Токіо-2020: найбільш суперечлива Олімпіада. Підсумки

1583
кількість переглядів

Найбільш проблемна з точки зору підготовки та організації Олімпіада в Токіо завершена. Тут було все — неймовірна боротьба, сенсації, рекорди і перемоги. Церемонія закриття, як здалося на перший погляд, вийшла більш яскравою, світлою і життєрадісною, ніж відкриття XXXII Олімпійських ігор.

Було відчуття, що всі видихнули з полегшенням і радістю від того, що олімпійське свято, незважаючи на всі складнощі, таки відбулося. Але не вистачало головного — глядачів. І, мабуть, тільки це не дозволило Іграм у Токіо стати кращими в історії. Сьогодні ми поділимося думкою очевидців токійських стартів, підіб’ємо деякі підсумки і зробимо певні висновки.

За спробу — дякую

У минулому олімпійському огляді ми познайомили вас з враженнями від олімпійського Токіо вихованок легкої атлетики Кіровоградщини Тетяни Мельник та Яни Качур. Говорили ми і про підготовку до змагань, де Таня вийшла на старт кваліфікаційного забігу на дистанції 400 метрів. Нагадаємо, що на минулій Олімпіаді в Ріо наша землячка, разом з подругами по команді, стала п’ятою в естафеті 4 по 400 метрів. Але тоді Таня була у відмінному функціональному і фізичному стані. І нічого не завадило зробити свій внесок у певний успіх нашої команди. І спортсменка в своєму коментарі, який дала мені відразу ж, після фінального забігу бразильських Ігор, сказала, що готова до подальших олімпійських досягнень. Однак в Токіо, на жаль, показати свій кращий біг вихованці Олександрівської ДЮСШ не вдалося.

Тетяна фінішувала восьмою в своєму попередньому забігу і не пробилася в півфінал. І все ж спортсменка не відмовила в ексклюзивному коментарі для наших уболівальників, де розповіла про причини свого невдалого виступу.

«Мені дуже складно зараз говорити, тому що чекала зовсім іншого результату. Не вийшло все. Десь двісті сімдесят-триста метрів відчувала себе нормально, і був хороший біг, незважаючи на те, що стартувати довелося рано-вранці. Але потім позначилися наслідки травми й операції. Наприкінці стопа просто не включалася і не було того поштовху, який необхідний на фініші. Фактично фінішувати довелося на одній нозі. Операцію мені зробили взимку на початку лютого цього року. Був наріст на стопі і його видаляли. Також були проблеми з ахіллом, що на такому покритті доріжки, як «Мондо» доставляє серйозний дискомфорт. Але тут обійшлося без хірургічного втручання. Після операції лікарі говорили, що відновлення займе три місяці, але все затягнулося набагато довше. Але перед Олімпіадою, здавалося, що все прийшло в норму. І я в тренувальній роботі, і на контрольних стартах відчувала себе, більш-менш нормально. Та й результати були хорошими. Розуміла, що в півфінал пробитися буде складно. Я не в тому фізичному стані, який був в 2019-20 роках. Але те, що нога підведе в найпотрібніший момент, звичайно, не очікувала. Розумію, що зараз це звучить як виправдання, але все ж хочу пояснити, що сталося. Повірте, зараз мені дуже важко.
Що стосується труднощів з відновленням та реабілітацією після травм і підтримки, про яку говорили інші спортсмени, то тут у кожного по-різному. Я вдячна спортивній школі вищої спортивної майстерності в Києві, де у нас є маленький медичний кабінет, де є можливості для відновлення. А так в Україні багато спортсменів самостійно шукають відновлювальні апарати і все роблять самі. У провідних країнах-лідерах в легкій атлетиці на спортсмена дійсно працює ціла команда не лише тренерів, але й реабілітологів і психологів. У нас же добре, що є масажисти. Але кожен спортсмен змушений возити з собою якісь реабілітаційні пристрої і препарати для того, щоб відчувати себе в тонусі. І тут я дуже рада за Аню Рижикову і Віту Ткачук, які удвох пробилися до фіналу на чотириста метрів з бар’єрами і показали, що українки, якщо вони в нормальних фізичних і моральних кондиціях, здатні показувати хороші результати. Ну а світові рекорди в бар’єрному бігу та інших дисциплінах можна пояснити тим, що тут, як ми говорили раніше, дуже швидка і якісна доріжка, яка дозволяє бігти дуже швидко. Можна припустити, що було б, якщо ще й глядачі підтримували на трибунах. Я відчула цю нереально круту атмосферу, коли ми, на переповненому стадіоні в Ріо, виходили на фінал естафети 4 по 400 метрів. Така підтримка додає мотивації, і немов виростають крила. Коли ж виходиш, а навколо порожнеча, то робилося трішки сумно. Хоча, звичайно, ті атлети, які вільні від стартів, представники інших видів, наші офіційні особи і українські журналісти підтримували, як могли. Але ви розумієте, що на шістдесятитисячній арені цього надзвичайно мало. Хоча я всім вдячна за підтримку. І особливо було приємно, коли вже після невдачі я отримала багато повідомлень зі словами підтримки з України і рідної Кіровоградщини. Це дуже важливо, особливо в такі сумні дні, коли на душі немов кішки скребуть. Величезне всім дякую. І ще хочу запевнити, що я не зламаюся, а зроблю висновки, буду наполегливіше працювати, для того, щоб повернутися сильнішою, впевненою в собі і цілеспрямованою. А найближчим часом я обов’язково приїду в Кропивницький і Олександрівку, де поділюся з юними атлетами своїм враженнями і розповім про Олімпіаду. Сподіваюся, що мій приклад надихне когось на нові олімпійські злети», — підсумувала Тетяна Мельник.

Що стосується Яни Качур, то вона в естафеті 4 по 400 метрів на старт так і не вийшла. Тренери вирішили, що Катерина Климюк, Аліна Логвиненко, Вікторія Ткачук та Анна Рижикова на даний момент були готовими краще вихованки Гайворонської ДЮСШ.

І в попередньому раунді нашим дівчатам дуже не пощастило з забігом. Стартувати довелося з усіма найсильнішими — збірними США, Ямайки, Великобританії, Нідерландів та Канади. І при тому, що українки показали свій найкращий результат в цьому сезоні (3.24,50), вони фінішували тільки шостими. Зрозуміло, що для фіналу цього виявилося недостатньо.

А ось в іншому забігу в фінал потрапили команди Польщі (вона сенсаційно завоювала срібло в фіналі, поступившись тільки американкам), Бельгії та Куби, з якими можна було поборотися за місце в трійці кращих. Правда, пробігла трійка фіналістів все ж швидше українок. Ну а Яна Качур отримала олімпійський досвід і відчула олімпійську атмосферу, яка надихає на бажання повернутися на олімпійську доріжку через три роки в Парижі.

А єдиним представником Кіровоградщини, який відвідав олімпійський Токіо, як ми вже зазначали раніше, став радник президента НОК України Володимир Ковальов. Володимир Олексійович, для якого це вже восьма «жива» Олімпіада, був тільки на першому тижні токійських стартів за спеціальним запрошенням Сергія Бубки, яке затверджується на Виконкомі НОК України. Набравшись необхідно досвіду проведення таких глобальних змагань, наш земляк потім, як керівник комісії «Відділення НОК України», яку очолює з 2010 року, передає ці знання і досвід колегам на спеціальних семінарах в обласних відділеннях. А після повернення в рідний Кропивницький він відразу ж ексклюзивно поділився з нами своїми спостереженнями та висновками:

«Звичайно, відмінність від попередніх Олімпіад разюча. У Токіо довелося зіткнутися з дуже великими обмеженнями. Ще вдома необхідно було виконати масу вимог організаторів (тести тільки в лабораторії визнаної МОК і оргкомітетом Ігор, додатки в смартфоні, які контролювали стан здоров’я, історія спілкування з людьми за останній час, QR-код, який висувався по прильоту разом з паспортом і акредитацією та тощо), без яких тебе б просто не пустили в Токіо. Сам переліт через Стамбул зайняв більше 12 годин. У токійському аеропорту проходження 12 позицій перевірки (паспортний і митний контроль, аналізи слини, огляд і так далі) зайняло у мене трохи більше двох годин. Президент НОК України Сергій Бубка навіть здивувався, що мені вдалося так швидко, в порівнянні з тими, хто прилетів раніше, пройти всі необхідні формальності. Ну, я пояснюю це тим, що основна частина учасників Олімпіади і гостей, які приїхали на першу частину змагань, прибули раніше, а наша делегація прилетіла в день відкриття Олімпіади. Я з категорії «Гості НОК» був в нашій українській делегації останнім. Так що нам дійсно десь пощастило уникнути довгого очікування в черзі. Ну і триденного карантину теж пощастило уникнути. Але тести в готелі я здавав щодня і дані про свій стан здоров’я відправляв у спеціальний додаток.

Що стосується готелю, то японці мінімалісти в увазі до великої кількості населення на невеликій території, і номери були дуже маленькими. Якщо зайшов в коридор, то друга людина там вже не могла поміститися. У місто нам виходити було заборонено. Ну, хіба що в найближчий супермаркет на певний час. Запізнення загрожувало санкціями, аж до карантину або взагалі позбавлення акредитації.

Користуватися громадським транспортом ми теж не могли. Тільки на спеціальному таксі могли добиратися до спортивних споруд. І потім, після закінчення змагань, назад також у готель. На Олімпіаді було три види спеціального транспорту. Перший — це невеликий автомобіль для віп-персон і членів МОК, таких як Сергій Бубка та Валерій Борзов, яким допомагали прикріплені до них помічники-перекладачі. Другий — на сім місць для членів офіційної делегації, керівників олімпійських місій і т. д. І третій — таксі для гостей МОК, таких як я, які приїжджали на виклик в готель чи на об’єкт з обов’язковим зазначенням — куди тебе потрібно доставити. Для цього в готелі і спортивних спорудах були спеціальні стійки реєстрації. При цьому в Токіо відмінні транспортні розв’язки і їхали ми досить швидко спеціальними смугами. Ну й організатори зробили все можливе, щоб заторів просто не було. Правда, відстані між об’єктами були дуже великими. Тут не було Олімпійського парку, як на інших Олімпіадах, де ти міг навіть пішки переміщатися від одного об’єкта до іншого. Тут якщо вже поїхав на один комплекс, то на інший вже потрапити було проблематично. Не було спеціальних хабів, де ти міг пересісти на такий же спеціальний транспорт і доїхати, куди необхідно. Потрібно було спілкуватися з таксистами, які часто вже по ходу розбиралися, куди йому треба їхати. Бувало й блукали пристойно. При цьому привозили тебе тільки на спеціальну стоянку, звідки доводилося до входу на арену проходити ще пристойну відстань пішки. І ніякі прохання, що тут нам вийти зручніше, не діяли.

А ще був випадок, коли мене підвозив Валерій Борзов. Але для офіційних осіб МОК передбачений окремий вхід на змагання. А мою акредитацію заблокувало і більше на арену не пускали. Довелося Валерію Пилиповичу повертатися і на своєму транспорті відвезти мене в готель.

Що стосується волонтерів, то вони дуже привітні і готові допомогти. Але на перших порах вони ще не все знали і на нас вчилися своїй роботі. А їх англійська з японським акцентом і моя англійська — це дві різні мови.

Якщо говорити про харчування, то сніданок входив у вартість готелю, а на олімпійських об’єктах для членів олімпійської сім’ї був спеціальний кейтеринг. Але вибір, причому японської кухні, був дуже обмеженим. І з тим, що було на інших Олімпіадах, не зрівнятися. Але ні суші, ні саке я не спробував. Зауважу, що нас спочатку попередили, що ввозити з собою в Японію сало там або ковбасу, як ми робили раніше, суворо заборонено. Якщо ризикнеш і тебе зловлять, заплатиш півмільйона йен штрафу або відсидиш три роки у в’язниці.

На церемонію відкриття, зрозуміло, не потрапив. Але вже по телевізору побачив, що дивитися особливо не було на що. Навіть по президенту МОК Томасу Баху було видно, що він стривожений і напружений. Ну воно і зрозуміло, адже тягар відповідальності на нього звалився величезний. А тут ще протести в Японії проти проведення Олімпіади. Я вживу їх не бачив, але в сюжетах по телевізору про них кілька разів розповідали. Але якщо спочатку вони були масовими, то з початком Олімпіади і її розвитком протестуючих виходило на вулиці все менше. А більше було людей, які захоплено біля спортивних об’єктів вітали учасників Ігор. І видно було, що японці дуже жалкували, що не вдавалося стежити за змаганнями на трибунах.

Моя акредитація начебто надавала можливість відвідувати всі об’єкти і всі змагання. Але тут теж були свої нюанси. У мене доступ був зазначений на сірому тлі. І виявилося, що на фінальні змагання в деяких видах вхід для нас з такими акредитаціями був закритий. Ось і не могли ми відразу потрапити на вирішальні сутички в дзюдо, коли боролася Дарина Білодід. Якщо ти прийшов з ранку, то потрібно було перебувати в залі до самого вечора. Японці, припускаючи, що на фіналах буде багато людей, заклали обмеження в комп’ютерну програму доступу на спортивні споруди. Коли ж глядачам не дозволили відвідувати змагання, зміни в програму вони вже не вносили. І ці заборони стали для нас шоком. І довелося вдаватися до допомоги шефа української місії в Токіо Анни Сорокіної, яка винесла нам інші додаткові безіменні акредитації, за якими ми з колегами все ж потрапили на вечірню програму дзюдо. Тут пощастило побачити, як Дарина Білодід завоювала нашу першу бронзу. А ось її поразку в півфіналі від японки ми, може навіть це і добре, через проблеми з допуском не побачили. І з огляду на моральний стан Даші, яка була налаштована тільки на золото, ця бронза — дійсно справжній подвиг. А ось Георгію Зантарая так і не вдалося здійснити свою олімпійську мрію. Він дуже хотів цієї нагороди. Ну не склалося у нашого легендарного дзюдоїста на Олімпіадах.

До речі, я був свідком ще двох медальних українських успіхів — Олени Костевич і Олега Омельчука, а також Ігоря Рейзліна. Бачив як Міша Романчук встановив олімпійський рекорд на дистанції 800 метрів, а також перемогу в чвертьфіналі тенісного турніру Еліни Світоліної. Але на вирішальний заплив Михайла і півфінал Еліни вже не потрапив, тому що повертався в Україну.

Але за невдачею Олі Харлан, яка, мені здається, просто елементарно перегоріла, теж довелося спостерігати. Тут все пов’язано з психологічною складовою. І в майбутньому, думаю, робота з професійними психологами, які знають специфіку виду спорту і самих спортсменів, нашим олімпійцям, навіть таким великим, як Харлан, просто необхідна. Ми бачили, скільки невдач у нас було в Токіо через стресові фактори. І провалювалися не тільки наші лідери, але й такі брили, як триразовий олімпійський чемпіон в дзюдо француз Теді Ренер і, здавалося, непереможний тенісист Новак Джокович, які мають цілі групи для своєї підготовки. Так що Олімпіада — це інший, ніж зазвичай, рівень конкуренції і нервового напруження. А тут ще перенесення Олімпіади, особливо для вікових атлетів, зіграло свою роль. Були зрушені терміни підготовки і порушений змагальний цикл. А без постійної змагальної практики, і про це сказала Ольга Харлан, дуже складно тримати себе в тонусі.

Скажу так, що спортивні арени і організація змагань відповідали найвищим світовим стандартам. Японці в цьому плані зробили все прекрасно. Єдиний і дуже величезний мінус — це відсутність глядачів. Шкода, що страх організаторів перед пандемією позбавив їх співгромадян й уболівальників всього світу приголомшливого видовища. Упевнений, що, якби на трибунах були глядачі, які б додали емоційно сплеску, то різних рекордів було б ще більше. І, можливо, це могла бути краща Олімпіада в новітній історії, якби коронавірус не завадив здійснити все задумане. Але японці були дуже перелякані і перестрахувалися. Зате вони зробили неймовірний прорив у всіх видах спорту, перемагаючи і займаючи призові місця, де раніше не відрізнялися нічим особливим. Це пов’язано з їх дисципліною, самоорганізацією і цілеспрямованістю. Ось ви мене питаєте: чи можливий такий злет в Україні в разі проведення у нас Олімпіади? Ну, ми вже брали до себе Євро-2012…

Для того, щоб отримати Олімпіаду, потрібно відповідати багатьом чинникам. Це логістика, готелі, дороги і, головне, — спортивні споруди найвищого рівня. У нас немає жодного спортивного комплексу, який відповідає олімпійським стандартам. Значить, їх потрібно побудувати. А для цього потрібна працююча економіка. Без економічного прориву спортивний зліт просто неможливий. Локальні успіхи ми маємо, але для того, щоб у багатьох видах спорту стався сплеск, потрібен цілеспрямоване довгостроковий розвиток. Наші спортивні керівники повинні зрозуміти, що крім класного тренера, здатного підготувати атлета найвищого рівня, потрібен ще відповідний сучасним вимогам рівень спортивного менеджменту. Невдалі спроби реформування спортивної галузі та реорганізація структури управління спортом на благо не пішли. Виник серйозний кадровий дефіцит. Це вплинуло на організацію роботи, коли в областях фактично припинився відбір елітної групи атлетів, резерву та перспективної молоді.

Ну ось, наприклад, на Кіровоградщині не збирають і не проводять методичне навчання директорів районних дитячо-юнацьких спортивних шкіл. А саме там ми завжди знаходили наш олімпійський потенціал, який розвивали і доводили до досконалості. І це одна з причин того, що спортсмени нашої області не представлені на Олімпіаді в Токіо. Втім, ця тема для окремої докладної розмови, який просто необхідний для майбутніх олімпійських злетів. Зараз же я впевнений, що після завершення Олімпіади буде ґрунтовна розмова і детальний аналіз нашого виступу на Виконкомі НОК України та в Міністерстві молоді та спорту, які останнім часом працювали в унісон. Переживаю, щоб, після цієї Олімпіади, не стали «рубати з плеча» і не поміняли Міністра молоді та спорту. Підготовку до Олімпіади в Парижі, яка почнеться через три роки, потрібно починати вже зараз».

Провал чи успіх?..

Збірна України на цій Олімпіаді викликала суперечливі почуття. Начебто, за кількістю нагород ми в десятці кращих. Бути 16-ми з 19-ю медалями (1 золота, 6 срібних, 12 бронзових медалей) серед 205 країн, представлених на Олімпіаді — це здається успіхом. Але на Олімпіадах є два заліки. І в основному на чолі кута — золоті нагороди. А ось в цьому плані золото Жана Беленюка, який виконав свою обіцянку, дану в тому числі і автору цих рядків у Ріо (тоді українця у фіналі з росіянином елементарно засудив грузинський арбітр, який жив у Росії) і став олімпійським чемпіоном, виявилося єдиним. Це найгірший результат українців за всю історію участі в Олімпіадах. Наші олімпійці не змогли навіть повторити досягнення Ріо, де золото приміряли Олег Верняєв в спортивній гімнастиці і каноїст Юрій Чебан.

Найкращий результат по золотих медалей був показаний українською олімпійською збірною в Атланті 1996 року, де наші атлети дев’ять разів ставали олімпійськими чемпіонами і всього 23 рази піднімалися на призовий подіум. Але той зліт був спадщиною радянської системи підготовки. І досягти його в українських реаліях поки не вдається.

Але з іншого боку, залишаюся при своїй думці, висловленій до початку змагань, що п’ять-шість перших місць в Токіо нам були під силу. Але ця Олімпіада виявилася однією з найбільш нефартових для українців. Все почалося з прикрої поразки в півфіналі від японки дзюдоїстки Дар’ї Білодід і падіння в кваліфікації в опорному стрибку Ігоря Радивилова, який до цього в коронному виді практично не помилявся. Потім були промахи у вирішальні моменти Павла Коростильова, що відкинули його з другого на четверте місце, і Олега Омельчука, що коштував нашому дуету головного фіналу, сенсаційні вильоти в стартовому колі першої в світовому рейтингу шаблісток Ольги Харлан і команди шпажистів в стартових поєдинках у фехтуванні, коли вони були очевидними фаворитами, постріл по чужій мішені Сергія Куліша, коли можна було замахнутися на перше місце, абсолютно несподівана поява американця Роберта Фінке, який завадив Михайлу Романчуку виграти хоча б одне золото в плаванні на 800 і 1500 метрів, провал в півфіналі тенісного турніру Еліни Світоліної, яку сили залишили тоді, коли залишався один крок до золотого матчу. Ну і п’ять заступів в шести спробах Марини Бех-Романчук не дозволили піднятися вище п’ятого місця. І наостанок нас прибив шалений удар бразильця Соуза, що позбавив золота в боксі Олександра Хижняка.

До речі, рішення рефері моментально зупинити бій, що призвело до поразки нокаутом українського фаворита, який впевнено виграв два раунди, багато хто вважав поспішним. Але авторитетні фахівці зійшлися на думці, що рефері мав право зупинити бій без відліку нокдауну. Якби Хижняк не вскочив відразу і не почав «танцювати», а трохи перевів дух на канвасі, то тоді б необхідно було відкривати рахунок. А так наш лідер і єдиний «доживший» до медальних боїв боксер на емоціях і від несподіванки допустив стратегічний прорахунок. Ну і ще не було ніякої необхідності лізти в рубку в третьому раунді. Якби Олександр навіть програв цей раунд, то здобутої раніше переваги вистачило б для підсумкової перемоги. У Соуза, який без шансів програв два попередні бої «полтавському танку», була єдина надія на лаки-панч і він нею скористався.

Якби Хижняк довів справу до перемоги у фіналі, то Україна була б 33-ю в медальному рейтингу. А ще одна золота нагорода піднімала б нас на 23-у позицію. Ну а якби збувся наш первісний прогноз про п’ять золотих медалей, Україна займала б якраз ту шістнадцяту позицію, на якій фінішувала в загальному рейтингу. Але це з розряду — якби ж то…

Поки ж можна констатувати, що українцям у вирішальні моменти не вистачало психологічної стійкості. Але в нашій делегації не знаходиться місця не те що психологам і реабілітологам, а й особистим тренерам. Про це та про відсутність підтримки під час свого виступу зі сльозами на очах розповіла після п’ятого місця в стрибках з жердиною Марина Кіліпко. А інша легкоатлетка Анна Рижикова, яка разом з Вікторією Ткачук пробилася до фіналу бігу на 400 метрів, де наші дівчата показали дуже солідний п’ятий і шостий результати, нарікала, що на суперниць працює ціла команда різних фахівців, а українські елітні спортсмени в плані реабілітації, відновлення та інших аспектів змушені розраховувати на самих себе. Про проблеми в підготовці до Олімпіади і відновлення після травм також розповідали в своїх флеш-інтерв’ю відразу після завершення невдалих виступів бадмінтоніст Артем Почтарев і Микола Просторів, який виступав в стрибках на батуті. І це не були виправдання, а крик душі із закликом змінити ситуацію.

І це привід задуматися керівникам українського спорту, Національного олімпійського комітету та Федерацій. А колективна безвідповідальність призводить до того, що в Федерації легкої атлетики просто проморгали необхідність олімпійцям проводити потрібну кількість позазмагальних допінг-проб за десять місяців до стартів. Через такі прорахунки троє наших легкоатлетів — метальник молота Михайло Гаврилюк, бігунка Наталія Пироженко-Чорномаз (естафета 4 по 400 метрів) і Назар Коваленко, який отримав олімпійську ліцензію в спортивній ходьбі, не змогли взяти участь в Олімпіаді. П’ятирічний підготовчий цикл пішов нанівець, не кажучи вже про моральний удар для атлетів. І виправдання про стислі терміни здачі проб через пандемію непереконливі.
Хто відповість за витрачені на підготовку олімпійців кошти і удари по престижу країни? Адже про цей факт повідомили всі світові мас-медіа. А необізнані вирішили, що справа знову в допінгу, через якого були відсторонені від участі в Олімпійських іграх лідер гімнастичної збірної Олег Верняєв і тріатлоністка Юлія Єлістратова.

Але все це, схоже, мало турбувало нового президента Федерації легкої атлетики України Равіля Сафіулліна, який на сльози Марини Кіліпко відповів, що вона до нього не зверталася (спортсменка говорила про неодноразові прохання до ФЛАУ вирішити питання з присутністю особистого тренера на Олімпіаді). Ну а про ставлення керівника ФЛАУ до свого виду свідчить той факт, що коли свої подвиги на Олімпійському стадіоні творив Михайло Кохан, Равіль Сафіуллін, за словами колег, був помічений в залі боротьби, де можна було скупатися в променях слави Жана Беленюка і Парвіза Насибова. Як же в такому випадку ставитися до заяв Равіля Сафіулліна про те, що він прийшов у ФЛАУ допомагати легкоатлетам домагатися високих результатів?

А Михайло Кохан, між іншим, до останнього претендував на медаль і зайняв четверте місце. При цьому українець став наймолодшим учасником фіналу Олімпіад в метанні молота і наймолодшим метальником молота, який відправив снаряд на Олімпійських іграх за 80 метрів.

А що значить присутність особистого тренера в технічних видах ми побачили на прикладі Ярослави Магучіх. Коли у неї виникли проблеми на висоті в 198 сантиметрів і залишалася одна-єдина спроба, то тут допомогли підтримка і настанови особистої наставниці нашої юної стрибунки Тетяни Степанової. І Магучіх взяла 198 см, а потім і 2 метри, що принесло їй бронзову нагороду.

Та й Ірині Геращенко і Юлії Левченко, які пробилися до фіналу, де посіли четверте і восьме місце, дуже допомогли поради їх тренерки Тетяни Пустовойт. І це щастя, що наставниці потрапили під тренерську квоту, про яку розповів Жан Беленюк після повернення в Україну, коли на двох спортсменів приходиться один тренер. Особистий тренер олімпійського чемпіона Володимир Шацьких ледь встигав виводити на килим свого учня, допомагаючи ще й Парвізу Насибову. Ну а Кіліпко говорили, що тим, хто не особливо претендує на медалі, тренер не потрібен. Може ще й тому переважна більшість легкоатлетів вилітали після першого кола або не проходили кваліфікацію. Хоча, звичайно, були і такі, хто зустрічав свій вже не перший олімпійський провал з посмішкою і повітряними поцілунками в телекамеру. Але це інша історія.

Якщо оцінити виступи українців за видами спорту, в яких були здобуті нагороди, то перевершили всі очікування борці, які внесли найбільшу лепту в медальний успіх. З трьох представників греко-римської боротьби двоє виграли медаль, а Ленур Теміров прикро з рахунком 1:1 поступився бронзою. З п’яти дівчат у вільній боротьбі чотири боролося за бронзу (двоє успішно) і лише представники вільної боротьби (їх було лише двоє в Токіо) обидва програли в перших же своїх поєдинках.

Приємні сенсації нас чекали в велоспорті на треку. А ось у веслуванні на байдарках і каное, тенісі, плаванні та артистичному плаванні наші надії, в тій чи іншій мірі, виправдалися. Більшого ми очікували від легкоатлетів, фехтувальників, стрільців, боксерів, дзюдоїстів і каратистів. Ну і не виправдали медальних сподівань гімнасти, представники академічного веслування, важкої атлетики, стрільби з лука, стрибуни у воду і грації в художній гімнастиці.

Тут саме час згадати всіх наших олімпійських героїв. Як ми вже відзначали, єдине золото в греко-римській боротьбі в категорії до 87 кг завоював Жан Беленюк. Срібні медалі в скарбничку збірної України принесли плавець Михайло Романчук на дистанції 1500 метрів, борець греко-римського стилю в категорії до 67 кг Парвіз Насибов, каратистка Анжеліка Терлюга в категорії до 55 кг, каноістки Людмила Лузан і Анастасія Четверикова на дистанції 500 м, боксер Олександр Хижняк в категорії до 75 кг, а також Олена Старикова в жіночому спринті на велотреку.

Бронзу здобули дзюдоїстка Дарина Білодід в категорії до 48 кг, фехтувальник Ігор Рейзлин в змаганнях шпажистів, Олена Костевич і Олег Омельчук у стрільбі з пневматичного пістолета, тенісистка Еліна Світоліна, плавець Михайло Романчук на дистанції 800 м вільним стилем, каратист Станіслав Горуна у вазі до 75 кг, Алла Черкасова в категорії до 68 кг та Ірина Коляденко у вільній боротьбі в категорії до 62 кг, каноістка Людмила Лузан в одиночці на дистанції 200 м, легкоатлетка Ярослава Магучіх в стрибках у висоту, дует Марти Федини та Анастасії Савчук, які разом з Ксенією Сидоренко, Мариною і Владою Алексіївими, ​​Катериною Резник, Аліною Шинкаренко та Єлизаветою Яхно ще раз стали третіми в артистичному плаванні. По дві медалі в Токіо завоювали Михайло Романчук, Людмила Лузан і Марта Федина з Анастасією Савчук.

При цьому, по-справжньому несподіваними стали прориви на п’єдестал Парвіза Насибова і Олени Старикової, яка вразила сріблом в спринті і ще стала четвертою в кейрині.

А ось мега-сенсації, як у французів, де олімпійським чемпіоном у шпажистів став 48-й номер світового рейтингу, від наших олімпійців ми не дочекалися. Хоча приємно здивувала в гребному слаломі Вікторія Ус, яка разом з олімпійською чемпіонкою на байдарці, австралійкою Джесікою Фокс, були єдиними, хто пробилися відразу в два фінали на каное та байдарці. Дуже перспективно виглядав (врешті-решт посів 11-е місце в багатоборстві) гімнаст Ілля Ковтун. Порадував і юний стрибун у воду Олексій Середа, який став шостим і в особистих стрибках, і в синхроні в парі з Олегом Сербиним. Сестри Кіченок несподівано для всіх пробилися в чвертьфінал тенісного турніру. Четвертим у стрільбі був Павло Коростильов. Каміла Конотоп показала п’ятий результат у своїй ваговій категорії у важкій атлетиці.

Про успіхи в легкій атлетиці Анни Рижикової, Вікторії Ткачук, Михайла Кохана, Юлії Левченко та Ірини Геращенко, Марини Кіліпко, та й Марини Бех-Романчук, від якої чекали медалі, ми вже згадували. За крок від фіналу в плаванні на дистанції 50 метрів вільним стилем зупинився Владислав Бухов. Пробилися до фіналу в художній гімнастиці Христина Прикордонна і Вікторія Онопрієнко. Ну і більшість наших медалістів пообіцяли не зупинятися на досягнутому і через три роки в Парижі замахнутися на золото.

Так що перспективи на наступну Олімпіаду, враховуючи що тільки Жан Беленюк натякнув на завершення кар’єри, відкриваються непогані. Головне, щоб зараз спортивні керівники побачили наші проблеми і постаралися по максимуму посприяти їх вирішенню. Інакше в Парижі-2024 ми й токійського успіху можемо не досягти.

Замість післямови

Чесно кажучи, дуже шкода китайських олімпійців, які лідирували в медальному заліку з першого і до останнього дня й упустили перше місце буквально в останній момент. У підсумку, перемогу святкували тут атлети із США (39 золотих, 41 срібна і 33 бронзових медалі — 113 нагород), які випередили суперників з Китаю (38-32-18). Всього на одне золото.

Третіми фінішували олімпійці Японії, вразили всіх своїми 58 нагородами (27-14-17). А атлети Великобританії на два золота (22-21-22) випередили команду Російського олімпійського комітету (20-28-23), яка в останні дні сенсаційно програла особисті (тут вперше з 2000-го року золото у росіянок заслужено відібрала ізраїльтянка Ліною Ашрам) і командні змагання (тут також вперше за останні п’ять Олімпіад перемогли не росіянки, а болгарки) в художній гімнастиці, традиційно звинувативши всіх і вся в змові і закидавши НОК і суддів масою загроз і проклять.

Головними героями Токіо-2020 стали американець Калеб Дрессел, який здобув п’ять золотих нагород на різних дистанціях в плаванні, а також плавчиха з Австралії Емма Маккеон, в активі якої 4 золота і три бронзи. Чотири медалі, з яких три золота і одна бронза, здобула в плаванні ще одна австралійка Кейлі Маккаун. По три нагороди вищої проби приміряли в стрільбі з лука кореєць Сан Ан, каноістка Ліза Карінгтон з Нової Зеландії і легкоатлетка з Ямайки Елайн Томпсон. Ну і, завоювавши три золота і додавши до них ще три бронзи, семикратною олімпійською чемпіонкою стала легендарна плавчиня з США Кеті Кейті Ледекі.

Безумовно, видатного досягнення в греко-римській боротьбі, вигравши четверту Олімпіаду поспіль, домігся кубинець Міхаїн Лопес. Втім, в кожному виді були свої яскраві чемпіони, перелік яких зайняв би не одну газетну сторінку.
А ще на Олімпійських іграх в Токіо був установлений новий рекорд. Тут нагороди здобули представники 93 держав. Вперше на цих Іграх золото підкорилося Катару, Філіппінам і Бермудам, а на п’єдестал вперше піднялися спортсмени з Туркменістану, Сан-Марино і Буркіна-Фасо.

Варто відзначити, що на цій Олімпіаді було встановлено 103 олімпійських рекорди і 21 новий світовий рекорд — у плаванні, велоспорті, стрільбі, скелелазінні, в легкій і важкій атлетиці. Ну і радує, що серед тих, хто оновив вище олімпійське досягнення, був на дистанції 800 метрів і українець Михайло Романчук. Тому своє золото Михайло ще обов’язково завоює в Парижі.

І сподіваємося, що наступна Олімпіада пройде вже в звичному нам форматі без обмежень і подарує радість не тільки телеглядачам, але й вболівальникам на трибунах, які знову приїдуть до столиці Франції з різних куточків планети.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.