

– Коли я їхав потягом, я побачив із вікна дерева, що лежали на землі. Це справило на мене дуже велике враження, тому, коли ми робили новий альбом, я подумав, що це була б гарна тема. Ми відібрали твори, які пасували б до цього альбому за тематикою. Мені здається, що дерева танцюють, хоча ми цього й не помічаємо. От, мабуть, про це й є цей альбом.

– Визнання прийшло до вас значно пізніше, ніж коли ви встановили світовий рекорд. Чи зробило воно вас щасливим?

– Так, трохи. Але мені сумно, що стільки часу світ не чув цієї музики. Я дуже радий, що зараз вони можуть відчувати цю красу. Багато людей говорять мені, що ця музика допомагає їм, що вона є корисною, і це дуже надихає мене.

Я дуже щасливий, що, незважаючи на таке невелике місто, як Кропивницький, на мій концерт прийшло так багато людей. Це означає, що люди хочуть чути цю музику. Це залишає в моєму серці дуже тепле враження про це місто, тому що в Європі, наприклад, у такому маленькому місті, могло б і не прийти стільки людей на концерт. Але я думаю, що люди прийшли не тому, що я є українським піаністом, а тому, що вони десь чули про цю музику. Мені дуже сподобався цей старовинний рояль і сцена. Моя музика – стара й нова, але вона найкраще живе в старих приміщеннях, які мають свою історію.

На концерті Любомир зіграв три своїх твори: Ellirion («Ілліріон»), Butterfly («Метелик») та Windmill («Млин»). Ellirion – це твір, який Любомир написав 5 років тому й продемонстрував його вперше на паризькій сцені. За словами композитора, аби відшліфувати техніку безперервної музики, яка присутня в кожному із його творів, йому знадобилося більше 40 років.

Композиція «Млин» – це єдиний твір Любомира, в якому він демонструє найбільшу із можливих швидкостей фортепіанної гри. За його словами, швидкість настільки велика, що людське вухо навіть не здатне вхопити ті інтервальні ноти, які він грає своїми пальцями. Любомир певен: на таке здатна лише безперервна музика.

Windmill – це історія 400-літнього млина, який гине під силою тяжкого вітру й темної бурі.

Музика Любомира Мельника дійсно відрізняється від звичайних класичних творів. Його фортепіанна гра, те, як вільно й легко він рухає пальцями, ніби за цим зовсім і не стоять роки кропіткої праці, залишає глибоке враження й занурює у світ безперервної музики, що лунає, мабуть, всередині кожного з нас…

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.