У невеликому дворику на кропивницькій Некрасівці гамірно. Двоє хлопців років двадцяти домкратом піднімають дерев’яний дитячий майданчик. Вони підкладають під опори плитку, щоб дерево не почало гнити. Маленька дівчинка хлюпається в надувному басейні, розбризкуючи навсібіч нагріту під спекотним літнім сонцем воду. Її трохи старший братик енергійно гасає довкола.
У Андрія і Тетяни Абдрейкіних, активістів благодійної організації «Серце для сиріт», – восьмеро дітей.
– Є діти-сироти, яких не дуже охоче беруть у сім’ї: підлітки, наприклад, – пояснює Андрій. Ми сидимо у просторій кімнаті з величезним вікном, що виходить на подвір’я. – Головна мета нашої організації – дати таким підліткам модель родини. Ми живемо з дружиною і трьома дітьми, а з нами – ще п’ятеро випускників інтернатів. Але намагаємося не розділяти. Коли питають, скільки у нас дітей, то відповідаємо: «П’ятеро великих і троє маленьких». Хоча великі, звісно, все розуміють, адже вони вже закінчили інтернат, ідуть вчитися в училище, а ми відкриваємо двері свого дому для них, щоб вони могли пожити в родині, подивилися, як будуються взаємини тата з мамою, як доглядати за маленькими дітьми.
Вихованням сиріт Андрій Абдрейкін займається з 2010 року. У 2014-му, коли одружився, до цієї справи долучилася і Тетяна. До пандемії сім’я регулярно відвідувала інтернати. Організовували там спортивні ігри, привозили подарунки, спілкувалися. Тепер чекають, коли карантин закінчиться, щоб продовжити.
– В інтернаті вони постійно під замком, – говорить глава родини. – А коли виходять – свобода! І понеслося: гулянки, п’янки… Але ж необов’язково все перепробувати, щоб зрозуміти, що воно тобі не треба. Ми намагаємося втримати їх від необдуманих і нехороших вчинків. Адже дуже часто ця свобода закінчується тюрмою. Ми от зараз одного підтримуємо, шлемо посилки. Сім’я у нього була, донька народилася. Але хлопець надебоширив – посадили.
Найголовніше запитання, яке хочеться поставити Абдрейкіним, – на поверхні. Навіщо людям, у яких є свої діти, брати на себе відповідальність і за інших? Причому не за дошкільнят, а майже дорослих? («П’ятеро великих» – це дівчина і чотири хлопці віком від 17 до 23 років.)
Андрій посміхається і на мить замислюється:
– У мене колись була мрія – допомагати безпритульникам. З часом я зрозумів, що безпритульники в юному віці трапляються дуже рідко. Зазвичай таке життя – це їхній добровільний вибір. А потім якось мене запросили допомогти в роботі з сиротами. Я приїхав допомагати, побачив, як усе влаштовано, зсередини, побачив ці душі й долі… І просто почав робити. От і все. Поки дружина була вагітною, ми жили лише вдвох, нікого з нами не було. І це стало великим тягарем для нас обох. Ми вдвох тікали з дому на прогулянки, між люди, гуляли вечорами містом, бо тиша вдома нас лякала. Ми втомлюємось від шуму, але без нього не можемо. І я би не сказав, що ми робимо щось таке дуже особливе. Ми просто живемо, для нас це – спосіб життя.
Андрій вчить своїх «великих дітей» працювати з деревом. Навіть створив майстерню «Дерев’яний Всесвіт», викупивши для цього два гаражі на Завадівці:
– Що стосується дерева, я – самоучка, мені це завжди подобалося. Років у 14-15 ходив на гурток, де лобзиком випилювали. Довго хотів теж такий гурток створити, а потім зрозумів, що гурток – то ніби для дітей більше, а в нас тут уже молоді люди. Не всі, але деякі з них пішли теж по дереву: один меблі перетягує, інший ще там щось робить. Можливо, вони вже і професійніші, ніж я. Чому можу – навчаю. Чого не знаю – і не беруся.
22-річний Женя з Абдрейкіними вже не живе. Місяць тому він одружився. Нова родина винаймає малосімейку неподалік. Але хлопець приходить до Андрія і Тетяни, як додому.
Хоча чому «як»?
– Пам’ятаю, жив з батьками, двома сестрами Олею й Альоною і братом Серьогою в якомусь селі, я ще зовсім малий був, – згадує він, старанно відводячи погляд убік. – Батьки пили, хата згоріла наша. Брат пішов десь з дому. Переїхали сюди, в Кіровоград. Люди виставляли з квартир пакети зі сміттям. Ми їх збирали і знаходили в них щось поїсти чи з чого приготувати.
Мене з Олею забрали у притулок «Надія». Там нас провідувала Альона.
З притулку ми з Олею потрапили до інтернату в селі Рівне Новоукраїнського району. Ми там провчилися десять років. Я весь час чекав, коли ж до нас приїде хто-небудь з родичів. Але за всі роки лише раз – коли я закінчував перший клас, – до нас приїхала Альона. Сказала, що мама чекає на нас. Ми вирішили втекти, однак нас наздогнали на інтернатівській машині й повернули назад. З тих пір я Альону жодного раз не бачив. А батька я не бачив з самого дитинства.
В Олі виявили легку розумову відсталість і відправили у психоневрологічний інтернат. А я у дев’ятому класі попросив почитати свої документи і дізнався, що мама померла від алкоголю. Мене це накрило, я почав гуляти, бухати. А потім до нас приїжджала місія «Серце для сиріт». Вони говорили нам, що люблять нас, і Бог нас любить. Не те що ми подарунків хотіли, ми хотіли уваги. І отримували її. А потім, коли я випустився з інтернату і вступав до восьмого училища, Андрій запропонував мені пожити тут. І слава Богу, що так сталося. У цьому домі я навчився любити й поважати людей. Я дякую Богу, що дав мені людей, які ставляться до мене, як сім’я. Та це і є сім’я.
– Є ще категорія дітей СЖО – складні життєві обставини, – каже Андрій. – Я знаю, наскільки нещасними бувають такі діти. Колись при мені вихованець інтернату не хотів їхати додому. Його питають: «Чому ти додому не хочеш?» «Мене там битимуть. І за горілкою посилатимуть. Я там буду голодний».
В інтернатах держава забезпечує вихованців їжею, одягом, дахом над головою. Але самостійність настає для них раптово, неочікувано, в один момент. Вчора ти ще був на забезпеченні, а сьогодні – вже доросла людина. Як швидко перемкнутися на нові реалії? Училище, при ньому – гуртожиток. От вона, свобода! Комендант у гуртожитку є, але він відповідає лише за те, що твориться у стінах, а поза ними – за кожним не побігаєш…
…- Хочеш батька знайти? – питаю Женю.
Він уперше за всю розмову дивиться мені прямо в очі й твердо відповідає:
– Ні. Для мене сім’я – це та, яка виховала. Тут моя сім’я. Я пам’ятаю перший день, коли прийшов сюди. Боявся. Але, як виявилося, люди, які тобі по крові ніхто, можуть тебе любити і поважати.
У найближчих планах Андрія Абдрейкіна – запустити інтернет-магазин, через який продавати вироби «Дерев’яного Всесвіту». На це треба 60 тисяч гривень. Про мільйонні заробітки не йдеться. В ідеалі онлайн-крамниця триматиме родину на плаву.
Давайте разом допоможемо зібрати ці гроші – не така вже й велика сума, якщо робити це всім миром. Перерахувати будь-яку суму на створення інтернет-магазину «Дерев’яний Всесвіт» можна за посиланням.
- ⚛️ Чи станеться ядерна катастрофа через обстріли Запорізької АЕС? - 13.08.2022 (15:43)
- Росія стає «молодшим партнером» Китаю - 12.08.2022 (11:45)
- Ракетні обстріли Запорізької АЕС можуть призвести до ядерної катастрофи - 08.08.2022 (11:16)
⚛️ Чи станеться ядерна катастрофа через обстріли Запорізької АЕС?