Як поет з Кіровоградщини нажахав владу жовто-блакитними прапорами

3081
кількість переглядів
прапор

Віктор Крупський, «Україна-Центр»

Його називають одним з найскладніших поетів сучасної української літератури, але поза творчими колами він відомий не надто багатьом. Був дуже освіченим, але, не маючи вузівського диплома, працював чорноробом, ще й у в’язниці побував. Зневажав комуністів, якось навів жах на містечкове начальство жовто-блакитними прапорами, але, коли настала демократія, не приєднався до жодної партії, хоч і кликали. Мова – про Ігоря Тарасенка з Малої Виски (1960 – 2013).

Усе жартував: «Как много сдєлано ошибок»

Ігор Тарасенко

Розповідає співробітник обласної універсальної бібліотеки ім. Чижевського Сергій Кудря, який товаришував з Тарасенком:

– Ігор – з вчительської родини. Його мати, Алла Тарасенко (в дівоцтві – Веселовська), деякий час, у молодості, викладала філологію в Кіровоградському педінституті, та пожертвувала кар’єрою, перебравшись в Малу Виску, куди отримав направлення чоловік, Георгій. Там у них і народилися Олег, Ольга й Ігор. Кажуть, Ігор, тільки появившись на світ, примудрився самостійно, без сторонньої допомоги, сісти, чим дуже здивував персонал пологового відділення. Гадаю, це був знак. Надзвичайно енергійний, Ігор задавав клопоту вихователькам у дитсадку. У школі навчався на «відмінно» з усіх предметів, тільки поведінка – незадовільна. Завше перебував у центрі всякого гурту, був заводієм шкільних авантюр. Клас, де навчався Тарасенко, називали «дітки начальничків». У цьому середовищі Ігор, безумовно, виділявся. Після закінчення школи про нього швидко забули однолітки – ніби й не навчалися разом із авантюристом-всезнайкою. Та й сам Ігор не прагнув товариства товаришів по школі – здається, так і не побував на жодній із зустрічей однокласників. Ігорева мати, Алла Петрівна, викладала у нас українську мову і літературу. Коли її замінювали інші вчителі, це було дуже помітно, настільки інтелектуально вищою вона була. А ще розказувала нам про Василя Симоненка, вірші його читала. Це притому, що його в програмі не було. Вона Симоненком захопилася, коли в Одесі навчалася. Алла Петрівна очолювала маловисківське районне літоб’єднання, серед її учнів – поетеси Тетяна Андрушко, Віра Яшан, Світлана Дворник.

У біографічній довідці, опублікованій в Інтернеті, йдеться: після закінчення Маловисківської середньої школи № 3 Ігорю Тарасенку не вдалося вступити до Київського політехнічного інституту, тому навчався в ПТУ в Олександрії, потім працював водієм, електрозварником, займався бізнесом. Зазначається, що «в юному віці поет був репресований: потрапив за ґрати після того, як, застосувавши фізичну силу, зупинив неадекватного працівника міліції, що творив безчиння прямо у середмісті».

– Так, це тепер майже офіційна версія – що Ігор ударив міліціонера, який поводився негідно, багато хто ще й каже, що Тарасенко при цьому зірвав формений погон, – продовжує Сергій Кудря. – Але Ігор нічого не розказував ні про той випадок, ні про «зону». Тільки частенько жартома цитував відому пісню Стелли Джанні: «Как мало пройдєно дорог, Как много сдєлано ошибок» – як епіграф до свого непростого життя. Наскільки мені відомо, Ігор протягом трьох – чотирьох років відбував покарання у Ворошиловградській області. Звільнившись, працював сторожем у бібліотеці. Хотів фермерувати – не вдалося. Займався, як тоді казали, індивідуальною трудовою діяльністю. Але бізнесмен з нього не вельми був.

Ігор потрапляв у міліцейські кутузки не раз, і оточення трактувало їх – як і загалом його невдачі – вердиктом «по-дурному». Я з цим не згоден. Ігор завжди намагався своїми малими силами захистити бодай маленьку справедливість. Так, Ігор не був цяцею, а його затятий нонконформізм нерідко сягав бунтарства. Але його несамовитий спротив завжди був спрямований проти вульгаризації та примітивізації буття, проти беззаконня й жорстокості устрою нашого життя, проти самого світу цього, котрий, як відомо, «лежить во лжі і гріху». Характер людини завжди відображається на її долі, а доля екстраполюється на характері. Але над Ігорем тяжів ще й якийсь важкий фатум, стійкий імідж лузера та невдахи, що й призводило до його несприйняття та витіснення як із середовища простолюду, так і з заможно-номенклатурного нобелітету. Це підтверджує думку, що щаслива й легка доля випадає посередностям, важкого хреста подужають підняти, а тим паче нести, лише неординарні особистості.

Було притаманним Ігореві відчуття не лише справедливості, але й прекрасного, ба навіть вишуканого. Колишній зек, він на дух не сприймав шансон, високо поціновував класичну музику, важкий рок, пісні Бориса Гребенщикова та Віктора Цоя, захоплювався поезією Октавіо Паса і Віктора Неборака, Поля Верлена і Еміля Верхарна, прозою Федора Достоєвського та Семена Скляренка, фільмами Тенгіза Абуладзе та Андрія Тарковського…

Ігор багато читав, але знав більше. Запитаєте: хіба так буває? А відповідь проста: він умів мислити, робити логічні й інтуїтивні висновки як з прочитаного, так і з побаченого та почутого, аж до передбачування.

Ігор міг годинами читати експромтно-спонтанні лекції, проповіді на найрізноманітніші теми, дивуючи присутніх чудернацько-сміливими й парадоксальними думками, ідеями та узагальненнями, ніби хтось невидимий поряд нашіптував їх тихцем йому на вухо.

«Уночі хтось порозвішував прапори німецькі»

– Молодість Ігоря Тарасенка припала на час, коли Україна почала позбуватися імперського ярма, а потім і проголосила свою незалежність. Усім серцем зневажаючи потворну імперію зла взагалі та її прислужників зокрема (і передовсім не московських держиморд, а своїх землячків-іуд), Ігор рішуче відкидав навіть натяк на вступ до політичних партій.

Національно налаштований, Ігор першим у Малій Висці постарався, щоб над нею замайоріли жовто-блакитні прапори. Це сталося у ніч на 9 березня 1989 року, на 175-ту річницю з дня народження Шевченка. Я до того чув, що наш національний стяг – жовто-блакитний, але уявлення не мав, як поєднано ці кольори. Аж якось почув від сусідки про «чепе»: «Уночі хтось порозвішував прапори німецькі». Невдовзі з’ясувалося: на телевежі й на будівлі спиртзаводу хтось почепив жовто-блакитні полотнища. Телевежа – височенна, тож усі дивувалися: яким же сміливцем треба бути! Міліція сполошилася, шукала зухвальців – жовто-блакитний прапор ще вважався крамольним, особливо в провінції. Знайшли Ігоря і його товаришів. Але до покарання не дійшло. Уже ж Перебудова тривала. Про подробиці цього випадку я розпитав у Ігоря незадовго до його смерті.

«Це такі вірші, що впадете!»

Зі статті про Тарасенка на сторінці Асоціації українських письменників у Фейсбуці: «Один із найцікавіших і найскладніших поетів сучасної української літератури. Постмодерніст. Застосовує метаметафору, фабуляцію, нелінійну оповідь та інструментарій магічного реалізму в традиційному окладі народної думи. Його творчість майже невідома пересічному читачеві. Але її дуже високо оцінили лауреати Шевченківської премії Ігор Римарук та Василь Герасим’юк (який підготував передмову до збірки поезій Тарасенка “Але”, вона вже давно чекає на видавця).

Багаторічний редактор часопису “Сучасність” Ігор Римарук, коли познайомився з Тарасенком у Кіровограді, так сказав про його тексти: “Дорогоцінність у квітці лотоса”. Ігор, незважаючи на свою надзвичайно важку, трагічну долю, досяг неабияких вершин у пізнанні світобудови й зумів висловити це оригінальне надприродне бачення вишуканою українською мовою, у доступній для широкого загалу поетичній формі. У віршах Тарасенка знавець може знайти паралелі з християнським гностицизмом і вченням Георгія Гурджієва, парадоксальними висновками адвайта-веданти та емоційним езотеризмом суфіїв…» З інших джерел дізнаємося, що 1994 року у столичному видавництві вийшла у світ поетична збірка Ігоря Тарасенка – «Засвоєння уроку». Після того його книжок не видавалося. Ігор публікував свої вірші в часописі «Степ», у районній і обласних газетах.

– Коли оголосили про літературний конкурс «Гранослов», я – тоді ще в Малій Висці мешкав – зібрав Ігореві вірші й повіз у Кіровоград, показати Володимиру Кобзареві, який очолював обласну письменницьку організацію. Зустрівся з ним і кажу: «Я вам таке привіз! Це такі вірші, що впадете! Автор обов’язково переможе. Так воно й сталося, – розповів Сергій Кудря про те, як Ігор Тарасенко 1993 року переміг у міжнародному молодіжному літературному конкурсі «Гранослов». І продовжив:

– На початку Перебудови в редакції газети «Маловисківські вісті» влаштувалася дівчина-красуня. Явно столичного розливу, невідомо якими вітрами потрапила у провінцію. Благородне, інтелігентне обличчя, з разючим поглядом великих розумних очей поверх окулярів! Не кожна вродливиця позначена печаттю одухотвореності! Ця ж поєднувала у собі і те, й інше. До того ж, віршувала. Згодом вона стала лауреаткою обласної премії ім. Є. Маланюка. Як можна не закохатися в таку! Не критимусь, й сам отетерів, побачивши її. На вразливого Ігоря, який рішуче вибраковував знайомих дівчат, її образ подіяв приголомшливо. Він буквально захворів нею. І це було справжнє платонічне почуття, варте справжнього поета, почуття, схоже на почуття Ніко Піросмані до акторки й танцівниці Маргарити де Севр. Переконаний, що не на один вірш, який вийшов з-під пера Ігоря Тарасенка, надихнула ця молода муза. Але одружився він на іншій, Антоніні. Синів назвали Святославом, Володимиром, Ярославом.

Творчість була суттю й потребою Ігоря. Якось захопився фотографією. Його ніхто цьому не навчав, та й підходящої літератури під руками не було. Але звідкілясь Ігор уже знав, що ловити й фіксувати слід лише виняткові, неповторні моменти – як у людському середовищі, так і в природі. Створені ним зображення – то шедеври.

Ігор був приречений стати митцем. Тому сприяли інтелект, вразливість, особливий спосіб сприйняття реальності, спостережливість, дар передбачення а насамперед його стосунки із суворою реальністю, це був двобій. Пам’ятаєте євангельське: «Хто дружить зі світом, той ворогує з Богом». Справжні велети духу мають пройти очищення – несприйняттям, цькуванням, пустельним постом, юродством, ув’язненням, аж до каменування юрбою. Про Ігоря Тарасенка можна було б сказати словами Сковороди «Світ ловив його…» Як на мене, то світ навіть не робив спроб ловити Ігоря. Такого спіймати, а тим паче приручити – справа марна. Його двобій зі злом був особливо тяжким та запеклим. Час від часу він утікав у ті вищі сфери, куди було дозволено приходити лише йому, куди вхід знав лише він, і де вільно міг спілкуватися з янголами ще за свого земного життя. Послання, які сповістили йому небесні створіння, Ігор залишив нам. Читаймо їх!

Ігор Тарасенко

Я – дзвін,

котрий волає про пожежу.

Мене мій власний звук

щомиті убиває,

поволі завмираючи у мідних грудях,

та калатало знов і знову добуває

все нові зойки.

Я – недовершена дзвіниця,

що в пустелі

піднесла свій дзвінкий тягар

в небесну синь.

Мене мій власний дзвін

щомиті убиває,

стрясаючи ударом кожним

від маківки аж до основи.

Ще від початку не покрита дахом,

поволі розсипаюсь од вібрацій.

Я – здичавілий від самотності дзвонар,

що не дає заснути калаталу.

Мене мій власний рух

щомиті убиває:

я розучивсь ходить,

давно не вміючи вже випустить мотузки,

невідь – коли оглух,

забувши навіть голос міді,

лиш руки пам’ятають ритм,

не даючи замовкнуть дзвону,

котрий волає про пожежу.

Що.

Вічність вже тому.

Погасла.

 

* * *

Це вже було. Це вже не перший раз.

Так само падали униз бажання.

Так само душу вивертав екстаз,

і думка билась поруч і спонтанно

відкриті очі бачить не могли,

і тіло забувалося про себе,

лишалась лише рана од стріли,

і зорями вкривалось хмарне небо…

…Хоч знову щезне все, як і колись,

поставши неприкрашено і голо,

та серця не діткне смертельний спис:

замкнеться коло – розпочнеться коло.

ЧИСЛА

Гостинець битий. Подорож триває.

Хоч ноги вміють кроки рахувать,

згубився лік – ні відліку, ні краю,

а досвід – недокошена трава.

Бо ж корені в такі шари проникли,

де все й ніщо зливається в одно,

а крона, прагнучи дзвінкого світла,

лишень вершечком поторкає дно

і пробує на міцність шкаралущу,

і прагне народитися – туди.

Час ще бринить, біжать нейрони сущих,

і спраглі хочуть не вина – води…

Це все хтось мудро й неспроста затіяв,

це все – плід явно не сліпої гри,

у всьому навкруги одвічна дія:

Один плюс Сім, а в результаті – Три.

 

***

Хочеш небо тобі постелю – ти побачиш про небо,

хочеш тіло тобі постелю – і по ньому ходи.

Бо із приводу цього я маю нагальну потребу,

бо потребство своє залишив у тобі назавжди.

І «завжди» – це відносність: ніщо, і ніде. і ніколи,

і «завжди» – це конкретність: ось це, і ось тут, і тепер.

І тепер, ніби млиновий кінь, я блукаю по колу,

а ще знаю, що я, як раніш, віковічний тапер…

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.