Про війну, якої немає, і людей, для яких вона є. Подорож з Кропивницького на передову

2941
кількість переглядів

Два капелани, волонтер та журналіст. Саме таким невеличким колективом вирушили привітати військовослужбовців на сході з Днем Збройних сил України.

Вже традиційно волонтерська група Павла Кучеренка проводить День волонтера у зборах до поїздки. Останні шість років усе робиться, щоб наступного дня, у свято ЗСУ, опинитися в гостях у військових і привітати їх. Цього разу до групи приєднався журналіст СBN.

Дороги

Виїхали з міста пізньої ночі та попрямували в напрямку Донецької області. Майже 600 кілометрів, двома машинами їхати довше, ніж однією. Треба підлаштовуватися під темп та швидкість, «ловити» світлофори та зупинятися разом на каву й перекур.

Про наші дороги не писав тільки лінивий. Наприклад, автор цього матеріалу. Але на території Донецької області вони вразили. Чим ближче до фронту – тим кращі. Ті рокадні дороги, які нам зустрілися, активно ремонтуються, вже відремонтовані чи й побудовані заново. Якість, на перший погляд, дозволяє пересуватися важкій техніці, бо товщина шару асфальтного покриття явно більша 30-40 сантиметрів. А ще нижній шар. За словами попутника, який їздив у цих місцях пів року тому, такого тут не було.

Для чого їх там активно будують? Кожен може придумати власну версію. Узбіччя вичищене від зайвих насаджень, але тут дрова не збирають. Швидше за все тому, що звикли топити вугіллям. Дрова не мають такого значення, як ми звикли, тож порізані невеликі гілки нікому не потрібні.

Дороги якісно відремонтовані не тільки між містами, а й у населених пунктах, навіть селах. Звичайно, не всі, але центральні – явно кращі, ніж у Кропивницькому.

Відремонтовані навіть другорядні дороги між невеличкими селами. Я тими шляхами сам їздив п’ять-шість років тому, і наш військовий ЗіЛ не завжди впевнено долав деякі відрізки. Зараз майже всюди лежить рівненький асфальт. Можна припустити, що він такий через невелику кількість автомобілів та майже повну відсутність великих вантажівок, але це спростовують власні спостереження.

Маршрут Донецькою областю був майже звичним: Мирноград (по-старому, Димитрів), Торецьк (Дзєржинськ), Авдіївка та ще кілька менших населених пунктів. Кінцева точка маршруту – Верхньоторецьке. Село на межі. Його маленька частина знаходиться по той бік фронту, тож там якість доріг встановити не вдалося. А ось у нашій частині – якісне покриття. На відстані 200 метрів від позицій фактично не видно, що тут точилися бої.

До речі, бої тут були у 2014 році. Важкі та драматичні. Учасник тих подій повідав цікавий факт: під час тривалого бойового протистояння більшість жителів села втекла та сховалася в школі, яка була під контролем незаконних формувань (вона і зараз не на підконтрольній Україні території). Справа в тому, що наші у той бік не стріляли. Зовсім. Школа була пошкоджена тільки всередині: виламані двері та частково розбиті внутрішні вікна. На моє запитання до військового про взаємини з місцевими відповідь була проста: «Патрон у патроннику, запобіжник знятий завжди».

Місцеві

Наші знають уже, де хто чим дихає. На початку ротації довелося провести операцію під прикриттям: на зустрічах з місцевими хлопці розповідали про те, як не люблять українську владу, як не люблять мову. Десь допомагали випадковості: дитина побачила людину у формі і проговорилася про батька, «він теж у формі приходив». Тепер відомо, у яких хатах можна чекати гостей з того боку. За такими спостерігають особливо уважно.

До людей у формі місцеві посміхаються приязно. В обличчя. Раз випадково побачив погляд у спину напарника. Якби не мороз, його камуфляжна куртка зотліла б.

Військові інколи дозволяють собі облаштуватися в комфортних – читай: елементарних побутових – умовах. Світло, пічка для приготування їжі, вода. Для цього достатньо знайти власника будинку та домовитися про оренду. Платять з власних зарплат, у складчину. Орендоване приміщення вражає чистотою (максимально можливою там) і солдатською винахідливістю: побудований з ящиків з-під снарядів літній навіс, свіжа кладка стіни чи літньої пічки, душ з целофану. Такі можливості є не у всіх, тож комфорт тут цінується та підтримується всіма доступними засобами. Звісно, не без допомоги волонтерів.

Добродії та подарунки

Востаннє на фронті був пару років назад. Майже в тих самих місцях. Бачив різницю між армією 2014-го та 2017 років – на користь останнього, значно на користь. Зараз не впевнений, що ситуація краща, ніж у 2014-му. Можу говорити тільки про те, що бачив на власні очі: куплену в найближчому магазині згущенку замість цукру, відсутність кави та невеличкі запаси продовольства (в нас у 2014 вибір та кількість були однозначно більшими). А ще не до кінця укомплектована аптечка з ліками. Для підрозділу, який виконує особливі й дуже небезпечні завдання, це не припустимо! Хоча хлопці не жаліються. То лише мої спостереження, які, можливо, не є об’єктивними й повними. Ми не з порожніми руками приїхали. Дякуючи добрим людям, привезли багато смачного, в тому числі каву і чай. Але гнітюче враження залишилося.

Мабуть, найціннішим подарунком став саморобний бойлер. Наш місцевий Кулібін зробив з пральної машинки, що відпрацювала своє, чудовий і простий бойлер, який за лічені хвилини нагріває 25 літрів води майже до 90 градусів. Цінність такого незвичайного пристрою не в грошах вимірюється, а у важливості для виживання. Бо якщо рахувати у гривнях, то автомобіль, що ми пригнали для потреб хлопців, набагато ціннішій. Адже пересуватися навіть на невеликі відстані треба швидко, причому з багажем.

Ще одним важливим подарунком став звичайний планшет. Хлопцям без нього було дуже складно. Їхній старий планшет вже так попрацював, що не міг стабільно приймати сигнал. Не скажу, де саме презент буде використовуватися, але за його допомогою можна зберегти життя багатьох захисників України. Планшет потрапив до нас випадково, довго не могли знайти потрібний. За кілька днів до від’їзду звернулися до ректора приватного навчального закладу імені Ельворті. Як виявилося, потрібна річ є. Особистий планшет ректора Сергія Дубровського. Тепер апарат там, де принесе більше користі. Командир хлопців дуже зрадів. Навіть погодився на фото, але без обличчя.

Смаколики – слово, яке у мій особистий вжиток потрапило вже під час війни. Так і тільки так називають усі смачні продукти, що були зроблені вдома та доставлені на передову. Не важливо, що саме: печиво чи відбивна з курки. Головне слово тут «вдома». Безумовна заслуга педагогів та учнів кропивницької школи-інтернату «Сокіл» – 11 (одинадцять!) ящиків зі смаколиками приїхали вчасно та саме туди, де потрібно. А ще в кожному – малюнки. Коли бійці дізналися, від кого ці ящики, емоції зашкалювали…

Були й інші корисні речі: перший заступник міського голови Олександрії Юрій Гугленко передав пусково-зарядний пристрій і вибачався, що так мало. Сам Павло Кучеренко вчергове вийняв кошти з сімейного бюджету і заправив автомобіль. Ще один волонтер, капелан Валерій, як дізнався, що у хлопців немає насосу, віддав свій просто на місці. Були ще тепленькі шкарпетки, що в’язала пенсіонерка, а в минулому декан одного з вищих навчальних закладів Кропивницького, Ольга Денисенко. Та ще багато такого, що й перераховувати довго.

Капелан

Сергій став моїм напарником випадково: багаж не вліз у машину, довелося втиснути на заднє сидіння. Тож в авто їхали по двоє. А вночі, та ще й у дорозі, неможливо не говорити. Спочатку – про війну. Сергій потрапив туди відразу з Майдану. До цього працював у столиці, робота була непогана, пов’язана з іноземними мовами.

На фронт потрапив з окремою ротою нашого 17 батальйону, воював якраз у тих місцях, де ми були. Після демобілізації ще три роки займався волонтерством. За словами самого Сергія, «брати та сестри у Христі допомагали мені на фронті, і ця допомога не припинилася. Я став перевозити її туди, де це потрібно». Ну як перевозити. Сергій усе носив у рюкзаку за плечима та з жовто-блакитним прапором з написом «Молюсь за Україну». Три роки, всією країною. Від Івано-Франківська до Маріуполя. Автостопом або пішки.

Бувало всяке: у Мелітополі хотіли побити агресивні молодики. Хтось підвозив та допомагав. Хтось проїжджав повз та не звертав уваги. Але все виходило так, як було потрібно. Історій про ці поїздки-походи у Сергія багато. І завжди у складну годину він звертався до Бога і отримував допомогу.

Розповім історію, свідком якої став сам. У Сергія була машина. Під час війни для нього браття по вірі зібрали кошти і придбали у Польщі невеличкий мікроавтобус. Він допомагав багато разів. Тільки за те, що саме ним вивезли після страшного поранення героя з Гайворонщини Олександра Чалапчія, тому бусу треба пам’ятник ставити! Але залізо не вічне: воно ламається. Так сталося, що автобус не витримав навантажень і потребував ремонту. Бійці скинулися грошима, відігнали його до місцевого майстра. Далі почалися непорозуміння: то запчастин не вистачало, то часу в ремонтника, то просто обіцяв «зробити завтра» кілька тижнів поспіль. Коли прийшов час їхати додому, довелося Сергієві звернутися до правоохоронців. Один з них напрочуд швидко встановив «майстра» і навіть повіз Сергія до нього сам. Як виявилося, вони з тим «майстром» були не то родичами, не то гарними знайомими. Під час зустрічі «майстер» розповів, що автомобіль у нього вкрали, але пообіцяв віддати за нього гроші. Сергій поїхав звільнятися, і про подальший розвиток подій здогадатися не важко.

І ось, через п’ять років виникла ідея спробувати знайти «майстра». Де шукати, Сергій не знав, жоден з номерів телефонів не відповідав та навіть не обслуговувався. У майстерні Сергій був один раз у присутності копа, прізвища ремонтника не знав.

Невеличких гаражних майданчиків в тому місті з десяток. І вже на другому з’явилася думка забути та їхати додому. Після цього Сергій вголос звернувся до Бога з проханням допомогти. Через 10 хвилин до свого гаражу підійшов чоловік і на наше запитання відповів, що знає того «майстра», навіть сказав, де його зараз знайти. Усі пошуки зайняли приблизно годину. Майстер, якого звати Олександром, згадав про той мікроавтобус і пообіцяв за тиждень повернути кошти. Побачимо…

Війна

У нас війни немає. Вона є у них, у тих, хто там. Коли ми ночували поблизу позицій, недалеко стався «прихід» (так називають вибух снаряду, що «прийшов звідти»). Судячи з усього, міна 80 калібру. Хлопці навіть не прокинулися. Коли зранку потрапили в Авдіївку, то дізналися, що там було значно голосніше. «Приходів» було з десяток, різного калібру. Я переглянув офіційні повідомлення: обстрілів у цю ніч не зафіксовано.

Тож така і війна у нас – не зафіксована.

А хлопці чекають повернення додому, звістки, що про них не забули, що вони недаремно роблять свою справу. Перед Новим роком Павло Кучеренко знову збирається в гості до тих, для кого війна є. Докладніше про це – найближчим часом, як зберемо список з усіма потребами.

О 12:00 щонеділі ми надсилаємо лист, у якому пишемо про головні події тижня, що минув (пріоритет - Кіровоградщина, але згадуємо і про всеукраїнські, якщо вони мають якесь відношення до області). У повідомленні також - анонси на наступний тиждень.


Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.