Координаторка центру «Компас» Ганна Колєва: «Вже не тільки ми їздимо вчитися, а і до нас приїжджають»

863
кількість переглядів

Майже шість років у Кропивницькому діє центр медико-психологічної реабілітації «Компас». 99% ветеранів війни на сході України знають, що означає ця назва.

Про історію його створення та майбутнє журналіст CBN поговорив з засновницею і координаторкою центру Ганною Колєвою.

– Звідки та коли з’явилася ідея психологічної допомоги військовим?

– Розпочалось усе не з військових, а раніше, з Революції Гідності. Справа в тому, що багато хто з психологів її підтримав від початку і, побувавши там особисто, зрозумів необхідність допомоги. Так 1 грудня 2013 року офіційно виникла «Психологічна служба Майдану». Адже велика кількість людей на Майдані була в різних психологічних станах і потребувала кваліфікованої допомоги. Пізніше ці фахівці об’єдналися у всеукраїнську громадську організацію «Українська асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій». У Кіровоградській області я очолювала і зараз очолюю представництво цієї організації.

Коли почалися військові дії на сході України, організація почала допомагати і військовим. З місцевої преси дізнавшись, що в нашому госпіталі з’явилися пацієнти зі сходу (це був кінець серпня 2014 року), ми з колегами приїхали до них з пропозицією допомоги. Поговорили з головним лікарем Геннадієм Сябренком і домовилися з хлопцями про зустрічі. Тоді ніхто не розумів: скільки це триватиме, які особливості матиме. Та й уагалі досвіду майже не було – одне бажання. Через пару днів почалися перші консультації. З того часу робота і стартувала. Спочатку на волонтерських засадах, але вже через місяць стало зрозуміло, що клієнтів стає більше, треба вдосконалювати систему. Вірніше – створювати. Тут допоміг Геннадій Петрович [Сябренко] – він не просто підтримував нашу роботу, а й допомагав усіляко. В той момент психологія в медицині фактично не використовувалася, але в госпіталь потрапляли поранені, які цієї допомоги потребували. Тож головний лікар нам надавав усі можливості для роботи з клієнтами.

– Хто з психологів міста був на старті з вами?

– Я всіх зараз можу і не назвати вже. Дуже багато колег допомагали. В перші часи нас було кілька десятків. Потім почався процес спеціалізації, коли певний психолог концентрується на допомозі в певній проблемі. Це зрозумілий та виправданий практикою процес. Ми залишилися тут, хтось пішов своїм шляхом, хтось переїхав у інше місце, але я їм всім вдячна за підтримку та допомогу. Пам’ятаю, що в перший день я прийшла з Вікторією Токовою. Потім допомогою родинам загиблих зайнялася Наталія Потапенко. Почали підтягуватися інші колеги: Галина Руднєва, Інга Кузнєцова, пізніше – Ніна Чапран, Юрій Козачинський. Владислав Зубченко тоді представляв педуніверситет, у якому була потужна кафедра психології. Вони всі активно підключилися до роботи. Утворився такий собі конгломерат психологічної допомоги.

– Це була суто волонтерська допомога? Коли з’явилася перша офіційна зарплата?

– Ми разом із Геннадієм Петровичем стукалися в усі двері, доводячи потребу в психологах для ветеранів війни та військовослужбовців. На всіх рівнях: і тут, і в Києві. Офіційно дві ставки психологів у госпіталі з’явилися в січні 2015 року. А потім, уже в 2018 році, вчергове допоміг нам Андрій Табалов і депутатський корпус: виділили фінансування. Мер міста Андрій Райкович та головний лікар Геннадій Сябренко підписали Меморандум про співпрацю, за яким місто брало на себе оплату праці психологів у госпіталі, тож завдяки цьому ще троє фахівців займаються питаннями ветеранів у місті. А сам Андрій Табалов взагалі багато допомагав: треба було багато вчитися і їздити на різноманітні курси, семінари. Більшість з них у Києві проходила. І завжди він ішов нам назустріч, хоча і не афішував це. Завдяки цій допомозі ми могли підвищувати кваліфікацію, обмінюватися досвідом та й просто навчатися.

Взагалі психологічна допомога воїнам важлива для всіх: як кажуть, з війни ніхто не повертається. Психологічні проблеми залишаються у більшості, тож, щоб вони не перекидалися на місто, потрібна в тому числі і наша допомога. Чим комфортніше буде ветерану – тим комфортніше буде в місті нам всім. І Андрій Табалов це теж розуміє.

Ми якось у столиці вчилися в ізраїльських психологів, які й підказали базову модель психологічного супроводу для тих, хто був на війні. У них досвід психологічної допомоги військовим дуже давній. Тепер і в нас медична допомога іде поруч з психологічною. Ця система прийнятна для нашої медицини та госпітальної структури. Але ж це зараз так легко говорити – тоді ніхто не знав, що буде, як робити правильно, як довго все це триватиме.

Я пам’ятаю своїх перших клієнтів, яких я «вела». Коли мені сказали, що їх виписують – для мене це був шок: я тільки зрозуміла, що ці люди пережили, в яких обставинах побували, і їм зараз туди знов повертатися! Це вже зараз ми знаємо більше і діагностичний інструмент значно кращий, а на початку було складно.

– За період діяльності психологом чим найбільше пишаєшся? Яку подію можна назвати найбільшою перемогою?

– Навіть не знаю. Досягши чогось, завжди ставлю ще вищі завдання перед собою. Я можу пишатися тим, що знаю певні прізвища конкретних людей, яким я допомогла тоді. Коли їм була потрібна допомога. Оцим точно можу пишатися!

Можна ще згадати про те, що ми створили систему психологічної допомоги, яку зараз задіяли у всіх госпіталях України. Про те, що в нас тут уже проходять навчання лікарів та психологів, і вже не тільки ми їздимо, а і до нас приїжджають. Мабуть, це теж досягнення.

А ще можу пишатися тим, що у нас єдине місто в Україні, де міська рада виділила кошти для того, щоб з військовими працювали психологи. Але тут не тільки моя заслуга, а й керівництва госпіталю та міської влади.

– А яка тоді найбільша невдача?

Є купа моментів, коли хтось чимось незадоволений, але це – суб’єктивний погляд. Найбільш незадоволена я тим, що розумію, що нашу систему допомоги треба робити ще більш ефективною, ще комфортнішою, а часу на це мало. Розумію зараз, де помилялися, як можна було пришвидшитися раніше. Оце викликає найбільше невдоволення своєю роботою.

На жаль, зараз наша робота взагалі під загрозою зникнення. Склалася ситуація, коли почалася руйнація госпітальної системи взагалі й психологічної допомоги зокрема. Нова система, яку пропонують, передбачає замість госпіталів двотижневий відпочинок у санаторіях. Але ж за цей час неможливо вилікувати душу! Потрібна не тільки психологічна допомога, а й супровід. Лікування психологічної травми може тривати і рік, і півтора, і більше… Це нормально. Але ж не два тижні.

Ще не вдалося досягти того, щоб у кожному районі області був фахівець, який займається лише ветеранами. Який може порадити, спрямувати. Та навіть просто поговорити. Ми з Геннадієм Сябренком переконували, домовлялися, розповідали про необхідність такої роботи. Трохи вдалося, але не по всій області. Лише в Олександрії є зараз, Кропивницькому, Онуфріївському та Світловодському районах. Був ще психолог у Знам’янці. Але, на жаль, зараз нема вже.

Зараз ми впровадили практику постійного контролю клієнтів. Раз на рік обдзвонюємо всіх та дізнаємося про їхні потреби чи проблеми. Намагаємося допомагати психологічно та інформаційно: співпрацюємо з Норвезькою програмою перепідготовки ветеранів, яка проходить у нашій Льотній академії. Повідомляємо про всі відомі нам курси та проекти.

Погано, що на шостому році війни держава ще не запропонувала жодного курсу для тих, хто працює в нашій сфері. Всі навчання та курси – фактично на волонтерських чи добровільних засадах. Роботи ще багато, головне, щоб не заважали!

Всі світлини – з Facebook-сторінки Ганни Колєвої

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.