Кандидат на посаду ректора ЦДПУ Віталій Юрах: «Надпотужний виш стає містечковим»

4559
кількість переглядів
Віталій Юрах

Перший заступник міністра освіти та науки Микола Кизим підписав наказ про проведення виборів ректора Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

На посаду претендують сім кандидатів:
– доктор історичних наук, професор Анна Дефорж;
– кандидат хімічних наук, доцент Євген Клоц;
– доктор філологічних наук, професор Сергій Михида;
– доктор педагогічних наук, професор Валерій Радул;
– доктор філологічних наук, професор Олег Семенюк (він нині виконує обов’язки ректора);
– доктор юридичних наук, професор Євген Соболь;
– кандидат юридичних наук, доцент Віталій Юрах.

Вибори повинні пройти таким чином, щоб протокол про підрахунок голосів потрапив до міністерства не пізніше 12 березня. За попередніми даними, голосування відбудеться 25 лютого.

CBN починає цикл інтерв’ю з претендентами на посаду керівника педуніверситету. Перший, з ким ми поговорили, – кандидат юридичних наук, доцент Віталій Юрах.

– Яка у вас освіта?

– У мене – вищі юридична освіта і педагогічна. Аспірантура чотири роки, ще чотири – докторантура. Ще було навчання в адвокатурі, але воно тривало паралельно.

– Торік ви не брали участь у виборах ректора, а тепер вирішили взяти. Чому?

– В університеті я працюю з 2000 року. Амбіцій спочатку не було, а потім почалася аспірантура, й мене зацікавив цей світ. Пішов у докторантуру, але були збої, пов’язані з тим, що моя тематика стосувалася питань співпраці фінансових систем з Росією. Відтак моя робота втратила актуальність, довелося чекати. Відповідно, я мусив залишити місце завідувача кафедри і піти системно в докторантуру. Торік мав її закінчувати і не встигав на захист вченого звання і наукового ступеня доктора наук. Хоча закон і дозволяє бути кандидатом наук і подаватися на конкурс на посаду ректора, але з докторами наук краще сперечатися, будучи доктором.

Ще одне спонукало. Були дружні розмови, що треба щось змінювати, що університет потрохи перетворюється на болото. Тиша, ряска, ніхто нікуди не спішить, ніхто нічого не хоче робити, і надпотужний навчальний заклад потихеньку стає містечковим науковим осередком. На вибори йшов Валерій Радул (очолював університет з травня 2003 року по квітень 2005-го. – Авт.), я його підтримував і сподівався, що буде новий ректор – будуть нові умови. Але так сталося, що колектив розколовся навпіл, половина віддала голоси Радулу, інша половина – Семенюку. Тоді я для себе вирішив, що можу стати третьою силою і спробувати, наскільки я цікавий колективу.

У першому турі виборів ректора ЦДПУ переміг Радул

– «Треба щось змінювати» – це дуже абстрактно. Що конкретно ви маєте на увазі?

– Перш за все треба змінювати імідж університету. Я сам батько, у мене троє дітей, і вступати сюди дитина особливо не хотіла. Навіть навчаючись у педагогічному ліцеї, вона мріяла про центральні виші. Тобто імідж нашого вишу їй не подобався. Все-таки, маючи змогу через успіхи в навчанні вступити на бюджетну форму, вона вступила на наш інмов. В університеті є гарні традиції, вони ще жевріють, є багато цікавих науковців. Але імідж загалом треба змінювати.

Треба змінювати менеджмент. Сьогодні керівництво займається лише загальними процесами, а деякі факультети залишені віч-на-віч з сучасними вимогами. У них немає ані фінансових, ані управлінських важелів, які дозволяли б рухатися в обраному напрямку. Їм треба допомагати, стимулювати їх, узагалі змінити концепцію колективного руху.

Також, безумовно, треба об’єднати університет, бо зараз колектив розділений на певні групи, клани, немає єдності.

Далі треба змінювати форми підготовки, тобто переходити на сучасні умови. От дивіться: я сьогодні був черговим по кафедрі, у зв’язку з пандемією мав онлайн прочитати три лекції. Я цього не зробив, бо немає засобів для проведення таких онлайнів. [Колишній перший заступник голови обласної ради] Олександр Шаталов подарував університету обладнання, потрібно лише налаштувати його й укласти угоди на постачання інтернету. Чомусь цього немає, а мобільний інтернет саме в цьому корпусі працює дуже погано. На комп’ютери ось погляньте – їх купували у 2008 році. І так скрізь, на нашій кафедрі – ще й не найгірше.

У багатьох викладачів банально немає гаджетів, за допомогою яких можна було би проводити пари онлайн. Такі речі можна продумати й централізовано вирішити. «Вайбер» не у всіх викладачів, бо немає на що його встановити. Я їх не критикую жодним чином, це об’єктивна соціально-економічна ситуація, коли людина просто не може собі дозволити витратити гроші на придбання смартфона.

Далі. Треба розбиратися з абсолютно всім господарством. Ми от зараз знаходимось у приміщенні, яке не використовується майже півроку, а опалення смалить на всю. Треба все, звісно, обрахувати, але я думаю, що лише на цьому ми втрачаємо мільйони. Той самий ЦНТУ (колишній КІСМ. – Авт.), як би його не критикували, ці питання вирішує. Визначили форму навчання, законсервували приміщення й потужно зекономили. А у нас – сім корпусів, які отак опалюються, але в них нині не вчаться. Є проблеми з енергоефективністю, гроші йдуть у прірву.

Є приміщення, які не використовуються належно. Є приміщення, які взагалі не використовуються. Всі наші активи повинні працювати на виш. І не треба вигадувати велосипед – достатньо вивчити досвід колег з вишів, що входять до двадцятки чи п’ятдесятки кращих.

Потрібно змінювати ставлення до студентів. Це моя принципова позиція. На превеликий жаль, є люди, які ще живуть за радянськими чи пострадянськими форматами. А студент залишається матеріалом, хоча на сьогодні він має бути основною рушійною силою навчального процесу, і все, що відбувається, повинно відбуватися саме для нього. Діти наших викладачів не йдуть сюди навчатися – хіба не показник? Є Студентська рада є, але її креатив лишається її креативом. Він не стає елементом політики університету.

Діти хочуть учитися в Києві. Так, Київ, – це бренд, але є ще нюанси. Вчорашні випускники хочуть отримати освіту і, відповідно, професію. А наш виш може взагалі зникнути.

– Песимістично звучить.

– Не зовсім зникнути, у прямому сенсі цього слова. Держава такого не дозволить. Однак реалії такі, що сьогодні вже мистецький і природничо-географічний факультети реорганізовані, на підході – філологічний. Вони вже за контингентом студентів не відповідають вимогам про вищу школу – має бути двісті студентів денної форми. Вже немає одного корпусу, зараз стоїть питання функціонування філфаку.

– Філфаку може не стати?

– Він може стати відділенням, наприклад, педагогічного факультету. Спеціальність учителя української мови та літератури буде, але на ту кількість студентів потрібні два – три викладачі. А їх на філфаці – тридцять – сорок, серед них – дуже відомі в області й за її межами фахівці.

– Як нині з профорієнтацією?

– Система не працює взагалі. У Поплавського он вигадують, що тільки можливо, і, відповідно, залучають студентів. Моя донька хотіла там учитися на телеведучу. Щоб зацікавити абітурієнтів, слід проводити профорієнтаційну роботу, розповідати, що ми можемо запропонувати.

– Давайте з іншого боку зайдемо. Як ви оцінюєте загальний рівень студентів? Він зростає?

– Гіршає з кожним роком. Раніше конкурсний відбір, коли претендентів на бюджетні місця було значно більше, давав нам можливість обирати. Зараз беремо тих, хто є. Форма навчання, його якість, інші фактори – це все впливає і на рівень студентів. Є люди, які приходять сюди просто отримати диплом (батьки так сказали, що зробиш), а є і такі, що хочуть вчитися й опанувати професію, з якою можна сміливо виходити на ринок праці.

Ще одна дуже важлива річ. Потрібно змінювати концепцію інтернаціоналізації. Є дуже багато критиків, але я – прихильник того, щоб залучати іноземних студентів. Це цікаво не лише нам з погляду досвіду, це цікаво й фінансово-економічно – ми дешевші, ніж за кордоном, але ці кошти можуть давати нам ресурси для руху.

– І навіщо іноземцям, скажімо, українська мова і література?

– Щодо української мови і літератури – можна, припустимо, створити факультет довузівської підготовки. Крім того, я вважаю, що не варто повністю відмовлятися від російської мови, тим паче, фахівці у нас є. Однак я більше говорю про можливості факультету, наприклад, фізвиховання. Були розмови про підготовку фахівців-інфекціологів на базі нашого природничо-географічного факультету, там є кафедра хімії і біології. Здається, цей шанс ми теж втратили. Є ще факультет іноземних мов, є класні спеціальності з інформатики, які відкрили на фізико-математичному факультеті. І кадри поки є.

Дистанційні дебати. Ми задали по три однакових запитання кандидатам на посаду ректора ЦДПУ

– Які зарплати в університеті?

– Доцент отримує вісім – десять тисяч гривень. Це оклад, а колись було і по півтора, й інші форми доплат. Нині оклад мають не всі, на філфаці є і по 0,6, по 0,5 окладу. І це лише початок.

Я прийшов з дипломом про вищу освіту й мав підготуватися до рівня доктора наук. Мені знадобилося двадцять років, при цьому я рухався дуже високими темпами. Вкладав здоров’я й гроші. Якщо ми зараз втратимо все… Можна паралельно з підготовкою своїх кадрів запрошувати фахівців з інших вишів. Але немає фінансової можливості, і цю можливість – що найголовніше – ніхто не шукає.

Окремі мої колеги заявляють, що не треба нам, мовляв, нові спеціальності. Ну добре, але ми тоді втрачаємо відсотків сорок потенціалу.

– В університеті беруть хабарі?

– Є три категорії студентів: ті, які прийшли сюди за покликанням і з бажанням учитися; ті, кого направили до вишу батьки; і ті, кому просто потрібен диплом. Друга і третя категорія – це ті студенти, які морально готові давати хабарі. Однак за останні пару років ситуація кардинально змінилася. Та і заробляти ж можна по-різному. Є відкриті форми хабарництва, але вони зараз практично зведені нанівець, а є продаж програм, платні консультації тощо. Думаю, хабарі як явище зникнуть самі по собі, хоча певний – невеликий – відсоток усе ж буде.

– Вас особисто пропонували коли-небудь хабар?

– Безліч разів.

– Які суми фігурували?

– Різні. Наша спеціальність – це та, де потенційно можуть бути найвищі ставки, може бути і сто доларів за іспит. Хоча в середньому ці суми, думаю, нижчі. На щастя, є викладачі, яким хабарі нецікаві й навіть принизливі. Ну і трапляються, звичайно, подяки у вигляді пляшки чогось смачного, але всі ці моменти відходять в історію. Останнім часом ось, поки триває пандемія коронавірусу, викладачі зі студентами майже не перетинаються.

Хабарництво – зло. Але це вам каже людина, яка, крім роботи в університеті, має адвокатський бізнес. Говорити про інших не можу. По нашій кафедрі ситуація нормальна.

– Вибори ректора університету відрізняються від тих, що регулярно відбуваються за його стінами?

– Безумовно. Тут електоратом є виключно трудовий колектив плюс певна частина студентства. Є ще виборці з допоміжного персоналу, але їх мало.

– Але ж є якісь групи, фракції, чи як їх правильно назвати?

– Є, аякже, цілі клани. Я думав працювати у виші з новим-старим ректором [Валерієм Радулом]. Він свого часу мав хороші стосунки з [бізнесменом і політиком] Ігором Шаровим, ми відчували підтримку. За останні вісім років… Від нас пішли багато талановитих людей, які нині відкрили свої школи, курси підготовки тощо.

– Ви щаслива людина?

– Я – щаслива людина. У мене чудова родина: дружина, троє дітей. З бізнесом зараз трохи складніше, але все одно я отримую кошти, які дозволяють відчувати себе більш-менш вільно. Є житло, авто, друзі, хобі (я займаюся спортом). До цього всього хочеться залишити у житті по собі слід у вигляді хороших справ. Саме задля цього я і балотуюся на посаду ректора.

Фото Ігоря Філіпенка, CBN

О 12:00 щонеділі ми надсилаємо лист, у якому пишемо про головні події тижня, що минув (пріоритет - Кіровоградщина, але згадуємо і про всеукраїнські, якщо вони мають якесь відношення до області). У повідомленні також - анонси на наступний тиждень.


Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.