Євро-2020: погляд очевидця. Свято триває…

823
кількість переглядів
євро

Юрій Ілючек, «Україна-Центр»
Фото з Facebook

Сьогодні завершуємо цикл репортажів про закордонні спостереження і враження, у яких футбольні емоції і яскраві миті злилися воєдино.

І мер нам в поміч

Минулого разу ми з вами домовилися зустрітися в Римі, куди були спрямовані всі наші помисли в разі перемоги збірної України над шведами. Але для початку хотілося б подякувати міському голові Кропивницького Андрію Райковичу, який знайшов можливість надати мені посильну допомогу, без якої поїздка в Бухарест, а потім і в Рим не була б такою насиченою і продуктивною.

І знову в Бухаресті

Отже, ви запитаєте: навіщо потрібно було повертатися в Бухарест? Ну, по-перше, коли запитував бронювання на матч 1/8 фіналу в УЄФА (нагадую, що акредитація діє у всіх містах, де проводиться чемпіонат Європи, але допуск на медіа-трибуну і на всі супутні конкретному поєдинку заходи необхідно отримувати окремо), була ймовірність того, що збірна України ще раз зіграє в столиці Румунії. Але, на щастя, фортуна пронесла нас повз збірну Франції. А чемпіонів світу дуже хотілося побачити вживу. І це була друга причина, через яку знову вирішив зануритися в океан величезних, з точки зору сприйняття побаченого, футбольних хвиль.

Так ось, зібравшись з силами і заручившись підтримкою друзів, колег і меценатів, знову відправився в дорогу. А тут ще прийшла радісна новина від букінгу, який повернув мені всі кошти за невдале бронювання апартаментів під час першого бухарестського вояжу. Але це зовсім не вимкнуло режим економії, про який докладно розповідав у попередніх матеріалах. Саме через це вирішив уникнути перельоту і відправився автобусами. Оскільки до самого Бухареста, а не на перекладних, як повертався у Кропивницький, у конкретний день можна було доїхати з Одеси, то довелося здійснити подорож до Південної Пальміри. Ось тільки на потяг у червні сюди квитків не дістати. Ось і поїхав «Автолюксом» до Видубичів, а звідти вже – на Одесу. І тут, після шикарних комфортабельних автобусів, побачив, що на Бухарест поїдемо маленьким «Мерседесом». Але хвилювання виявилися марними. Водії довезли з вітерцем (кондиціонером) під російські мелодрами, одна з яких була навіть на спортивну тематику. Я не те, щоб дивився, але волею-неволею очі на екран кидав. На українському та молдовському кордонах проблем не виникло. А ось на румунському – у нас ретельно вивчали антиковідні документи. І тут знову згадав добрим словом наших медиків Олега Рибальченка, Олександра Артюха, Ольгу Оперчук і тих, хто робив мені вакцинацію в п’ятій поліклініці і підготували відповідну довідку. Ця довідка про вакцинацію стала перепусткою не лише через кордон, але і на матч плей-офф в Румунії.

О сколько нам открытий чудных…

Я ще в дорозі познайомився з цікавою сім’єю футбольних уболівальників, які намагаються відвідати хоча б один поєдинок чемпіонатів Європи вже не вперше. Ну в 2012-му в Україні – це само собою, а потім ще була Франція 2016-го і ось тепер – Румунія 2021-го. Квитки мої попутники брали заздалегідь і не відмовилися від своєї задумки, коли турнір перенесли на рік. При цьому в футболі відмінно розбирається не тільки Сергій, але і його дружина. З нею ми навіть обговорили можливі шанси збірної України в протистоянні зі шведами і трошки посперечалися про тактику португальської та бельгійської збірних, які якраз проводили свою битву, коли ми перетинали три кордони. І ставка на бельгійців моєї опонентки виявилася виграшною, незважаючи на те, що Роналду з партнерами в цій дуелі виглядали краще. Ну а ще в розмові на черговій зупинці ми не виключили можливість додаткового часу в грі французів зі швейцарцями. Але це говорилося швидше з побоюванням, тому як цій дивовижній футбольній парі рано-вранці потрібно було летіти на відпочинок далі кудись, здається, в Іспанію. Так що безсонну наступну ніч в аеропорту вони собі наврочили.

Я, чесно кажучи, не вірив у швейцарців і виявився неправий. Адже це чемпіонат-сюрприз, де немає справжніх лідерів. Що ще раз підтвердилося цього ж вечора, коли, здавалося, незламна Італія тільки в додатковий час зламала опір непоступливих і організованих австрійців. Тоді подумалося, що при серйозному рівні конкуренції команда Манчіні має проблеми. Але так вийшло, що свій непереконливий матч на цьому турнірі проти австрійців зіграли не тільки українці, а й «Скуадра Адзурра», яка незабаром розбереться з грізними бельгійцями. Але про це трішки пізніше.

Іншими очима

Я ж о шостій ранку в день протистояння французів зі швейцарцями прибув в уже такий рідний і звичний Бухарест. До речі, мій попередній затишний тризірковий готель, розташований майже біля стадіону, накрутив ціни. І чотири зірки в центрі виявилися майже на дві тисячі гривень дешевші. Тут я побачив, що Бухарест не такий уже депресивний і сірий. Може, сонечко змінило сприйняття, а може, більша присутність цивілізації без бомжів і бруду на зупинках транспорту. Правда, тут було далеко до стадіону, що викликало проблеми, коли вже після матчу в черговий раз заблукав у нічному Бухаресті о другій годині ночі. Таксисти без замовлення вести до готелю навідріз відмовлялися, поліцейські з моєю англійською не андестенд, вказуючи куди попало. І тільки «Убер» врятував. Та й то тому, що водій був родом з Молдови, а інформація у мене російською. Ось він і надав дружню допомогу за 18 євро. Добре ще, що кошти списуються автоматично з карти, а то готівки у мене було вкрай мало. Але, на щастя, до готелю я все ж години о третій ночі добрався.

На тому самому місці…

До позитивних моментів можна віднести близькість мого готелю до Старого міста, де відбувався основний запал уболівальників. На це буйство французьких і швейцарських почуттів і емоцій мені вдалося потрапити за чотири години до початку гри. За емоційним напруженням цей розігрів, на мою думку, поступався українському перед грою з Австрією. Але «Марсельєза» прозвучала а капела, як і наш гімн, в тому ж місці, але іншого дня. Було ще багато різних мелодій, правда, більше інтернаціонального, а не національного, як у нас, характеру. Ще була цікава розвага, коли під динамічну мелодію французи, а потім і швейцарці нібито кидалися в хвилі і пливли на руках своїх колег. І знову не відчувалося ніякої агресії і протистояння. Тут було справжнє футбольне братство.

Не кажи гоп…

Півтора тайму матчу хорватів з іспанцями дивився в кафе, розташованому на шляху до стадіону. До речі, рух транспорту тут перекрили ще годин за п’ять до стартового свистка. А ще в усіх магазинах заборонили продавати навіть пиво. У кафе ж можна було попити пінного тільки всередині. Але розпалених швейцарців таке обмеження не торкнулося. І вони співали й пили на вулиці. Чудо-ляп голкіпера «Фурії Рохи» Симона викликав сміх і подив у присутніх. Ну а коли рахунок став 3:1 на користь іспанців, то я спокійно відправився на стадіон, забувши, що це чемпіонат автоголів, сюрпризів і краху фаворитів. Уже в прес-центрі подумав, що на екрані повторюють найяскравіші моменти, адже час поєдинку закінчився. Але потім Мората забив, а ті, хто вболівав за іспанців, прийшли в невимовний захват. І тут я зрозумів, що пропустив найцікавіше, коли хорвати протягом двох останніх хвилин зрівняли рахунок. Правда, сил в овертаймі Модріча з товаришами вистачило тільки на початок, а потім хлопці Луїса Енріке все ж довели свою перевагу.

Не все те золото…

Ну а потім я отримав невимовне задоволення від гри французів. Тут допомогло те, що посадили мене не в медіа-сектор, а трохи нижче, на додаткові місця. Ну, вирішили, мабуть, і не відмовляти, здається, єдиному українському журналісту, який вирішив висвітлити цей матч. Але і особливих умов для нормальної роботи не надавали. Не думаю, що так би вчинили з англійськими чи італійськими колегами. А ось з українським представником мас-медіа можна і за залишковим принципом. Так що робочого столу, розеток, монітора та іншого я позбувся. Зате просто дивився футбол і захоплювався тим, як творять на полі чемпіони світу. Адже по телевізору або коли такі суперники грають проти наших – ця найвища майстерність не кидається в очі. А тут переміщення, культура пасу, техніка, швидкість і взаєморозуміння просто вражали. Коли швейцарці швидко забили і потім протрималися цілий тайм, все одно не було ніяких сумнівів, хто на полі господар становища. Ось дивився на Погба, який начебто все робить кроком, і дивувався його баченню поля і вмінню віддати таку передачу, яку ніхто віддати не зможе. Або спостерігав за Канте, у якого, здавалося, просто сили ніколи не закінчуються. А Бензема з його фантастичною обробкою і умінням зробити гол з нічого. І тільки Мбаппе з групи атаки відчував себе якось незатишно. Ви скажете: а чого це я буду вихваляти тих, хто програв? Але так буває, що яскраві творці, які упиваються власним умінням і майстерністю, поступаються міцним і самовідданим ремісникам. Не факт, що навіть у разі реалізованого пенальті швейцарці змогли б утримати свою перевагу. Надто вже впадала в очі перевага в класі хлопців Дешама. Коли ж Погба створив свій шедевр, я навіть написав захоплений пост в Фейсбук про те, наскільки французи хороші. Але, мабуть, вони й самі вирішили, що потрібно поберегти сили на іспанців. А на цьому турнірі ніхто не падає на коліна перед фаворитами, і таке поверхове і піжонське ставлення до конкурентів карається негайно. Лебльо просто включили холостий хід, кинувши грати в середині поля. І покарання було неминуче. Могли чемпіони світу не доводити справу до футбольної лотереї. Але фарт і така собі гра Мбаппе, який ще й вирішальний пенальті не реалізував, зіграли за представників країни кращих банків, годинників і сиру. Так що головні фаворити, кажучи тенісною мовою, передчасно «зачохлили ракетки». І що цікаво, з представників «групи смерті» перший раунд плей-офф не подолав ніхто. Наступного дня кампанію португальцям з французами склали ще й німці.

Не дуже радісний спокій

Напередодні німецько-англійського протиборства я ще раз відвідав імпровізовану фан-зону Бухареста в Старому місті. І тут уже все було мирно і спокійно. Офіціанти знову закликали відвідувачів, запрошуючи подивитися футбольний матч саме в їхньому закладі, де ще вчора все вирувало і виторг був приголомшливий. До речі, кава в Бухаресті дуже навіть непогана. У всякому разі подвійний еспресо, який замовив, пам’ятаючи про те, що ввечері грають наші.

Обидва на Бу

І тут познайомився з офіціантом, який обслуговував тих самих французів, які летіли в Будапешт на матч своєї збірної, а опинилися в Бухаресті в день поєдинку українців з австрійцями. Як їх там пустили в літак – залишилося загадкою. Саме мій співрозмовник роз’яснив їм ситуацію і допоміг невдахам забронювати готель і дочекатися матчу своєї команди вже в плей-офф. Але радості цей поєдинок уболівальникам збірної Франції не приніс. Як не приніс радості шанувальникам німецької команди, які вболівали за свою збірну в уже згаданому кафе, матч з англійцями. Мені команда Льова сподобалася більше, але спадкоємці родоначальників футболу на цьому турнірі не видовищні, зате дуже прагматичні. Підопічні Саутгейта забивають мало, але ж взагалі не пропускають. А тут англійці забили двічі, та ще й Гаррі Кейн вперше на турнірі відзначився. Так що потенційний суперник збірної України визначився. Залишалася справа за малим – пройти шведів.

І доля таки усміхнулася

І наші хлопці зробили це через біль і помилки, не без фарту. Але це була вже не та команда, яка безвольно поступилася австрійцям. На поле вийшли бійці, які горіли бажанням перемогти. І нарешті поряд зі стабільно класними Бущаном і Ярмоленком ми побачили справжнього Зінченка. Ну і честь і хвала тренерському штабу, який ризикнув перебудувати тактичну модель (три центрбека з першою появою Кривцова, два опорника і два латераля із Зінченком зліва на звичній по «Ман.Сіті» позиції), що зумовило наш успіх. Ну а герой матчу Артем Довбік, який забив тоді, коли серія пенальті здавалася неминучою, точно не вийшов би на поле, якби не отримав жахливу травму його тезка Бесєдін. Загалом, все зійшлося якомога краще. А я після фінального свистка зітхнув з полегшенням і радістю від того, що поїздка в Рим буде подвійно приємною. Ну і, звичайно, «Слава Україні» та інше в моєму виконанні в нічному Бухаресті голосно прозвучало.

Римські не зовсім канікули

Переліт до Рима пройшов нормально. До речі, летіли разом з журналістом і оператором телеканалу «Футбол», які теж не мали можливості поїхати в Глазго і вболівали за збірну України в Бухаресті. Але хлопці виявилися не дуже схильними до спілкування, і я не нав’язувався.

По прильоту до Вічного міста у мене запитали тест, який завбачливо, незважаючи на довідку про вакцинацію, зробив у Бухаресті, і, подивившись на акредитацію, без проблем пропустили. А потім колеги і друзі закидали дзвінками і повідомленнями з запитаннями: як мені вдалося прорватися? Тут зрозумів, що варіант з Бухарестом виявився правильним, оскільки приїхати з України було б складніше.

До матчу залишалося цілих три дні, і я вирішив провести їх з користю для загального розвитку. Готель забронював скромненький, але не так далеко від стадіону. Ну і, як виявилося, в п’ятнадцяти хвилинах ходьби від Ватикану. Уже в першу вечірню прогулянку я майже до нього дійшов, сам того не відаючи. Вранці наступного дня відправився на зарезервовану за день до цього на букінгу екскурсію, на спеціальному туристичному шатлі. Таке задоволення коштує 25 євро. Писали, що броня на 24 години. Але добу, зрозуміло, він не їздить, а завершує роботу о пів на сьому вечора за місцевим часом (пів на восьму по Україні), що принесло мені певні проблеми. А поки що треба було знайти місце зупинки. Оскільки я не дуже андестенд, то, як завжди, пішов методом проб і помилок. За попереднім досвідом знав, що у Ватикану повинні бути російськомовні гіди, які мені допоможуть і розкажуть. Я в цьому переконався ще, коли дорогою на Олімпіаду в Пхенчхан ми з моїми друзями Льонею Веселковим і Любомиром Луканюком летіли через Рим з ночівлею в столиці Італії. Тоді, незважаючи на проливний дощ, на площі Святого Петра яблуку ніде було впасти. І кожного перехожого залучали і зазивали на різних мовах. Ми тоді обійшлися без екскурсовода. Льоня був в Римі не вперше і коротеньку пішохідну екскурсію від Ватикану через фонтан Треві до Пантеону для нас провів. Піцу і пасту ми теж тоді покуштували. Ну і дуже смачне римське морозиво спробували.

Зараз же було жарко, а туристів, м’яко кажучи, замало. Перша ж дівчина, що зазивала туристів, говорила російською. І я не тільки дізнався місце зупинки свого шатла, але ще і забронював на наступний день екскурсію в музей Ватикану. І про це своє рішення нітрохи не пошкодував.

На екскурсії ти можеш вийти на будь-якій з восьми зупинок. А потім, познайомившись з красотами, продовжити шлях на наступному автобусі. Я вирішив подивитися на Колізей і, якщо вийде, потрапити всередину, бо першого разу в нас не було такої можливості. Але в касах квитки не продаються – тільки онлайн. І тут, як уже не раз у цій поїздці, на виручку мені прийшла українське екіпірування й наші співвітчизники, які живуть і працюють в Амстердамі, Бухаресті і ось тепер – у Римі. Оксана, яка вже років сім живе в Римі, сама звернулася до мене з пропозицією про допомогу в придбанні онлайн-квитка в Колізей. І це був один з рідкісних випадків, коли платити довелося готівкою, в якій тут немає особливої необхідності. Банківські картки приймають практично скрізь. Але зараз за 20 євро готівкою я отримав тікет не тільки в Колізей, а й у Римський Форум. Правда, в Колізеї у мене не було доступу в нижні приміщення, де жили гладіатори. Але і так загальне уявлення від цієї монументальної будови отримав. Вражає. Ось тільки не зрозумів, де тут билися, а гіда, щоб розпитати, у мене не було.

У Форумі, який був центром життя стародавнього Риму, де вершилося правосуддя і вирувала торгівля, теж усе дихає старовиною. Навіть не віриться, що все це збереглося з тих часів до наших днів. Загалом, відеоматеріалу для циклу програм SportUI, присвяченого навколофутбольним євровраженням і спостереженням, відзняв дуже багато. Буде що розповісти і, головне, показати. А цього вечора я ділився своїми враженнями для радіослухачів «Футболоманії» на радіо «Промінь». Як виявилося, нас у Римі вкрай мало і будь-яка інформація з перших вуст – знахідка. Ось я і намагався не відмовляти в коментарях одеському «7 каналу», телеканалу «Київ» і моїм хорошим товаришам-радійникам Вадиму Корженку й Олександру Монзолевському. Правда, через пряме включення пропустив останній туристичний шатл, які, виявляється, ходять до пів на сьому, і добирався рейсовим автобусом. Благо, як і в інших містах, акредитація дає право на безкоштовний проїзд.

Дивовижне поряд…

Що здивувало в перші два дні – це відсутність ознак наближення матчу. Ну не зустрічав я ні українських, ні англійських уболівальників. Виявляється, нашим шлях до Риму, як і в Амстердам, був закритий за ковідними причинами. А шанувальникам наших суперників теж анулювали квитки, придбані після 26 червня, через новий британський штам вірусу. Зі спостережень кинулося в очі, що Рим – місто мопедистів, як Амстердам – велосипедистів. Великих автомобілів тут узагалі не бачив. Їм просто не розминутися на маленьких вуличках. Цікаво, що фасади будинків тут практично скрізь однакові. Це вимоги місцевої влади, без дозволу якої нічого міняти не можна.

А вечорами римляни дружно йдуть у кафе. Таке враження, що вдома вони не вечеряють. І ще вони дуже люблять морозиво. Спеціальних кафешок тут дуже багато. При цьому ти платиш тільки за стаканчик і вибираєш морозиво з безлічі сортів. Це шалено смачно. Будете в Римі – обов’язково спробуйте. А пасту і піцу я раніше пробував. Та й не особливий я прихильник такої їжі.

Ну і в Римі дуже люблять собак. Причому вигулюють своїх улюбленців по двоє, а то і по троє. Можливо, тут спеціально наймають людей, які вигулюють домашніх вихованців.

Назад, в епоху Відродження

Передматчевий день практично повністю провів у музеї Ватикану. Я бродив і насолоджувався витворами рук людських п’ять з половиною годин. Шкода тільки, що Аполлона Бельведерського не побачив. Його реконструюють. Ну а фрески Рафаеля і Мікеланджело, античні і більш сучасні скульптури, гобелени, географічні карти, картини Шагала, Кандінського, Дали, Матісса, Ван Гога та інших великих майстрів живопису і архітектури просто заворожують. Й атмосфера і краса Секстинської капели, де, до речі, на відміну від інших залів заборонені фото- і відеозйомка, ні з чим не порівняти. Тут ти потрапляєш в інший, невіданий раніше світ і розумієш усю велич майстрів епохи Відродження. До речі, дуже символічно виглядало те, що вже на самому виході красується фото, де Папа Римський зустрічається з футболістами. На цьому ж стенді різні спортивні презенти Понтифіку.

І тут наші…

Що цікаво, тут я зустрівся та поспілкувався з двома юними колишніми кропивничанами. Микита Колос живе з батьками і вчиться в Польщі, а Катерина Балабан здобуває освіту в Швейцарії. Микита з батьком приїхали спеціально на матч. До речі, з Євгеном Колосом, який недавно переїхав на постійне місце проживання до Польщі, ми зустрічалися і перед поєдинком в Амстердамі. Катя зі своєю львівською подругою приїхала на екскурсію, але теж дуже хотіла підтримати українську збірну на стадіоні. Але квитки дістати було практично неможливо. Приємно було, що колишня землячка впізнала мене по голосу, який чула, коли ходила разом з татом на стадіон повболівати за «Зірку».

Пряма дорога до арени

Я ж, насолодившись красою, тільки ввечері пішки від Ватикану прогулявся близько сорока хвилин до «Стадіо Олімпіко». Благо, дорога пряма і я йшов по навігатору, практично нікуди не звертаючи. Правда, на тренування нашої збірної не встиг. Моя вакцинація нікого тут не переконала, і довелося робити черговий експрес-тест. Добре, що лабораторія розташована поруч зі стадіоном, а не як в Амстердамі – на краю світу. Поруч з Олімпійським стадіоном розташований знаменитий тенісний корт, де проводиться ґрунтовий турнір серії Мастерс. Ну і взагалі теніс тут люблять, оскільки всі довколишні аматорські корти були заповнені гравцями різного віку.

Коли радість на всіх одна…

Увечері Євген і Микита Колоси запропонували поїхати на площу Венеції, де розташована головна фанзона Риму. Там на великому екрані якраз транслювався матч з Санкт-Петербурга (ох, уже цей Платіні з його форматом), де італійці билися за півфінальну путівку з бельгійцями. Мої нові друзі розповіли, що квитки на матч брали майже в п’ять разів дорожче номіналу у спекулянтів в інтернеті. УЄФА ж тільки на один день відкрила онлайн-платформу з продажу тікетів і тут же благополучно закрила. У фан-зону моїх попутників не пустили. Мені акредитація дозволяла пройти, але з почуття солідарності відправився разом з хлопцями на пошуки пабу, де можна було додивитися поєдинок. Дві спроби не увінчалися успіхів, так як все було забито. І тільки з третього разу, коли до кінця матчу залишалося хвилин вісім, ми таки вмовили пустити нас в ірландський паб. Ох, як же бурхливо італійці реагували на кожну вдалу дію своїх футболістів і як обурювалися, коли рефері приймав рішення на користь бельгійців. Ну і те, що творилося після фінального свистка, що сповістив про перемогу «Скуадри Адзурри» з рахунком 2:1, складно передати словами. І це ви теж побачите в програмі «Spot UI».

Англійський прогноз

Ми ще до того ж відшукали в пабі англійця, якого ледве вмовили на інтерв’ю. Як перекладач виступив Микита. Назватися англійський фан, який працює в Прибалтиці, відмовився. Потім, уже після закінчення бесіди, він ще перевіряв чи не з британського ми ЗМІ. Вони там прикидаються іноземцями, а потім видають свої сюжети з інтерв’ю в ефір, виставляючи співрозмовників у непривабливому світлі. Але все ж коротка розмова вийшла, і англієць інкогніто сказав, що майбутній матч для його команди не стане легкою прогулянкою. Українці вже показали свій характер і втрачати їм особливо нічого. Хоча, крім Шевченка, назвати когось із нашої команди не зміг. Англієць поставив на перемогу команди Гарета Саутгейта з рахунком 2:0. А головними претендентами на перемогу назвав усе ж італійців. І символічно, що саме в цей момент на екрані показали Роберто Манчіні, який не стримував сліз.

Форца, Італія

А нічний Рим занурився в радісну переможну феєрію. Машини сигналили, люди скандували і дуділи в дудки, і на обличчях римлян світилися щасливі посмішки. У цей момент подумав, що дуже б хотілося, щоб така ж радість вихлюпнулася на вулиці українських міст після перемоги над англійцями. Хоча, судячи з передматчевої прес-конференції Андрія Шевченка, який розплився в надмірних компліментах суперникам, боязнь перед конкурентами у нас була присутня. Не дарма ж Олександр Зінченко сказав, що для перемоги всім потрібно зіграти кращий матч у своєму житті.

Сумна радість

Розумію, що мій погляд на виступ збірної на Євро-2020 буде відрізнятися на тлі загального захоплення. Адже після розгрому від англійців у чвертьфіналі з рахунком 0:4 команду Андрія Шевченка в Україні зустріли як героїв. Так, це кращий виступ національної команди у фіналах європейських чемпіонатів, куди ми не так часто за 30 років Незалежності потрапляли. Це безумовний успіх з погляду результату. Але сумний осад – не тільки від останнього матчу, але і від гри синьо-жовтих в цілому – залишився.

Всі прогнози фахівців про легку прогулянку збірної Англії в протистоянні з українцями збулися. У нашої команди не вистачило настрою, концентрації і майстерності, щоб гідно протистояти супернику такого рівня. Українці виявилися вихолощені в моральному і фізичному планах, не показавши своїх вольових якостей. Англійці фактично зробили гру на початку першого тайму, коли швидко забили і поламали план тренерів нашої збірної. Але тут ми ще виглядали конкурентно. А потім за дві стартові хвилини другого тайму для нас усе закінчилося. Ми і так, як показала гра, стрибнули вище голови. Інша справа, що дали привід критикам, які говорили про наші слабкості й невміння відновлюватися за короткий термін. Ми виявилися не готовими до такого матчу ні ментально, ні фізично. Цей поєдинок був програний ще до початку в роздягальні, коли не знайшлося психолога, здатного вдихнути в гравців упевненість. І не можна сказати, що англійці показали щось надприродне. Вони просто здорово скористалися жахливими слабостями конкурентів. Помилився і Шевченко, коли змінив шведську модель побудови гри, що принесла успіх. Італійці, до речі, багато чекали від Малиновського і перед початком зустрічі дружно запитували про його стан. Але Руслан взагалі не потрапив у заявку через якусь несподівану травму.

А наші вболівальники продовжували підтримувати свою команду до кінця і не припиняли свої заряди. Вони цього вечора були значно кращими, ніж ті, кого прийшли підтримати.

Які висновки можна зробити? Україна дійсно виявилася найслабшою командою з усіх чвертьфіналістів. Турнір був проведений нерівно, з жахливими перепадами, з проблемами фізичного та психологічного настрою і тренерськими прорахунками. При цьому не без частки фарту команда Андрія Шевченка домоглася кращого результату в історії нашої участі в чемпіонатах Європи. Вимагати більшого в таких умовах, коли косили травми і були проблеми з фізичним станом, було б неправильно.

А ще я не зрозумів того колективного мазохізму з масовими переглядами, який влаштували в тому числі і в Кропивницькому, коли більшості було зрозуміло, що в чвертьфіналі українцям мало що світить. Якби такий сеанс загальної любові до футболу влаштували до матчу зі шведами – це ще було б зрозуміло. Ну, або на весь турнір, як це зробили в Римі. А так у нас це все сильно тхнуло любов’ю за вказівкою згори, коли всі, так би мовити, в єдиному пориві, бо старший наказав.

Я теж був щасливий, коли наші хлопці вийшли в чвертьфінал. А коли українську команду просто не помітили англійці, подумалося ось про що. Андрій Шевченко, пояснюючи поразку, говорив про слабкість нашого чемпіонату і нестачу кваліфікованих виконавців. Але хіба чемпіонати Данії, Чехії та Угорщини сильніші? Збірні цих країн виглядали на турнірі куди краще за українців. Тут справа в підготовці і психологічному настрої, коли ніхто не хоче, як у нас, задовольнятися малим. Вважаю, що для такої футбольної країни, як Україна, з нашими талантами вихід у плей-офф і навіть чвертьфінал найбільших турнірів повинен бути традицією, а не вдалим збігом обставин. А ми при двох поразках за всіма статтями і півтора нормально зіграних матчах влаштовуємо овації. Ні, хлопців і тренерів, безумовно, треба було підтримати і подякувати їм. Але на такому райдужному тлі всі проблеми знову відійдуть на другий план, і ніхто тверезого аналізу робити не буде. Не виключаю, що українських героїв Євро, котрих, на мою думку (якщо не брати до уваги Довбика, а говорити про турнір в цілому), було чотири – Бущан, Ярмоленко, Яремчук і Зінченко з застереженнями – навіть нагородять. І все залишиться так, як є, коли сама участь в таких турнірах буде за щастя. Дуже хочеться помилитися, але…

Ну а я, завдяки такому спірного формату чемпіонату Європи відвідав три прекрасні арени в Амстердамі, Бухаресті й Римі. Тут став очевидцем чотирьох поєдинків нашої збірної, а ще невдачі чемпіонів світу – французів і, можливо, побачив гру майбутніх чемпіонів Європи – англійців. Хоча мені до душі більше романтична Данія і одна з кращих в історії своєї футбольної країни – збірна Італії. До речі, фантастичну радість італійців після перемоги їхньої команди над бельгійцями я теж бачив в нічному Римі. Ну і на півфінали і фінал в Лондон обов’язково б відправився, якби не було англійських ковідних заборон. Повірте, ця футбольна європейська подорож була непростою, але дуже пізнавальною і цікавою. І я намагався працювати так, щоб вам теж було цікаво.


Автор і редакція «УЦ» дякують за постійну допомогу і підтримку справжнім меценатам і прихильникам спорту Сергію Максимову, Руслану Згривцю, Олександру Павленку, Максиму Березкіну, Олексію Олійнику, Тиграну Хачатряну, Віктору Тюпі, Сергію Кузьменку та Юрію Гугленку, а також Миколі Онулу, Миколі Грицаю та Андрія Райковичу за допомогу і сприяння в поїздці на чемпіонат Європи.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.