«Вона була живою в усіх сенсах цього слова». Про кропивничанку Ольгу Гліву

Перегляди: 1391

Айнура Алієва, «Україна-Центр»

Трагічна загибель молодої лікарки з Кропивницького Ольги Гліви сколихнула всю країну. Їй було всього 26. Вона любила життя, цінувала кожну його мить, захоплювалася красою світу, писала вірші та прозу, фотографувала та дуже багато читала. А ще вона жила своєю роботою, повністю віддаючись лікарській справі.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

Її життя обірвалося теж на роботі. У Запорізькій інфекційній лікарні, де Ольга працювала лікарем-анестезіологом, спалахнула пожежа. Дівчина в той момент рятувала життя хворим на ковід і не змогла залишити приміщення.

Журналістка «УЦ» поспілкувалася з близькою подругою Ольги – журналісткою та фотографкою Катериною Ейхман.

– Катерино, розкажіть про вашу першу зустріч із Олею та як вона переросла в таку близьку дружбу?

– Познайомилися ми навесні 2015 року в Запоріжжі. Там наша третя подруга Олена (тоді вона була нашою спільною знайомою) проводила літературні вечори на базі бібліотеки. Я відвідувала їх ще з осені, а навесні туди прийшла якось зі своїми друзями й Оля. Пам’ятаю, що спершу вона мені дуже не сподобалась. Вона була яскрава й усю увагу забирала на себе. А оскільки я сама дуже люблю бути в центрі уваги, то відчула тоді від неї якусь конкуренцію, хоча на той момент ще не могла цього усвідомити. Тож Оля мені просто не сподобалася. А вона, як уже потім зізналася, чомусь мене боялася. «Катя, мені було до тебе навіть страшно підходити», – ділилася згодом вона. Якийсь час ми все ж таки співіснували разом, крутилися в одних колах, потім вона ще й потоваришувала з моїми друзями, що мені теж дуже не сподобалося, адже це мої друзі! І от якось були чергові літературні посиденьки. Одна дівчинка влаштувала читання на Хортиці. Ми пішли туди компанією, я взяла з собою пляшку вина, але у мене не було штопору. Тоді Оля сказала: «У мене є штопор».

Вона поділилася зі мною штопором, я з нею – вином, і так почалося наше спілкування. У той день я планувала розійтися з хлопцем, але не була до кінця впевнена, чи варто це робити, і «підсіла» Олі на вуха зі своєю історією. Вона порадила не перейматися й просто поїхати та кинути того хлопця. Я так і зробила, а після цього написала їй: «Приїжджай. Будемо відзначати». Так і зав’язалася наша дружба. Це було вже влітку. У серпні вона поїхала до батьків у Кіровоград. Я тоді працювала офіціанткою, і Оля написала мені смс: «Катю, мені тут так нудно. Приїжджай». Я наступного дня звільнилася й поїхала до неї. Я вважаю, що почалася наша дружба зі штопору, а ця поїздка заклала її фундамент.

У Кіровограді я провела з нею три дні. Оля показувала мені місто, і я в нього закохалася! Пам’ятаю, що до цього Оля не дуже позитивно відгукувалася про Кіровоград, говорила, що це досить сіре місце, але, коли вона показувала його мені, то й сама подивилася на нього інакше. «Боже, я ніколи не помічала, яке у мене гарне місто!» – захоплено говорила тоді вона. Потім з Кіровограду ми поїхали з нею електричкою в Одесу. І після цього почалася наша вже більш міцна дружба.

– Чи поєднувала вас разом із нею якась схожість характерів, уподобань?

– Так, ми з Олею дуже схожі. Ми обидві дуже легкі на підйом та запальні, легкі до нових знайомств, до жартів…

– Про що зазвичай спілкувалися і як проводили час?

– Спілкувалися ми буквально про все. Починаючи від якихось робочих проблем і закінчуючи особистим, навіть дуже особистим. Реально ми з Олею та Оленою втрьох знали одна про одну все. Останній час я живу в Києві, Оля була в Запоріжжі. Вона часто приїздила до мене на вихідні, а іноді й на цілу відпустку. Проводили час по-різному. Могли сидіти вдома, дивитися якісь фільми, але більшу частину часу ми гуляли, фотографувалися. З тих пір, як я купила фотоапарат, жодна наша прогулянка не обходилася без нього. Ходили по барах, по магазинах. Нам завжди було цікаво, що б ми не робили.

– Яка риса в ній вас найбільше захоплювала?

– Вміння цінувати момент. Оля – це та людина, яка вміла ловити моменти життя, і їй це дуже вдавалося, попри те, що вона багато скиглила, що нічого не встигає. Пам’ятаю, буквально цього літа ми були з нею в Києві, сиділи біля озера, і вона говорила: «Я нічого не встигаю». А я їй відповідала: «Олю, ну в сенсі ти нічого не встигаєш? Ти проживаєш оці свої моменти. Подумай, скільки їх!» І тоді вона сказала, що, дійсно, вона розуміє, що вже недаром проживає це життя. Вона багато фотографувала на телефон. Усі заходи та сходи сонця, чашку в руці на фоні природи… І все це в неї виходило дуже красиво. Здатність фіксувати моменти – це була найяскравіша її риса.

– Що знаєте про її дитинство? Можливо, вона ділилася якимись спогадами?

– Чесно кажучи, зараз, вже після її смерті, спілкуючись з її батьками, я зрозуміла, що про її дитинство я не знаю майже нічого. Ми якось мало розмовляли про це. Знаю, що вона добре вчилася, була дуже допитливою дівчинкою, часто ходила в бібліотеку. Пам’ятаю, якось, коли я була в Кіровограді, ми з нею разом заходили до районної бібліотеки, вона вертала якісь книжки, і мене здивувало, що всі її там знають та люблять. Загалом Оля майже нічого не розповідала про своє дитинство. Я навіть її дитячі фотографії не бачила. Вона все обіцяла мені їх показати та постійно казала, що «потім». Я бачила лише одне її дитяче фото, яке стоїть в домі її батьків у рамочці. Вона була дуже творчою дитиною. Батьки розповідали, як вона зліпила з пластиліну неймовірно гарну композицію – пташечку в гнізді з яйцями. Це була мініатюрна, ледь не ювелірна робота.

– А що вплинуло на її вибір професії?

– Знаю, що в дитинстві вона часто ходила з мамою, медсестрою-анестезістом, на роботу, і вже тоді вона мріяла стати лікарем-анестезіологом. Хоча мама до останнього її відмовляла від того. Але вона змалечку крутилася в цих колах, їй це все подобалося, та й насправді вона була дуже здібною. Навіть пам’ятаю, в те літо, коли ми почали спілкуватися, вона ще навчалася в університеті та щодня на безкоштовних засадах під час канікул ходила в опікове відділення лікарні, аби повчитися. Знаю також, що після школи вона подавала документи до Запорізького та Полтавського медичних університетів, а також до Київського політехнічного інституту. І вона пройшла до КПІ! Її запрошували на бюджет, але вона таки відмовилася на користь медицини. Вона дуже горіла своєю справою. Хоча, коли почала працювати в реанімації з хворими на ковід, говорила, що це – не її, що це дуже тяжка робота.

Спершу найважче їй було саме морально, тому що вона сильно переживала через смерті пацієнтів. А потім стало і фізично, коли хворих, а з ними й навантаження, ставало все більше й більше. Але, хоча й нібито скаржилася, у вільний час вона відвідувала своїх пацієнтів, переймалася їхнім станом, могла залишитися допомагати вже коли зміна закінчилася, загалом вона жила цим.

Була ситуація, коли в їхній лікарні лежав хворий на пневмоторакс (захворювання дихальних шляхів. – Авт.), і йому потрібно було зробити спеціальну маніпуляцію, яка не входить в компетенцію лікаря-анестезіолога. Це зазвичай роблять хірурги, а у відділенні, де працювала Оля, таким займався лише завідувач, але його в той день на зміні не було. Оскільки маніпуляцію потрібно було робити терміново, її зробила Оля, не маючи навіть під руками спеціального обладнання. Коли вона розповідала про цей випадок, вона була дуже щаслива й пишалася собою. А бувало навпаки – після роботи вона була засмучена, тому що вважала, що виклалася недостатньо, зробила не все, що могла…

– Знаючи Олю, як ви вважаєте, чи вчинила б вона так само, рятуючи життя інших людей та ризикуючи власним, якби знала про вибух наперед?

– Коли стався вибух, Оля вже була в боксі з пацієнтами. Якби вона знала про це раніше, то домоглася б, щоб хворих вивели з боксу. Хоча я на сто відсотків упевнена, що навіть якби почалася пожежа, вона б усе одно побігла рятувати в першу чергу пацієнтів і лише потім – себе.

– Про що вона мріяла? Яке мала найзаповітніше бажання?

– Подорожувати. Вона хотіла побачити якомога більше місць та отримати якомога більше вражень. Оля планувала переїхати жити та працювати в Швейцарію. Скільки я її знаю, вона дуже серйозно й наполегливо вчила для цього німецьку. Буквально цього літа вона склала тест і отримала сертифікат про знання мови на рівні В1.

Щодо переїзду до Швейцарії, Оля вже була на фінішній прямій і шукала там роботу.

Вона хотіла гарно заробляти, подорожувати сама, возити нас, своїх подруг, показати світ своїм батькам. Я не пригадую, щоб у неї були якісь мрії про сім’ю чи дітей. Навпаки, вона казала, що це поки що не для неї, а от подорожей і вражень вона хотіла дуже.

– Після загибелі Олі багато хто почав цитувати її поетичні рядки, викладені в соцмережах. Чи читала вона свої вірші на літературних вечорах, які ви відвідували, і чи вважала сама себе поетесою?

– В основному Оля читала чужі вірші. Дуже любила Єсеніна й неодноразово його декламувала. Власні вірші вона прочитала буквально один раз, і те тому що її вмовили. Поетесою вона себе ніколи не вважала. Дійсно, після її загибелі багато хто, прочитавши її останній пост в Інстаграмі, почав казати, що Оля була поетесою, і вона написала «пророчого» вірша. Ми з Оленою на це все дивимось, і нам з цього дуже смішно. По-перше, це був ніякий не пророчий вірш. По-друге, це взагалі був не вірш. І, по-третє, дуже смішно з того, що її називають поетесою, бо вона себе ніколи такою не вважала.

Так, вона писала поезію та прозу. Але, як на мене, письменницька творчість Олі найкраще відобразилася саме в її постах у соцмережах. Вона писала їх дуже влучно та класно. Щоправда, коли ми вже розбирали її речі, то знайшли чимало її заміток, міні-оповідань та есеїв. Колись вона нам з Оленою казала, що часто пише свої оповідання на телефоні та зберігає їх у Телеграм-замітках. Зараз ми чекаємо кінця розслідування й моменту, коли можна буде забрати її телефон із поліції. Дуже хотілося б почитати і ці її нотатки.

– Які книжки вона любила?

– Нещодавно ми з Оленою робили програму в пам’ять про Олю щодо її літературних вподобань. У принципі, вона читала все. З останнього, що їй дуже сподобалося, була книга Елізабет Ґілберт «Місто дівчат». Вона казала, що цю книжку має прочитати кожна дівчина та жінка. Ми з Оленою, коли читаємо якісь книжки, любимо в них щось підкреслювати та загинати сторінки, а Оля завжди казала, що це – «кощунство». Але з цією книжкою Елізабет Ґілберт вона готова була зробити виняток і підкреслити свої улюблені цитати. Колись на день народження я їй подарувала роман «Страшенно голосно і неймовірно близько» Фоера, який теж справив на неї сильне враження. Пам’ятаю, якось вона читала «Привида опери» Ґастона Леру, їй дуже сподобалося, і вона рекомендувала цей твір. Твори Бернара Вербера їй також були до душі. Взагалі перелічувати можна довго. У неї була досить різнопланова бібліотека. Вона також читала дуже багато професійної літератури. Бувало, якось до мене приїздить, а з собою у неї – величезний медичний посібник. Вона читала постійно. Або художню, або професійну літературу, або навіть німецьку в оригіналі.

– Як думаєте, що впливало на формування її поглядів і цінностей?

– Чесно, не знаю… Навіть батьки її дивуються. Буквально на вихідних я була в Кропивницькому, і її тато сказав: «Я не знаю, в кого вона у нас така вдалася. Вона іноді видавала такі мудрі речі, що я в неї вчився»… Скоріше за все, на її формування як особистості вплинуло все й потрохи. І те, що вона багато читала, і її оточення, зокрема ми з нею та Оленою багато чому одна одну вчили та доповнювали. Плюс – її власний живий допитливий розум. До чогось вона доходила своїм мозком, до чогось – набиваючи колінця після якихось невдач.

– Катю, якщо одним словом – якою вона була?

– Живою. Як би воно зараз не звучало, але це слово характеризує її найбільше. Оля ніколи не могла всидіти на місці. Їй завжди потрібно було щось робити, кудись бігти… Вона була справді живою в усіх сенсах цього слова.

Авторка цієї статті теж мала щастя бути трохи знайомою з Олею. Тоді і вона, і я були ще зовсім дівчатками, а моя бабуся та її мама працювали разом. Одного разу ми прийшли до них у гості. І на все життя я запам’ятала, як ми гарно грали з чудовою дівчинкою Олею, старшою за мене на п’ять років. Простий спогад, і, хоча часу з того погожого літнього дня минуло чимало, на душі від нього чомусь тепло й досі…