Юрист «100% життя. Кропивницький» Арсен Арутюнян: «Про нульовий рівень дискримінації говорити поки рано»

2130
кількість переглядів
Арсен Арутюнян
Арсен Арутюнян. Фото Ігоря Філіпенка, CBN

Як часто люди, що живуть з ВІЛ чи туберкульозом, змушені доводити, що вони мають такі ж права, як і всі? Що взагалі у таких випадках треба робити?

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

Про і це не тільки – розмова з юристом благодійної організації «100% життя. Кропивницький» Арсеном Арутюняном.

– Як часто до вас звертаються за допомогою?

– Буває по-різному. Іноді один клієнт на тиждень, а іноді за день п’ятеро приходять.

– Ви надаєте безплатну допомогу?

– Тільки безплатну.

– З якими питаннями звертаються?

– Питання доволі-таки різні. Раніше, коли я тільки починав тут працювати, у нас був окремий напрямок з протидії дискримінації та стигмі щодо людей, які живуть з ВІЛ. Крім того, ми допомагаємо особам, які перебувають у складних життєвих обставинах. Можемо допомогти з оформленням паспорту чи субсидії, групи інвалідності. Є багато клієнтів, які перебувають на обліку в пробації чи просто мають проблеми з законом. Іноді півтори-дві тисячі гривень, які за нашою допомогою вдається оформити, реально втримують людей від, скажімо, крадіжок.

– Часто доводиться стикатися з випадками дискримінації?

– Час від часу. Може, і через те, що люди не завжди хочуть говорити про це. Дискримінація, на жаль, існує, однак люди часто соромляться про неї розповідати. Випадок ось був, коли пацієнтка отримувала препарати для лікування туберкульозу. Це кілька пігулок раз на тиждень. Але лікар у селі надавав їй ці послуги неналежним чином.

– Це як?

– Видавав їй ліки через вікно, всередину не пускав. Ми допомогли жінці скласти листа, подати його на голову сільської ради. Нам надали відповідь, що порушень не виявлено. Через місяць ми поспілкувалися з цією особою, то вона сказала: «Дуже дякую. Тепер я як нормальна людина можу зайти на територію ФАПу». Напевно, сільський голова таки провів якусь бесіду з лікарем.

Юлія Чабанюк («100% життя. Кропивницький»): «На кожному ВІЛ-позитивному епідемія може зупинитися»

– У чому зазвичай полягає дискримінація?

– Іноді людина стикається з проблемами на роботі. Це теж такі речі, закриті. Роботодавець завжди може звільнити з інших підстав, не акцентуючи на діагнозі. Ми навіть і в таких ситуаціях намагаємось допомогти. Одного клієнта, наприклад, хотіли звільнити, бо він нібито становив небезпеку для колег. Він, власне, і погодився вже зі своїм звільненням. Ми допомогли йому написати кілька звернень на адресу роботодавця. І роботодавець – ми не очікували навіть на таке швидке вирішення – сказав: «Продовжуй працювати». Я, грішним ділом, думав, що це він так обдурити нашого клієнта хоче, приспати пильність, так би мовити. Але ні, людина продовжила працювати там.

Бувають випадки розголошення конфіденційної інформації. Приходить людина до лікаря і каже на ресепшені: «Доброго дня. Хочу протестуватися на ВІЛ». Медсестра на все приміщення кричить: «Галю, готуй тест, клієнт прийшов!» Троє-четверо почули – це вже порушення.

Є такий напрямок роботи – замісна підтримувальна терапія. Наші соціальні працівники перебувають у пунктах видачі замісних препаратів.

– Метадону.

– Так.

– Отримує метадон – і потім його продає.

– Ну, це не наша сфера відповідальності, так само як і ефективність препаратів. Людина отримує лікування – я думаю, що це правильно. Раніше правоохоронці просто виглядали таких пацієнтів біля наркодиспансеру. Однак зараз такого немає, ми знайшли порозуміння з управлінням Нацполіції.

– До суду справи про дискримінацію доходять?

– Дуже рідко. Я собі не ставлю мету покарати когось. Головне, щоб розуміли: люди, які живуть з ВІЛ, люди, у яких туберкульоз, – вони мають такі ж права, як і всі, такий же доступ до медичних послуг, таке ж право на працю.

– Вам не здається, що покарати когось одного й рознести цю інформацію через ЗМІ, було б дієвіше й ефективніше, ніж бесідувати і писати листи?

– Важко відповісти. Ми працюємо точково по кожній ситуації. Іноді складно сказати, хто винен. Я не суддя, і я часто бачу проблему лише з боку пацієнта. Тому часто доцільніше вирішити миром.

– Що робити людям, які зіштовхнулися з дискримінацією?

– Зазвичай це робиться таким чином. Ми говоримо з клієнтом, уточнюємо, що сталося. А далі – все індивідуально. Намагаємося все вирішити спілкуванням і дійти до компромісу.

Звертаються з місць позбавлення й обмеження волі, нерідко скаржаться на якісь надання медичних послуг.

– Настане колись час, коли дискримінації в суспільстві не буде взагалі?

– Про нульовий рівень дискримінації говорити поки рано. На жаль.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.