Дівчина-воїн. Жителька Кіровоградщини покохала й вийшла заміж на війні
Вона - молоденьке симпатичне дівчисько з приємною посмішкою. Дівчисько, яке три роки провело на війні та дуже хоче повернутися знов. Не на війну, до «своїх».
Звуть цю чарівну дівчину Ліда, вона з Долинської. В Кропивницький навідується не часто – здебільшого у госпіталь, бо інколи здоров’я на війні швидко закінчується…
Лідія Кобилинська до війни жила та працювала, як сотні молодих дівчат її віку: мріяла про щасливе майбутнє й раділа хорошому сьогоденню. Навіть початок війни не сильно зруйнував її звичний уклад. Ну кілька друзів кудись поїхали, ну приїдуть та скоро розкажуть. Аж поки не сталося лихо…
- Лідо, як ти потрапила на фронт?
- Та я не збиралася нікуди спочатку. Я жила своїм життям, працювала барменом. А якось дізналась, що в мене однокласник Слава пропав без вісті в Іловайському котлі. Наступного дня дізналася, що ще один друг потрапив там же у полон. Якось сталося, що почали допомагати у розшуку Славка. 1 вересня 2014 року почали шукати Славка, і я вирішила поїхати сама. Шукала якийсь добровольчий батальйон (чомусь була впевнена, що так буде легше потрапити туди, де можна знайти якусь інформацію). У грудні 2014 року я приїхала на тренувальну базу добровольчого батальйону ОУН. Але пробула там не довго. Загинула дуже близька мені людина, близький друг. Були його побратими на похоронах. Ось я з ними і поїхала в той підрозділ. Так я опинилася в «Правому секторі». Все це було зроблено буквально за два дні. З тих пір я повністю себе присвятила добровольчим формуванням. З того часу для мене не стало поняття «цивільне життя» чи щось подібне.
- Як ти взагалі відважилася поїхати на фронт? Сама купила квиток, сама поїхала?
- Та для мене це вже звично стало. Я зараз взагалі не хвилююсь. В добровольчих батальйонах ніхто грошей не платив. Я весь час за власні кошти їздила. А взагалі є така штука, як автостоп. Тож, що таке їхати через половину країни автостопом, я теж дуже добре засвоїла.
- Чим ти займалася у «Правому секторі»?
- Я була парамедиком, вела документацію, була кладовщиком медичного складу, ремонтувала будівлю... Наші хлопці були в багатьох гарячих точках: в Авдіївці, в Пєсках. В Авдіївці наша база була прямо в промзоні. А в Пєсках, до речі, довелося й ремонтом займатися. Справа в тому, що ми вирішили облаштувати там пункт для медиків, щоб не їздили до кожного трьохсотого з Авдіївки, от і довелося на війні не тільки воювати, а й ремонтувати. В нас уже на той час створена була своя медична служба «Ульф». Тож хлопці берегли мене: привозили-відвозили з позицій, не дозволяли нікуди ходити. Зазвичай так: перебрала та доукомплектувала медикаменти, і назад.
- Ось ти медиком була, а освіта відповідна є?
- А я самоучка. Я на медичні курси потрапила майже відразу – в січні 2015 року. І далі, протягом двох років, ще була безліч курсів, навіть і не згадаю скільки. Плюс практики багато… Ой, прийшла на базу, думала, що все знаю, принаймні про медикаменти. А в 16-му році старшина привів мене до складу. Відкриває двері і каже: «Це все твоє». Я заклякла: купа величезна коробок, де все перемішано, жодного розподілу. Дуже довго розбиралася з цим складом. Аж поки порядок не навела.
- А як рідні поставилися до твого такого рішення?
- Мама спочатку не вірила, що таке зроблю. Не сприймала всерйоз. Вона все вмовляла мене йти в армію, раз таке вирішила. Можна було в третій полк чи в 17-ту танкову бригаду з Кривого Рогу. Все ж поруч. Але якось у мене їхав знайомий і якраз повз того міста, де був навчальний центр батальйону ОУН. Отож я зібралася і сиджу така модна дівка в камуфляжі. Прийшла мама з роботи а я їй і кажу: «Все, я їду». Вона сіла. Дуже сильно переймалася.
- Яка подія найнезвичніша з тобою сталася на війні?
- Одружилася! Ми з чоловіком там і познайомилися, покохали одне одного, там і одружилися, там і завагітніла. Одружувалися, звичайно, не на позиції, виїхали в Новогродівку. Це кілометрів 30 від фронту, там і розписалися. На розписі були самі близькі: командир (який потім став кумом), побратими, та приїхала моя подружка з Долинської. Боялася вона дуже, переживала, але приїхала! Теж хресною доньці стала потім. Там всі свої були!
А на початку березня дізналась, що вагітна. Якраз в Авдіївці. Та ще чотири місяці працювала з хлопцями. Окрім чоловіка та командира, ніхто не знав. Але все ж умовили вони мене додому поїхати. Там ще були проблеми з медиками місцевими, вірніше проблеми в їхніх головах: поставили мені поганий діагноз, сказали, що плід завмер у розвитку. То командир мне відправив у Дніпро, у дуже гарну клініку, і мене там заспокоїли, сказали, що все добре. Але далі ризикувати не хотіли.
- У тебе досить цікавий позивний: Емка. Звідки він узявся?
- А ми ще коли вперше їхали на базу ПС, хлопці, з якими я туди добиралась автостопом, сказали що буду Емкою, і чи то зброю мали на увазі, чи розмір одягу - досі загадка. Не признаються. Та і я звикла, і всі звикли.
- Тягне назад? На фронт, до своїх?
- Не те слово! Але я там уже була! Доньці було дев’ять місяців, і я не втрималася – поїхала. Навіть в Авдіївку на пару годин заскочили, повечеряли!
У мене на базі завжди була своя кімната. Як я поїхала – ніхто в ній не жив, тільки чоловік інколи ночував, як на базу повертався. Її для мене й берегли. Тож там є де мені переночувати. Мне навіть назад кликали: казав командир, що за папірці посадить, канцелярію вести, ліки видавати. Але то ж не те…
Та й тут є ким та чим займатися. Я ж тепер відповідальна не тільки за свою долю. А й за донечку.
- Чи закінчилися пошуки твого однокласника Славка?
- На жаль, ще ні. І я, і його родичі не опускаємо руки: знайшли тих, хто з ним був перед самим зникненням, хто з ним у бою був. Ніхто його мертвим не бачив! Уже навіть є свідчення, що його в полоні бачили. Тож шукаємо далі. Є велике бажання повернутися, але в мене такий маленький «стоп-кран» є, якому я потрібна. Я вже вдома два роки і я розумію, що якщо зірвуся та поїду, то буде вже до кінця. А мала без мене не може, та і я без неї теж…
А ще хлопці наші мені довірили тимчасово очолити громадське об’єднання ветеранів на час, поки голова наш на фронті. Теж не можу підвести хлопців. Повинна гідно його замінити. А так… дуже хочеться: там набагато простіше мені. Там життя простіше: там мої рідні люди, там моя друга родина, яка мне підтримувала і підтримує досі. Хлопці та дівчата часто телефонують, пишуть. Ми спілкуємося постійно. Але на найближчий рік не планую. Хоча хто знає, що буде завтра?