Кропивницький письменник Олег Бондар: «Прожити лише письменництвом в Україні неможливо»

679
кількість переглядів
Олег Бондар. Фото Ігоря Філіпенка, CBN

Кропивничанин Олег Бондар – автор понад десяти книг, які виходять друком як в Україні, так і за її межами. Він поділився думками про літературу, прочинив – трошки! – двері на свою робочу «кухню», відповів на щонайменше два дурні запитання і пояснив, чому не дуже любить вітчизняну класику.

Подробиці – у розмові Олега Бондаря з шеф-редактором CBN Андрієм Лисенком.

– Почати з дурного запитання?

– Почни.

– Звідки береш ідеї?

– Чесно кажучи, для мене самого це велика загадка. Ідеї виникають в основному спонтанно. Треба записувати їх, поки не зникли. Я вже багато розповідав про це…

– Ну і мені розкажи.

– Перша повість моя, наприклад, яка вийшла друком, – «Посмішка диявола», – мені сюжет просто приснився. Я записав сон. Від основи, звісно, лишилося дуже мало, але на ідею наштовхнув саме сон. Буває, зайде щось у голову, а потім не знаєш, куди його подіти, аж поки не виплеснеш. По ходу написання все змінюється, герої роблять якісь вчинки. І вчинки ці часто суперечать моєму плану.

– Герої починають жити своїм життям?

– Ага. Вони ще й автору починають протирічити. Можна їх змусити не викобелюватись, посадити в клітку, однак користі від цього буде мало. А якщо пустити їх самих, то вони такого начудять, що краще будь-якого задуму буде.

Image by Comfreak from Pixabay

– Мене сама механіка цікавить. От прийшла до тебе ідея – і що ти робиш? Зразу кидаєшся її записувати? План складаєш?

– Я ніколи не пишу синопсис. Це для мене величезна мука, коли треба твір посилати у видавництво й писати синопсис по ньому. Зазвичай я розумію початок і кінець, а що посередині буде – без поняття. Сідаю тупо за комп’ютер і починаю писати. Спершу діло йде туго, потім я розганяюся, розганяюся, а потім доходжу до того, що викидаю написане спочатку. І в результаті з’являється щось, зовсім не схоже на придумане.

– У тебе є якась денна норма?

– Немає. Пишу, поки йде. Коли пишеш, то доходиш до такої стадії, коли розумієш: далі писати не варто, треба перепочити.

– Все одно ж якісь дедлайни давлять.

– Мене не давлять.

– Як це?

– Іноді пишу на замовлення, там, в принципі, є дедлайни. Але то важко назвати творчістю.

– Скільки в тебе вже виданих книг?

– З десяток.

– В Україні тільки видаєшся?

– Ні. В Україні у мене вийшли лише три книги. У Німеччині виходили.

Олег Бондар. Фото Ігоря Філіпенка, CBN

– На одних книгах в Україні не проживеш, так?

– Абсолютно вірно. Неможливо і нереально, в Україні письменництво у чистому його вигляді може бути лише хобі. Якщо цікаво – пишеш, не цікаво – ні. А щоб заробити на цьому – то вже фантастика якась. Надходить роялті від продажів, але то копійки.

– Як взагалі влаштований літературний ринок в Україні? В Америці, наскільки я знаю, письменники мають своїх агентів…

– У нас – повний бардак. Це моя особиста думка, може, й не зовсім правильна, бо я в українському літературному котлі не дуже варюся. Але зі свого досвіду можу сказати, що достукатися до видавництв складно. Видавництва чомусь поводять себе так, ніби вони – боги, а ми, автори, – якісь нікчеми, на яких можна не зважати. Забувають, що за рахунок авторів вони, власне, й існують. Щоб надрукуватися в Україні, треба витратити неймовірну кількість енергії. Та навіть щоб слово у відповідь отримати, треба довго стукати.

Кожне видавництво має кілька своїх розкручених авторів, яких всіляко стимулює. Якщо ж ти без імені, то це – глухий номер.

– Які тиражі в Україні?

– Складно сказати, я давно не купував книги в магазинах. Якщо в крамниці книга коштує близько трьохсот гривень, то на OLX я можу за ці гроші купити зібрання творів з п’ятнадцяти томів. У нас ціни фактично зрівнялися з європейськими, американськими. В Америці книга Кінга коштує дев’ять доларів дев’яносто дев’ять центів – майже так само і в нас. Однак купівельна спроможність у людей різна. Тому й тиражі не такі, як за кордоном.

– Чому ти покинув журналістику?

– Нецікаво стало. Я починав наприкінці вісімдесятих – на початку дев’яностих кримінальним репортером. Тоді журналістика була в фаворі, газети писали, що могли і хотіли. Я починав у «Вечірній газеті». Хоча її засновником була міська рада, у редакційну політику ніхто не пхався. Було цікаво, був азарт, і молодість, до того ж, була. Зараз воно якось…

Ну от дивись. Я працював кримінальним репортером, і, щоб зробити матеріал, мені треба було спілкуватися безпосередньо з оперативними працівниками, з шахраями і бандитами. Приходжу у відділення міліції, мені дають журнал оперативних зведень. Я сам там вишукую, що мені цікаво. Чи рейд якийсь там – по наркоманах, ще по комусь, я їду разом з правоохоронцями. А що зараз? Прес-релізи.

А ще в кожного видання є засновник, який диктує свої умови, як і про що писати. А якщо я його не поважаю, скажімо? Я не можу любити когось тільки через те, що він – мій роботодавець. Жінка не зрозуміє.

Та й просто постарів уже, мабуть…

Image by Alexander Antropov from Pixabay

– Але ж усе одно читаєш ЗМІ, щоб в курсі подій бути?

– Звичайно.

– І як тобі те, що в країні відбувається?

– Я не кажу зараз про якість влади, проте я радий, що влада змінюється. Дуже добре, що немає, як у Росії чи Білорусі, пожиттєвих царів. А поганого ми президента обрали чи ні – час покаже. Якщо виявиться поганим, то народ турне його ногою під зад. Хорошим буде – оберуть на другий строк. Ось це, вважаю, дуже добре. Таким чином ми і стаємо демократичною державою.

Що найбільше не подобається – «ботства» оці. Порохоботство, зеботство – це те, що роз’єднує всіх, сварить, штучно підігрівається грошима. «Розділяй і володарюй» у дії. Гидко.

– У Білорусі он бачив, що твориться?

– Ми це пережили в чотирнадцятому році. У них більше шансів об’єднатися для боротьби, бо в них немає штучного розбрату, немає, умовно кажучи, сходу і заходу, як у нас.

– Ти написав уже свою головну книгу?

– А казав, що почнеш з дурного запитання. Ні, звичайно ж!

– Всі так, напевно, відповіли б.

– Ти от трохи знайомий з моїм жанром. Мої книги навряд чи можна назвати серйозними. Це чтиво для розваги – почитав, розважився, забув через день і викинув.

О, до речі! Чим мені не подобається українська література – не вся, звісно. Як же ж правильно сформулювати, щоб нікого не образити… У нас або кон’юктура, або моралізаторство. Останнє взагалі терпіти не можу. Книга повинна чомусь навчати, але не повчати! Коли автор ставить себе вище читача, типу, я розумний, а він – дурень, це відвертає мене. А в нас багато такого. А ще українець обов’язково має бути бідним, нещасним, плакати і скаржитись на свою долю. Та боже мій, в історії будь-якого народу є темні й криваві плями. Франція та ж: голови стинали, революція, а люди не розучилися радіти життю. А в нас? Ой, бідні ми й нещасні, рученьки терпнуть, злипаються віченьки. Шиття, значить, її паненя вередливе й манірне вишвирне геть на сміття… Я ще в школі не міг цього зрозуміти. Якщо не вмієш нормально шити, щоб на сміття не викидали, чимось іншим займися.

– А сучасну українську літературу читаєш?

– Дуже мало.

– Я от Кокотюху недавно прочитав уперше. Зайшло.

– А я до Кокотюхи не дійшов поки. Прочитав пару книг одного українського автора – я без прізвища, добре? – і дійшов висновку: десь я таке вже читав, десь таке вже було.

– Щоб добре писати, треба багато читати. То що ж ти читаєш? Я взагалі люблю запитувати у людей, що вони читають…

– На початку минулого року мені вдалося купити на OLX тринадцятитомник Полсона дю Террайя. «Пригоди Рокамболя», «Молодість короля Генріха Четвертого», «Паризькі таємниці». Я згадав своє дитинство, коли перечитував Дюма по сто разів, і ковтнув ці книги залпом. Потім – почав уже французів читати, то треба далі – купив Мішеля Зєвако, шкода, лише три томи його вийшло.

Раніше, ще в дитинстві, хорошу книгу дістати було дуже складно. У бібліотеці Гайдара треба було писати замовлення на листівці, коли приходила твоя черга, цю листівку тобі посилали, ти йшов і брав книгу. Таку листівочку я залишив на «Таємничий острів» Жюль Верна. Якраз літні канікули, я поїхав до бабусі в село. Батько отримав цю книгу й привіз мені. Я сів і не відривався від неї, поки не прочитав до кінця. А потім зразу ж почав читати заново. Один раз у житті таке було.

– Я страшно хочу, щоб повторилися відчуття, як у дитинстві, коли береш книгу – і не можеш відірватися. Чим старшим стаю, тим рідше це вдається. Мені цікаво, книга може бути дуже крута, я можу сном пожертвувати чи забутися поїсти, але дитяча така ейфорія – все рідше і рідше. У тебе буває вона зараз?

– «Гаррі Поттера» ж усі читали, і не раз, так? Син у мене питає кілька днів тому: «Ти читав “Гаррі Поттер і раціональне мислення”?» Це фанфік, я завантажив його собі на електронну книгу. Раніше я, щоб перепочити від писанини, грався на комп’ютері в риболовлю. А тепер читаю «Гаррі Поттер і раціональне мислення». Заходить, як ти кажеш.

– Коли ти почав писати?

– Як навчився писати.

– Та ну?

– Ага. Я до шести років жив у бабусі, а батьки – в Кіровограді. Бабуся – вчителька молодших класів. Пішла на пенсію, а школи їй, видно, не вистачало, і вона вчила мене. Ставила на печі табурет – він замість парти був, стілець, я сідав за «парту» і писав прописи. І читати мене вчила. Кажуть, я у три роки почав читати.

Ну а писати почав, якщо серйозно, коли вже у школі навчався. Якісь оповіданнячка невеликі спочатку. В четвертому класі послав оповідання у «Піонерську правду» – і його надрукували! Було воно в мене, правда, на чотири чи п’ять аркушів дрібним почерком, а вийшло отакеньке, але ж вийшло! «Піонерська правда», уявляєш? Москва, центральна газета піонерії.

Відправляв потім і в «Юність», і в товсті журнали всякі. Рукописи в основному поверталися назад, їх і не читав ніхто, мабуть.

– Скільки часу в середньому займає написання роману?

– Коли як. Буває, менше місяця. А от «Вражу ущелину» я починав ще у двохтисячному, а закінчив лише торік. Там і обсяг, звичайно, немаленький – мільйон двісті тисяч знаків.

– Ніколи не було страшно написати щось нижче середнього рівня?

– А де визначити ту середину? Я завжди вважав, що майстерність письменника має визначати читач. Мені смішно чути «я геній, але моїх творів не читають, бо до них не доросли». Це ти, вибач, ніякий не геній, це ти не доріс до читача. Це, знову ж таки, про зверхність і пихатість деяких українських класиків.

– Немає мрії про екранізацію твоєї книги якоїсь?

– Хотілось би, звісно. З іншого боку, може, мені хотілось би на Марсі побувати… Я в цьому сенсі – не Марсу, а фільму – і не пробував навіть нікуди пробитися. Навчитися ж писати сценарії у мене немає жодного бажання.

– Можна сказати про тебе, що ти не можеш не писати?

– Так і є. Навіть коли роблю тривалу перерву, відчуваю, як усередині мене щось концентрується, збирається і невдовзі виплеснеться. Я все своє життя пишу і не збираюся з цим заняттям зав’язувати. Мені в кайф сам процес. Мені завжди цікаво, куди мене заведе мій герой.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.