«Лікарі казали, що я не житиму». Історія Беглі Сариєва, одного з засновників Федерації айкідо і будо у Кропивницькому

1041
кількість переглядів
Беглі Сариєв

Беглі Сариєв – доволі відома постать у Кропивницькому: учитель, один із засновників Федерації айкідо і будо в обласному центрі. Зараз він – кремезний та сильний чоловік, який навчає бойовому мистецтву, має фах пілота, знає дев’ять мов і вивчає десяту. Хто б міг подумати, що при народженні лікарі не давали йому шансів на життя.

Історія саморозвитку та спогади Беглі про його батьківщину – Туркменістан, а також поради, як змінити на краще себе та людей довкола, – в ексклюзивному інтерв’ю CBN.

– Я знаю, що ви народилися в Туркменістані. Які у вас залишилися спогади про батьківщину, та чим життя там відрізнялося від життя в Україні?

– Народився я в місті Ашхабад – столиці Туркменістану. Життя на пострадянському просторі було тоді практично всюди однаковим. Звичайно, є деякі ментальні відмінності, бо Україна – це Європа, тут більш європейські звичаї та менталітет, українці більш відкриті, а в Туркменістані – азійський менталітет, люди більш закриті. Народився я дуже хворою дитиною, лікарі казали, що я не буду жити. Моя бабуся сказала, що це неправда і такого не може бути, «я все зроблю, а ви нічого не розумієте». Відтак мої батьки, а також бабусі, дідусі приділяли велику увагу моєму здоров’ю та належному вихованню. З бабусею ми багато гуляли на свіжому повітрі, вона водила мене по молоко – тоді молоко не продавалося у магазинах. Пам’ятаю, приїжджав ЗІЛ з бочкою, ми йшли купувати щоранку по бідончику молока і гарячий свіжий хліб – туркменською мовою «чьорек». В Туркменістані національний хліб виглядає як такий собі корж, який випікають в тамдирі – національній печі. У кримських татар вона називається тандир, але це, по суті, те ж саме. З батьками щороку їздили на Каспійське море. В принципі, воно вважається озером, але це колись був океан – Тетіс. Сучасна територія Туркменістану – це дно колишнього океану. І Каспійське море – це залишки того океану, тому флора і фауна, в принципі, морська, але в нього немає виходу до Всесвітнього океану, і тому вважається озером. При цьому на сьогоднішній день це море вважається найчистішим морем в світі, оскільки воно маленьке і на ньому не розвинене судноплавство. Але воно й найнебезпечніше, тому що там дуже коротка відстань між хвилями, для кораблів це дуже небезпечно.

– Як ви почали займатися спортом?

– За станом здоров’я у дитячий садочок я не ходив, спортом не займався, але коли вже у підлітковому віці вирішив вступати до Льотної академії, виникла проблема через мій хворий хребет. І тато знайшов лікаря східної медицини, якому вдалося мені виправити хребет. Крім того, він порадив мені займатися айкідо. Коли я вже проходив медичний огляд, то лікарі ніяких відхилень не знайшли і сказали, що я на сто відсотків здоровий. Я виправив не лише хребет, а й вилікував плоскостопість.

– Чому ви вирішили приїхати в Україну?

– Я мріяв про фах пілота ще з дитинства, адже мій батько був пілотом-любителем у ДОСААФі – літав на планерах, займався авіамоделізмом, тому мене до авіації завжди тягнуло. З ранніх років я також займався авіамоделізмом, я п’ять разів був чемпіоном Туркменістану з цього виду технічної творчості. Вперше я приїхав в Україну 2004 року і брав участь у чемпіонаті світу з авіамоделізму, який проходив у Києві. Тоді й вирішив вступати навчатися на льотчика. На той момент на пострадянському просторі було лише дві льотні академії – у місті Санкт-Петербург у Російській Федерації та у місті Кропивницький, тоді Кіровограді.

Мій вибір зупинився на Україні. По-перше, мій батько багато їздив сюди, працював тут і розповідав про те, що в Україні – кращі люди, добріші, більш дружні. По-друге, тоді середня освіта в Туркменістані здобувалася дев’ять років. Це вважалося повною середньою освітою, а Росія мене не приймала – потрібно було туди їхати, вступали в школу, навчатися там ще два роки в старших класах і лише після того вступати до вузу. А в Україні без проблем мене прийняли одразу у вищий навчальний заклад. Таким чином, після завершення Льотної академії я здобув фах пілота-інженера, магістра авіації та космонавтики, маю два червоних дипломи.

Потім я працював у Києві в авіакомпанії – якраз до тих років, коли почалася Революція Гідності. Перед нею в колишнього президента України був син, який привласнював собі всі авіакомпанії, і, на жаль, це не оминуло й ту, в якій я працював. Вона закрилася, і мені довелося поїхати з України в Туркменістан. Там я відслужив в армії, після того влаштувався в авіакомпанію на батьківщині. Працював у льотній академії в Туркменістані два роки пілотом-інструктором, був начальником льотної ескадрильї, брав участь у відкритті міжнародного аеропорту, який увійшов до Книги рекордів Гіннеса. А потім знову повернувся в Україну, і з тих пір я тут. Займаюся розвитком айкідо.

– Які у вас ще є захоплення, та як вам вдалося вивчити аж десять мов? Можливо, є якісь поради для тих, хто безуспішно вивчає іноземну мову роками?

– Я захоплююся каліграфією, віршами хайку – чи хокку, іноді їх пишу, філософією, наукою. Ще під час навчання в Льотній академії багато брав участь у наукових конференціях. Першою іноземною мовою, яку я вивчив, була англійська – я дуже хотів до Сполучених Штатів Америки і вивчив її приблизно за шість місяців. Потім – турецьку та французьку. Чим більше людина знає мов – тим більш вільною вона стає. Головною проблемою вивчення іноземних мов на пострадянському просторі – це починати одразу з граматики. Людина, зацікавлена у вивченні мови, коли її завантажують важкою граматикою, просто втрачає будь-яке бажання вчитися чи любов до мови, вона починає жахатися її. А треба йти від позитиву. Людина має отримувати задоволення від процесу навчання. З першого дня, з першого заняття людина має відчути, що в неї виходить спілкуватися. Якісь прості слова, фрази – з цього треба починати.

– Які саме мови ви знаєте? Ви вільно ними володієте?

– Я знаю російську, українську, туркменську, узбецьку, татарську, турецьку, англійську, французьку, японську і зараз вивчаю санскрит. Я думаю, що це остання мова, яку я беруся вчити, бо далі вже буде занадто. Не можу сказати, що всі ці мови знаю досконало, але я ними можу спілкуватися, я їх розумію, можу читати книжки. А санскрит – це протомова, і, фактично, всі мови світу мають в своїй основі санскрит. Він допомагає зрозуміти, чому мови на сьогодні такі, які вони є, а також зрозуміти походження багатьох слів. Наприклад, всім відоме українське слово «борщ». На санскриті це «бхрщ». Означає «рідка їжа». Слова «ніч» та «хмара» на санскриті також будуть «ніч» та «хмара». Іноді ми неправильно користуємося словами і вживаємо їх у зовсім протилежному значенні, ніж колись. З точки зору математики, санскрит – найточніша мова. При спілкуванні іншою мовою залишається відчуття якогось непорозуміння – тобто я не можу на сто відсотків передати словами те, що я маю на увазі. А на санскриті – можу. Зараз у світі немає носіїв, санскрит – це мертва мова. Нею написані деякі книжки з філософії, і мені було цікаво читати їх мовою оригіналу, бо будь-який переклад завжди деформує суть. Є підручники, є Інтернет – це не проблема. Наприклад, аби вивчити французьку на тому рівні, щоб слухати і розуміти пісні, дивитися телепрограми і читати книжки зі словником та трохи спілкуватися з носіями мови, мені знадобилося всього два тижні. Тут мені допомогло айкідо.

– Як?

– «До» – це шлях, або метод, «кі» – енергія, і «ай» – це фокус, концентрація. Тобто це раціональне використання свого часу та енергії, щоб максимально швидко досягати цілей. У цьому – філософія айкідо. В наш час усе стало дуже швидким – авіація, транспорт, Інтернет – все це пришвидшує наше життя. Коли людина їсть, п’є, дихає – вона наповнюється енергією, так само як наші смартфони після зарядки мають сто відсотків заряду. Далі ми дивимось відео, заходимо в соцмережі чи користуємося месенджерами – і заряду меншає. Так і в людини. Потрібно ставити пріоритети і вирішувати, куди краще витратити свою енергію. Наприклад, якщо користуватися смартфоном лише для дзвінків – заряду вистачить на тиждень, якщо користуватися фейсбуком – вже на п’ять днів. Тому ви обираєте пріоритет, досягаєте мети і далі вже переключаєтесь на щось інше. Спочатку ви орієнтуєтесь на те, що саме ви хочете від життя, а далі вже легше формувати покроковий план досягнень. Я хочу від життя бути таким же щасливим, як і зараз.

– Що ж таке, по-вашому, бути щасливим?

– Успішна людина – щаслива людина. Бо якщо у вас є великі кар’єрні досягнення, а ви – не щасливі, то я не вважаю, що це успіх. А щастя – це баланс між здоров’ям, фінансовим та інтелектуальним і духовним станом. Якщо у вас багато грошей, але ви не маєте здоров’я – вам уже не потрібні ні хобі, ні фінанси. Немає достатньо фінансів – ви не можете належно слідкувати за станом здоров’я або займатися саморозвитком. Якщо все нормально зі здоров’ям і фінансами, але ви не займаєтесь саморозвитком – це також нещасливе життя. Коли до мене приходять люди, я бачу, що в 99 відсотках випадків вони – у стані пошуку, вони не розуміють, чому вони не щасливі. Поки людина не зрозуміє, що вона щось у житті робить не так, – жодні заняття їй не допоможуть.

– Ви навчаєте айкідо людей різних вікових категорій, але навіщо бойові мистецтва потрібні дітям?

– Діти, які приходять займатися айкідо, звичайно не зрозуміють ту високу філософію, яку вклав у нього засновник, та й не потрібно їм це. Діти отримують фізичний розвиток завдяки фізичним навантаженням, але невисоким. Спорт – це не здоров’я, спорт – це кар’єра, професійні досягнення. Вони забирають здоров’я, тому ми бачимо, що в основному професійний спорт лишають у 30-35 років. А айкідо можна займатися в будь-якому віці, адже учень сам обирає той рівень навантаження, який бажає, чи який йому під силу. Також діти вчаться дисципліні, повазі до світу, до друзів, батьків та природи. А взагалі для занять айкідо не мають значення вага, вік, стать чи стан здоров’я, потрібно лише бажання займатися.

– Як зародився осередок айкідо у Кропивницькому?

– Ще в дитинстві я бачив серіал «Сьогун» – про самураїв. Мене дуже зацікавив лицарський дух самураїв, їхні одяг і зброя. І коли я прийшов у айкідо, я побачив тут те ж саме. Коли я зустрів свого Вчителя, був дуже захоплений його мудрістю, силою, мужністю, розумом. А займатися айкідо я почав у 14 років. По приїзді в Україну я хотів продовжити заняття цим бойовим мистецтвом. У тодішньому Кіровограді я знайшов маленький клуб і приєднався до нього, але кожен учитель пропускає будь-яку систему через призму власного виховання, характеру, і це було зовсім не схоже на те, чим займався я. Тоді я об’їздив майже всі клуби айкідо в Україні і не зміг знайти того, що колись бачив.

І я почав займатися один – просто біля мого гуртожитку Льотної академії, ходив у лісопаркову зону. Тоді до мене приєдналися мої друзі. Ми займалися щодня, а після занять ходили до мене в гуртожиток – пили чай і спілкувалися. Згодом, коли вже нас стало 10-15 чоловік, виникла потреба у приміщенні – взимку ми займалися на снігу, восени і навесні – під дощами, влітку – під сонцем. Я відкрив айкідо-секцію в КНТУ, потім ми переїхали в «Динамо», в «Акустику» і минулого року знайшли підходяще приміщення в самому центрі міста. Я запросив сюди свого Вчителя – у нього більше, ніж півмільйона учнів по всьому світу, – Небі Вурала. Ми разом з ним провели у Кропивницькому перший міжнародний семінар з айкідо. Відтоді це стало традицією.

– Коли постає вибір – в яку секцію бойових мистецтв ходити чи віддати дитину, що б ви порадили?

– За 17 років свого навчання та викладання айкідо я чув багато запитань – який же вид бойового мистецтва найкращий? Хто переможе – дзюдоїст чи каратист? Для мене ці питання трохи незрозумілі. Немає гарних або поганих видів бойових мистецтв. Кожен шлях – правильний, і це залежить саме від того, хто ним іде. Переможе не той, хто займається карате чи айкідо, а той, хто займається краще, хто викладається на сто відсотків. А користь можна отримати від будь-якого виду бойового мистецтва. Тому потрібно визначитися, чи обране вами заняття вам до душі.

Всі ми однакові з точки зору біомеханіки, і всі бойові мистецтва основані на базових елементах самозахисту. Немає різних прийомів – удар є удар, кидок є кидок – незалежно від того, як називається мистецтво. Методика і цілі – різні. Ми повинні відрізняти спорт, хобі, бойове мистецтво і систему самозахисту. І от тут настає момент вибору мети. Якщо ви хочете медалей і досягнень – йдіть у спортивне бойове мистецтво, туди, де є змагання. І там уже обирайте, чи вам більше подобається боротьба (тоді займатися краще жюдо (дзюдо – більше використовується, але японською це звучить саме «жюдо» – «гнучкість», бо в японській немає «с», «ш», «дз»), бразильським джиу-джитсу, самбо, панкратіоном) чи удари (підійдуть спортивне карате, таеквондо або бокс). Тут ще потрібно розуміти, що у світі немає нічого безкоштовного – за все потрібно платити свою ціну. Це не завжди гроші – це наш час, енергія, здоров’я. Навіть коли я просто деякий час просто лежу і нічого не роблю – я сплачую своїм часом та енергією. Вони нікуди не йдуть, але витрачаються. Тому нічого не робити і чимось займатися – ціна одна й та ж. Результат – різний. Коли я йду в спорт – я розумію, що я можу зламати руку, ніс чи ще щось, але я готовий на все, щоб стати чемпіоном світу. Якщо ж я не готовий на це – не треба навіть починати. Якщо потрібно швидко здобути навички самозахисту – для цього я маю власну систему курсів з базовими техніками з айкідо. Щоб повністю оволодіти цим бойовим мистецтвом, потрібно 40-50 років. Також людина може розглядати айкідо як хобі – прийти, поспілкуватися з людьми в приємній атмосфері, на кілька годин відчути себе справжнім самураєм та дізнатися щось нове, отримати задоволення. А вже шлях бойового мистецтва передбачає покрокову зміну людської особистості.

– За допомогою айкідо можна змінити себе?

– Так, тут є фізичні навантаження, але мета – не стати сильнішим, наростити м’язи чи стати чемпіоном, а перемогти себе. Гасло айкідо – «Масакацу а кацу-хая-хі», де «маса» – це істина, «кацу» – перемога, «а» – над собою, знову «кацу», далі «хая» – швидкість і «хі» – час, день. «Істинна перемога – це перемога над собою». Швидка перемога, просто зараз – не завтра, не через тиждень чи рік. Якщо я приймаю якесь рішення – я маю зробити це зараз. Бойові мистецтва привчають нас до відповідальності. І моє життя не саме таке, тому що я живу в такому середовищі, в такій країні, при такій владі та економіці, в такий час, це все тому, що я – такий. І якщо мені щось не подобається – я маю не ходити і кричати, що мене щось не влаштовує, а змінити себе. Змінивши себе, змінюєш і середовище довкола себе. Японці кажуть: якщо ви своїм прикладом змогли змінити на краще ще одну людину, ваше життя – недаремне. Бо та людина також змінить ще одну людину і так далі. Простий приклад – у маршрутці молодь часто не поступається місцем людині похилого віку чи вагітній жінці. Я не маю права їх засуджувати чи критикувати – я повинен сам поступитися місцем. І потім хтось за моїм прикладом зробить так само.

– Часто ми живемо в такому середовищі і в таких умовах, на які вплинути важко – погані дороги, корумповані структури, гори сміття в парках. Як змінити це?

– Немає країни, де на сто відсотків немає корупції, на вулицях немає сміття – десь цього більше, десь менше. Східна філософія каже нам, що світ в цілому досконалий. Але ця досконалість передбачає часткову недосконалість – це філософія «інь-янь». Ми не можемо досягти тільки білого або тільки чорного. Якщо залишити тільки жінок або тільки чоловіків – у нас не буде світу. Ми не шукаємо досконалості, вона є завжди – в кожному з нас. І якщо я не зміг стати президентом чи міністром в країні, то я буду змінювати щось тут, де я зараз. А якщо я буду критикувати – я нічого не зміню, це лише додасть негативу.

Пам’ятаю, коли ще я навчався в Ашхабаді, в мене був знайомий. В айкідо є вчитель – сенсей, а є його помічник – старший учень, теж поважна персона – семпай. І от знайомий якраз був семпаєм. Якось вони приїхали до мене вже сюди, у Кропивницький, на семінар, ми сидимо, п’ємо чай. І тут семпай вирішив, мабуть, продемонструвати свою любов до айкідо і сказав, що, аби купити квиток на літак сюди, він продав свою машину. І сенсей, коли почув це, сказав йому, що це неправильно. Семпай розгубився, бо очікував іншої реакції, що його похвалять за відданість. Але сенсей сказав: «Те, що ти дуже любиш айкідо, – це добре, але в тебе є дружина, є діти, які користувалися цією машиною. І що ти зробив? Ти відібрав машину у своєї сім’ї. Якщо ти дійсно такий відданий цьому мистецтву – ти мав знайти способи заробити більше грошей для цієї поїздки, не позбавивши свою родину нічого. Ти обрав найлегший шлях, ти так і не зрозумів айкідо». Це те, чому нас навчають у бойових мистецтвах. Ми не критикуємо, ми не відбираємо – ми шукаємо нові шляхи. Так і в суспільстві. Якщо я щось розумію – я маю це робити, якщо я чогось не розумію – я цим і не займаюсь.

– Ви плануєте виїжджати з Кропивницького?

– Коли мене питають, чи я планую виїхати куди-небудь, я кажу, що, можливо, я колись і поїду не тільки з Кропивницького, а й з України, бо постійний розвиток передбачає зміни. Коли людина нічого не змінює – вона не розвивається. Але Кропивницький назавжди залишиться центром – не тільки географічно. З Кропивницького усе починалося, і мій вчитель приїхав спочатку сюди, а потім почав їздити Україною. Кропивницький – чудове місто, і тут багато талановитих людей. Я завжди буду сюди повертатися.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.