Як виник перший на Кіровоградщині приватний стрілецький клуб

2444
кількість переглядів

Історія неординарної людини, яка по закінченні розмови попросила якомога менше писати про неї, як можна більше – про улюблену справу. Розмова журналіста CBN з засновником та організатором стрілецького клубу Arms Club з Кропивницького Дмитром Борисенком – до вашої уваги.

– Як починався стрілецький клуб? Як взагалі виникла ідея створити полігон?

– Ідея виникла, як тільки я прийшов у 34-й батальйон влітку 2014 року і довелося готувати цей підрозділ. У його складі були фактично тільки мобілізовані. Рівень підготовки – нуль, рівень злагодженості – ще гірше. Займався я з ними з ранку до ночі в буквальному сенсі цього слова. В підрозділі було багато народу, а я фактично один. Ми розуміли, що скоро хлопці можуть потрапити на фронт, і будуть втрати, якщо хоч якось їх не підготувати. Встигнути з усіма попрацювати часу не було, тому з командиром вирішили, що я готуватиму тільки розвідку. Але по повній! А особистим складом займуться кадрові військові. Займалися ми тоді на полігоні в Сасівці. Але там нам часу не вистачало, в першу чергу там третій полк працював, а ми – як пощастить. Інколи і пів дня могли просто просидіти. Тому і виникла ідея знайти своє місце для тренувань та напрацювання навичок. Для підготовки бійців саме батальйонів територіальної оборони області (так вони тоді називалися, це пізніше їх об’єднали у 57-му бригаду).

Ми тоді з командиром бригади Дмитром Красильниковим поговорили, і я через знайомих шукав місцину, де б можна було облаштувати стрільбище. За всіма правилами облаштувати.

Спочатку знайшли місцевість в районі Липняжки. Балка, людей близько нема – нам підходить. Навіть домовився з місцевою владою. Організували все: найняв місцевих, щоб їжу готували, облаштували стрільбище, з продуктами тоді жодних проблем не було: волонтери, місцеві, та хто завгодно допомагав! Десь рік ми там користувалися полігоном. Потім почалися проблеми з харчуванням: волонтери менше їздити стали, місцеві втомилися допомагати. Та і відстань значна… А робити ж треба: перші хвилі мобілізації пішли на дембель, приходять нові – необстріляні. Їх спочатку навчати треба. Тож довелось шукати нове місце. Об’їхали багато місцин навколо Кропивницького, хтось порадив заглянути в Новоандріївку. Мені відразу сподобалося: гарна глибока балка, місце захищене з усіх боків, безпечні зони. Треба тільки перегородити – кулеуловлювач зробити. Тим більше, що сільрада віддала нам напівзруйнований садочок, який ми відремонтували трохи та використовуємо зараз як казарму. Друзі допомогли безкоштовно технікою, і вже взимку почалося будівництво. В першу чергу будувалося стрільбище, бо без нього ніяк.

– Тренування на новому полігоні проходили тільки для 57-ї бригади?

– Ні, і полк наш був, і з інших підрозділів, хто поруч, приїжджали. І силові структури. Для всіх, кому потрібно, давали час та місце. Звичайно, безплатно.

– На якій посаді ти був у бригаді, що дозволяла командувати такою підготовкою?

– Та спочатку ні на якій! Попросили допомогти – ось і все. Суто на волонтерських засадах. Трошки пізніше, щоб хоч якось узаконити стан речей, взяли у штат та призначили на посаду якусь. Чи то завклубом, чи водієм, щось таке. Із зарплатою в дві з половиною тисячі гривень. Бо якщо зайняти штатну одиницю якогось замкомвзвода чи взводного, ти просто не зможеш таку роботу виконувати: почнуть відразу використовувати за посадою через нестачу людей.

Ми якось спробували підготувати групу інструкторів, щоб вони вже у підрозділах своїх навчали побратимів. Підготували. Поїхали вони на фронт і зникли. Ну як зникли: всі на своїх посадах, ні про яких інструкторів ніхто з командирів чути не хоче.

– А чому ж така довіра виникла, що дали можливість вчити розвідку?

– Так я все життя стрільбою займаюся. Пройшов безліч курсів як в Україні, так і за кордоном, брав участь у багатьох змаганнях. Маю навички фактично з усіх видів стрільби та знання і досвід з багатьох методик виживання в складних умовах. Наприклад, мені наша українська фірма «Зброяр» довірила тестувати нову зброю. Там досить складна система тестування у різних погодних умовах та різних темпах роботи зі зброєю. Тож я знав, чому та як треба вчити хлопців.

– А як з’явився саме стрілецький клуб?

– Коли пішов на підвищення командир бригади Дмитро Красильников, новий командир вирішив, що йому це не потрібно, що все, що ми робили, – то «фуфло», і він сам краще знає, як треба робити.

Спочатку був розпач: багато сил вже вкладено, багато планів ще є. А потім вирішив: раз таке ставлення, то що мене тримає в армії?! На цьому моя військова кар’єра закінчилася, звільнився з армії, як учасник бойових дій оформив землю під полігоном на себе як для ведення господарства і веду його! А що, в мене там дві собаки, чотири кішки. Зранку фазани бігають, качки прилітають. Чим не господарство? До речі, фазани так звикли до людей і стрільби, що навіть під час змагань сидять на камінцях і нікуди не ховаються. Ми ж там не полюємо і нікому не даємо.

– І з того часу почав діяти вже Arms Club?

– Ні. Полігон для мене став чимось особистим: там пройшли підготовку понад півтори тисячі бійців. Там є своя історія! Для мене це важливо! Тож шукали ми шляхи, як зберегти саме полігон. Пропонували різним військовим частинам користуватися полігоном безплатно. Спочатку наш полк взявся, навіть наряд в охорону виставляв. Потім якось не склалося, чомусь командир на рік про нас забув і наряд зняв. Але ж у нас фактично у єдиних є офіційно сертифіковане місце для підготовки та стрільби снайперів. Згадали вони і зараз знов займаються. Правда, вже наряд не виставляють.

Зараз на нашому полігоні проходять свою підготовку загони різних спецпідрозділів. У нас займалися інструктори з інших країн, які приїжджали готувати полкових хлопців. Їм сподобалося.

– А ще я знаю, що в тебе є певний кінематографічний досвід…

– Так, справді. До нас якось звернувся командир 57-ї бригади з проханням підготувати артистів для зйомок у фільмі. Про що фільм, ми на той час не знали.

Привезли тоді до нас на полігон артистів і попрохали підготувати їх як розвідувальний підрозділ. Ну ми і почали готувати їх за тижневою скороченою підготовкою, за базовим курсом підготовки розвідника. Це була тактична та вогнева підготовка, тактична медицина. Все те, що вони повинні були використовувати при зйомках фільму. Відпрацьовували елементи деяких сцен, що будуть у фільмі. Ми дивилися, як буде виглядати та чи інша сцена, та розбирали її окремі елементи. Вже в процесі роботи з хлопцями ми дізналися, що це фільм «Позивний Бандерас». Вийшов у світ у грудні 2018 року. Зараз він має вже кілька нагород фестивальних та гарні відгуки глядача. І хоча наших імен в титрах нема, ми пишаємося причетністю до фільму.

Був ще один досвід – іноземний. До нас як до охоронної фірми звернулися італійські кінематографісти. Їм потрібен був супровід у зону, близьку до бойових дій. Звичайно, ми погодилися і в процесі зйомок теж ділилися досвідом та порадами. Бачив, що і цей фільм зараз у кінофестивалях бере участь.

– Клуб є способом заробляння коштів для родини?

– Якби так було, то був би радий! Насправді утримання такого полігону – справа недешева. І хоча нас уже знають в Україні та за кордоном, поки що полігон далекий навіть від самоокупності. Для того, щоб місяць його утримувати, необхідно більше десяти тисяч гривень. Ту і охорона, і електроенергія, і продукти, і паливо. Та багато ще чого. Хоча б ті ж мішені оновити! Зараз на його утримання витрачаю гроші, які отримую від інших своїх підприємств. Але покинути не можу – він уже став частиною мене самого!

Взагалі, головне завдання нашого клубу – привчити людей до поводження зі зброєю. Культура поводження зі зброєю – важливий компонент у суспільстві, де зброя є хоч частково, але доступною. Члени клубу про це знають та дотримуються її. Головне – привчити інших.

– А як це зробити? Ось, наприклад, я телефоную в клуб і кажу, що хочу постріляти. Що ви робите в таких випадках?

– Таких дзвінків доволі багато, тож відповідь стандартна: «Приїжджайте, покажіть свою зброю, дозвіл на неї і стріляйте». Більшість після цього кладе трубку і ніколи потім не телефонує. А як ми дамо свою зброю невідомо кому? Законом це заборонено! А ще буває дзвонять і просять продати набої. Таких ми в магазин відправляємо. Може, це нас так якісь служби перевіряють, бо не хочеться вірити, що в країні так багато невігласів.

– Ще знаю, що ви проводите змагання. Як часто і у якому вигляді?

– Проводимо тоді, коли збирається група, або коли проходять якісь загальноукраїнські турніри. Були в нас змагання снайперів, де брали участь навіть чинні військові. Були змагання для мисливців, були і комбіновані. Пару років тому провели змагання серед ветеранів війни.

В нас полігон універсальний! На ньому є всі умови як для снайпингу, так і для стендової стрільби.

Фото з архіву Дмитра Борисенка

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.