«Модель сім’ї». Кропивничанин дає сиротам надію на нормальне життя

1536
кількість переглядів
Андрій Абдрейкін та один з «великих» синів за роботою. Фото з сайту razomgo.com

У невеликому дворику на кропивницькій Некрасівці гамірно. Двоє хлопців років двадцяти домкратом піднімають дерев’яний дитячий майданчик. Вони підкладають під опори плитку, щоб дерево не почало гнити. Маленька дівчинка хлюпається в надувному басейні, розбризкуючи навсібіч нагріту під спекотним літнім сонцем воду. Її трохи старший братик енергійно гасає довкола.

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

У Андрія і Тетяни Абдрейкіних, активістів благодійної організації «Серце для сиріт», – восьмеро дітей.

– Є діти-сироти, яких не дуже охоче беруть у сім’ї: підлітки, наприклад, – пояснює Андрій. Ми сидимо у просторій кімнаті з величезним вікном, що виходить на подвір’я. – Головна мета нашої організації – дати таким підліткам модель родини. Ми живемо з дружиною і трьома дітьми, а з нами – ще п’ятеро випускників інтернатів. Але намагаємося не розділяти. Коли питають, скільки у нас дітей, то відповідаємо: «П’ятеро великих і троє маленьких». Хоча великі, звісно, все розуміють, адже вони вже закінчили інтернат, ідуть вчитися в училище, а ми відкриваємо двері свого дому для них, щоб вони могли пожити в родині, подивилися, як будуються взаємини тата з мамою, як доглядати за маленькими дітьми.

Вихованням сиріт Андрій Абдрейкін займається з 2010 року. У 2014-му, коли одружився, до цієї справи долучилася і Тетяна. До пандемії сім’я регулярно відвідувала інтернати. Організовували там спортивні ігри, привозили подарунки, спілкувалися. Тепер чекають, коли карантин закінчиться, щоб продовжити.

Андрій і Тетяна Абдрейкіни. Фото з сімейного архіву

– В інтернаті вони постійно під замком, – говорить глава родини. – А коли виходять – свобода! І понеслося: гулянки, п’янки… Але ж необов’язково все перепробувати, щоб зрозуміти, що воно тобі не треба. Ми намагаємося втримати їх від необдуманих і нехороших вчинків. Адже дуже часто ця свобода закінчується тюрмою. Ми от зараз одного підтримуємо, шлемо посилки. Сім’я у нього була, донька народилася. Але хлопець надебоширив – посадили.

Найголовніше запитання, яке хочеться поставити Абдрейкіним, – на поверхні. Навіщо людям, у яких є свої діти, брати на себе відповідальність і за інших? Причому не за дошкільнят, а майже дорослих? («П’ятеро великих» – це дівчина і чотири хлопці віком від 17 до 23 років.)

Андрій посміхається і на мить замислюється:

– У мене колись була мрія – допомагати безпритульникам. З часом я зрозумів, що безпритульники в юному віці трапляються дуже рідко. Зазвичай таке життя – це їхній добровільний вибір. А потім якось мене запросили допомогти в роботі з сиротами. Я приїхав допомагати, побачив, як усе влаштовано, зсередини, побачив ці душі й долі… І просто почав робити. От і все. Поки дружина була вагітною, ми жили лише вдвох, нікого з нами не було. І це стало великим тягарем для нас обох. Ми вдвох тікали з дому на прогулянки, між люди, гуляли вечорами містом, бо тиша вдома нас лякала. Ми втомлюємось від шуму, але без нього не можемо. І я би не сказав, що ми робимо щось таке дуже особливе. Ми просто живемо, для нас це – спосіб життя.

Андрій вчить своїх «великих дітей» працювати з деревом. Навіть створив майстерню «Дерев’яний Всесвіт», викупивши для цього два гаражі на Завадівці:

– Що стосується дерева, я – самоучка, мені це завжди подобалося. Років у 14-15 ходив на гурток, де лобзиком випилювали. Довго хотів теж такий гурток створити, а потім зрозумів, що гурток – то ніби для дітей більше, а в нас тут уже молоді люди. Не всі, але деякі з них пішли теж по дереву: один меблі перетягує, інший ще там щось робить. Можливо, вони вже і професійніші, ніж я. Чому можу – навчаю. Чого не знаю – і не беруся.

22-річний Женя з Абдрейкіними вже не живе. Місяць тому він одружився. Нова родина винаймає малосімейку неподалік. Але хлопець приходить до Андрія і Тетяни, як додому.

Хоча чому «як»?

Весілля Жені. Фото з архіву Андрія Абдрейкіна

– Пам’ятаю, жив з батьками, двома сестрами Олею й Альоною і братом Серьогою в якомусь селі, я ще зовсім малий був, – згадує він, старанно відводячи погляд убік. – Батьки пили, хата згоріла наша. Брат пішов десь з дому. Переїхали сюди, в Кіровоград. Люди виставляли з квартир пакети зі сміттям. Ми їх збирали і знаходили в них щось поїсти чи з чого приготувати.

Мене з Олею забрали у притулок «Надія». Там нас провідувала Альона.

З притулку ми з Олею потрапили до інтернату в селі Рівне Новоукраїнського району. Ми там провчилися десять років. Я весь час чекав, коли ж до нас приїде хто-небудь з родичів. Але за всі роки лише раз – коли я закінчував перший клас, – до нас приїхала Альона. Сказала, що мама чекає на нас. Ми вирішили втекти, однак нас наздогнали на інтернатівській машині й повернули назад. З тих пір я Альону жодного раз не бачив. А батька я не бачив з самого дитинства.

В Олі виявили легку розумову відсталість і відправили у психоневрологічний інтернат. А я у дев’ятому класі попросив почитати свої документи і дізнався, що мама померла від алкоголю. Мене це накрило, я почав гуляти, бухати. А потім до нас приїжджала місія «Серце для сиріт». Вони говорили нам, що люблять нас, і Бог нас любить. Не те що ми подарунків хотіли, ми хотіли уваги. І отримували її. А потім, коли я випустився з інтернату і вступав до восьмого училища, Андрій запропонував мені пожити тут. І слава Богу, що так сталося. У цьому домі я навчився любити й поважати людей. Я дякую Богу, що дав мені людей, які ставляться до мене, як сім’я. Та це і є сім’я.

– Є ще категорія дітей СЖО – складні життєві обставини, – каже Андрій. – Я знаю, наскільки нещасними бувають такі діти. Колись при мені вихованець інтернату не хотів їхати додому. Його питають: «Чому ти додому не хочеш?» «Мене там битимуть. І за горілкою посилатимуть. Я там буду голодний».

В інтернатах держава забезпечує вихованців їжею, одягом, дахом над головою. Але самостійність настає для них раптово, неочікувано, в один момент. Вчора ти ще був на забезпеченні, а сьогодні – вже доросла людина. Як швидко перемкнутися на нові реалії? Училище, при ньому – гуртожиток. От вона, свобода! Комендант у гуртожитку є, але він відповідає лише за те, що твориться у стінах, а поза ними – за кожним не побігаєш…

…- Хочеш батька знайти? – питаю Женю.

Він уперше за всю розмову дивиться мені прямо в очі й твердо відповідає:

– Ні. Для мене сім’я – це та, яка виховала. Тут моя сім’я. Я пам’ятаю перший день, коли прийшов сюди. Боявся. Але, як виявилося, люди, які тобі по крові ніхто, можуть тебе любити і поважати.

У найближчих планах Андрія Абдрейкіна – запустити інтернет-магазин, через який продавати вироби «Дерев’яного Всесвіту». На це треба 60 тисяч гривень. Про мільйонні заробітки не йдеться. В ідеалі онлайн-крамниця триматиме родину на плаву.

Давайте разом допоможемо зібрати ці гроші – не така вже й велика сума, якщо робити це всім миром. Перерахувати будь-яку суму на створення інтернет-магазину «Дерев’яний Всесвіт» можна за посиланням.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.