Багато добровольців не повернулися з війни. Їх не рахували – вони завжди були поза офіційною статистикою…

До 2014-го Борис Смалиус працював на м’ясокомбінаті «Ятрань» у Кропивницькому, потім очолював ветеринарну лабораторію. Ще з часів Революції Гідності активно почав займатися волонтерством, стояв біля витоків територіальної самооборони.

З початком війни став волонтером. Про участь у бойових діях розповідає мало, каже: «Інші робили більше, а я – так, через необхідність». Хоча в розмові пізніше обмовився і про досвід антиснайперської боротьби.

У 2014-му став перед проблемою: треба і країну захищати, і родину забезпечувати. Тож вирішив: на контракт з армією не йти, але допомагати їй так, щоб не соромно було в очі дивитися. І допомагав, іноді – зі зброєю в руках. Коли автор цих рядків спитав у знайомих ветеранів про реальні підтвердження участі у боях Бориса, перші слова були: «Та там чоловік триста підтвердять, і це тільки за перші п’ять хвилин!» Інший сказав: «Та він у Зайцеве один з перших зайшов. Разом із розвідкою».

Сам Борис розповідає дуже стисло: «Працювати почали після початку збройного протистояння України проти Росії (мені відразу, після подій у Криму, зрозуміло було, що це ніякий не громадянський конфлікт). Спочатку у складі місцевої самооборони проводилася робота з недопущення розвалу зсередини, адже проросійські настрої у нас були великі. А коли почалося збройне протистояння на сході – перешли на допомогу армії. Ну а після Іловайських подій довелося й самому. У батальйоні “Батьківщина”, яким ми опікувалися, була велика нестача складу. Деякі опорні пункти були геть не укомплектовані, тож доводилося на місці проводити навчання та показувати на власному прикладі, як захищати свою землю. Був змушений воювати: коли ти на опорному пункті, а на нього йде атака, що робити?»

На «передку» Борис бував майже постійно у 2014-15 роках. Доводилося інколи на тиждень повернутися додому, зібрати нову допомогу для батальйону, щось підзаробити для родини – і знову назад. Можливість заплющити очі на годину-другу сприймалася, як розкіш. Сім’я була не в захваті: чоловік тижнями та місяцями не вдома. Потім змирилася. Батьки Бориса довгий час узагалі нічого не знали.

Якраз на початку війни батальйони територіальної оборони створили у більшості областей України. Їх забезпечення покладалося на органи місцевого самоврядування. В умовах бюджетної кризи зробити це було вкрай важко. А інколи неможливо. Тож місцева влада залучала до допомоги волонтерів. Три батальйони, сформовані в Кіровоградській області, майже зразу потрапили на фронт. Були перейменовані у 57 бригаду Збройних Сил України. Але матеріальне становище не дуже змінилося. Рівень забезпечення ЗСУ на початку війни був жахливим. Не вистачало нічого: ані форми, ані їжі. Борис згадує: «Якось приїхав до дому, йду собі, як завжди: штани камуфляжні, маєчка напіввійськова та кепка якась з кокардою. Підходить патруль і вимагає привести форму у порядок: одягти кітель. А його якраз і немає. Та й форма була здебільшого та, яку волонтери привозили: і російські “горки”, і британська, і німецька. Що змогли – те й одягли. Посміявся я з того патруля, кажу: батько свиню продав – штани купив, продасть другу – кітель куплю. З тим і розійшлися».

Без допомоги народу тоді точно нічого б не вийшло. Люди приносили й привозили продукти, одяг, ліки. Більш складні потреби вирішувалися завдяки бізнесу: амуніція, оптика для війська, каремати, пристрої нічного бачення, монокуляри, біноклі та багато іншого, чого не вистачало на передовій. Того, без чого кількість наших загиблих збільшилась би в рази.

«Моє волонтерство скоріш можна назвати добровольчим рухом, – каже Борис. – Я би навіть сказав, що це питання відповідальності. Ми забули про відповідальність, у тому числі і в політиці. Це й призвело у 14 році до втрати державницьких засад. От така відповідальність за державу й спонукала мене особисто робити те, що робив і роблю зараз. Допомагав, чим міг: друзі та знайомі по роботі збирали речі, фермери оплачували рахунки, а я відвозив. Допомагав з ремонтом автівок. (На той час це була чи не найболючіша проблема: міноборони не виділяло коштів на ремонт волонтерських машин, а військовий автопарк розпродали, розграбували, зруйнували ще до війни. – Авт.) А потім ця допомога переросла в підготовку особового складу: тактичні, вогневі навчання. Разом із моїм товаришем Дмитром Борисенком започаткували таку підготовку на полігоні для 57 бригади. Такою підготовкою займалися більше року.

Зараз ситуація змінилася: по-перше, армія почала розвиватися в деяких аспектах. Деякі проблеми вони почали вирішувати самі, але й досі присилають величезні списки з проханням допомогти. Дещо вдається забезпечити. По-друге, ставлення до цієї війни змінилося у суспільстві, кошти якісь збирати не легко, а своїх не завжди вистачає. Та й армія змінилася: на початку війни переважна більшість була патріотами, які за мізерну зарплату в три тисячі йшли на війну, зараз більше “заробітчан”, які пішли заради заробітку. Але якщо це – контрактна армія, то це проблема держави: зацікавити, гарантувати, стимулювати. Зараз уже і матеріальне забезпечення краще, і фінансове. Думаю, що вийде створити боєздатне військо, хоча до цього ще далеко».

На запитання, чи бачить він себе зараз у армії, Борис Смалиус відповідає з посмішкою: «Та в мене, мабуть, тисячу пропозицій було. Але я вважаю, що сьогодні нагальною проблемою знову стає територіальна оборона. Готуються якісь законопроекти, якісь рішення, але я вважаю, що в сучасних умовах саме територіальна оборона може стати в нагоді. У 2014 році від влади чекали адекватних рішень, особливо після втручання регулярних частин Російської Федерації. Це й Іловайськ, і Дебальцеве. Після таких подій потрібно було вводити військовий стан і проводити повну мобілізацію. Але АТО чи, як зараз, ООС не дає юридичних підстав для цього, і це, на мою думку неправильно: за правилами агресора грати не потрібно. А зараз адекватною та ефективною відповіддю може стати саме територіальна оборона. Це дозволить без відриву від робочого місця провести підготовку якомога більшої кількості людей, що володіють зброєю. І в будь-який момент вони могли б стати на захист країни. Тому що ми перебуваємо під загрозою більш масштабного вторгнення – про це свідчать дуже багато факторів: і скупчення їхньої техніки та збройних сил, і, можливо, спонукає до цього нестача води в Криму. Для агресора знайти прецедент – не така складна справа».

Посвідчення учасника бойових дій? Борис Смалиус навіть і не пробував його отримати: «А навіщо? Я цим не займався, бо мені не пекло. Пільги мені не потрібні, фінансів вистачає. Я від держави нічого не потребую. Є багато інших людей, які віддали здоров’я чи навіть життя. Їм та їхнім сім’ям така допомога потрібніша».

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.