Військовий психолог Олександр Шило: «Завдяки армії я не втратив себе»

2107
кількість переглядів
Фото з архіву Олександра Шила

Олександр Шило – військовий психолог родом з Олександрії. Нині він працює заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення у військовій частині в Кропивницькому.

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

Про його життєвий шлях та про те, як він обрав професію офіцера-психолога, з Олександром поговорила кореспондент CBN.

– Олександре, що посприяло рішенню стати військовим психологом?

– Я потрапив в армію у 18 років, у 2006-му. У цей час вчився на юриста у МАУПі. Спочатку служив у 25-й окремій Січеславській повітрянодесантній бригаді, що у Дніпропетровській області. Там же відбув «строчку» та перший контракт. Потім звільнився, пробував себе на «гражданці», однак нічого путнього не вийшло. Попередній спосіб життя мене усе ж таки затягнув назад у армію.

У 2010 році мені запропонували служити у ВДВ у Кропивницькому. Тут мені сподобалося, і я залишився.

На фронт у зону АТО вперше потрапив у 2014 році, мені було 26. Служив там за березня по серпень. Побачивши на власні очі війну та як змінилися товариші по службі, вирішив вчитися на психолога. У військовій частині мені запропонували безкоштовне навчання. Я обрав професію офіцера-психолога, навчався у Львові. З тих пір і по нині служу заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення.

– Які основні задачі на службі?

– Коли хлопці повертаються з війни, я їх зустрічаю, проводжу психологічні тести, дивимось разом, хто як себе почуває, які є проблеми. Люди повертаються з різними проблемами, у них часто завищена соціофобія, почуття справедливості. Я допомагаю людям адаптуватися. Як кажуть, куля не важливо, куди потрапляє, але все одно змінює життя. Я знаю по собі – коли ти півроку знаходишся на війні, тебе обстрілюють, ти до цього звикаєш. Пам’ятаю, як ми заїхали у Дніпро і я дивлюся, а всім людям байдуже. І ти не розумієш, що відбувається – твоїх товаришів розривало на шматки, ти не доїдав, не досипав, а тут життя їде незмінно. Це дуже сильно зламує. Мені також було тяжко: перший час від салютів шарахався. Та і досі як чую голосні хлопки – одразу флешбеки.

Хлопці часто повертаються додому з завищеним почуттям справедливості, і вони починають цю справедливість шукати скрізь, але її ж немає. Наша задача як психологічного корпусу – допомогти військовим. Є хлопці, які морально не витримують, стають суїцидниками, деякі починають пити, багато хто обирає наркотики. Кожен намагається замістити біль втрат, «залити» питання, на які немає відповідей. Вони вважають, що алкоголь допомагає забути. З такими хлопцями ми проводимо роботу – розмовляємо, підтримуємо.

Коли військові повертаються, вони чекають, що хтось їх зрозуміє. Я – це зв’язуюча ланка між тими, хто пройшов війну, і тими, хто повернеться у суспільство. Я допомагаю їм знайти план на життя, з’ясувати, чого вони хочуть, переконую їх рухатися далі. Через деякий час багато хто починає усвідомлювати, що життя не стоїть на місці, що війна – це не основне.

– Є ті, хто покинув службу після того, як побував на фронті?

– Є й такі. Наприклад, одного з моїх товаришів «підкосило» після АТО. Ми з ним багато говорили, я намагався підбадьорити його, однак він звільнився з армії та наразі працює у сфері IT у Лондоні. Зміг повернутися до нормального життя. Він потрапив до нас по мобілізації та взагалі не мав відношення до військових. До АТО він знав війну лише по комп’ютерних іграх. Повернувся з фронту дуже пригнічений, було видно, що йому тяжко. Він почав пити, я бачив, що йому тяжко. Я радий, що він обрав інший шлях.

Взагалі робота психолога важка тим, що ти повинен бути хорошим для усіх. В тобі мають бачити підтримку, бачити надію. Є люди, до яких має бути жорсткий підхід, військовий психолог – це не завжди «мямля». Були ті, що проявляли до мене агресію, я розумів, що, якщо я поведу себе м’яко, мене не будуть слухати. Тому звичайні психологи у нас не витримують.

Люди, що побували на війні, також бувають різні. Є і так звані «туристи». Це ті, котрі побували на війні десь у тилу, ті, хто не брав участі у боях. Такі й розповідають кожному про те, що вони батьківщину захищали. Справжнім бійцям, які повернулися додому, я намагаюся пояснити, що це лише робота, а не спосіб життя.

Фото з архіву Олександра Шила

– Як переконати товаришів по службі, що їм потрібна психологічна допомога?

– Відвідування психолога у нас не обов’язкове, однак, якщо я бачу, що йому погано на душі, я повинен знайти підхід та викликати його на розмову. Це доволі тяжко. Військовий психолог відрізняється від звичайного. У нас є корпус морально-психологічного забезпечення, де задача спеціалістів не просто «в мізках поколупатися», а й вислухати і допомогти. Тут психолог повинен бути братом, другом. Йому повинні довіряти.

Нюанс цієї роботи у тому, що тебе не повинні сприймати як психолога, а як товариша. Ти повинен вміти слухати та вміти відповісти. Наші люди не розуміють, що психолог і психіатр – це різне. Вони чують оце «пси» і думають: я ж не псих, я до тебе більше не прийду. Тому в нас не прийнято казати «психолог», ми просто товариші по службі.

– Як пройшла адаптація до нормального життя?

– Щодо мене – я, напевно, характером сильніший. Я адаптувався до нормального життя без сторонньої допомоги. Це моя робота, до того ж мене цьому навчали. Моя мама також юрист та психолог, тому я з дитинства у цій темі. Напевно, справа у тому, що моє відношення до цього, як до роботи. Було моменти, коли було тяжко, такі моменти не проходять безслідно. Просто потрібно у голові це зрозуміти, усвідомити і жити далі.

– Чи допомагав товаришам, знаходячись у зоні військових дій?

– Я перебував у АТО не як психолог, а як розвідник. До того ж, знаходячись там, голова працює зовсім інакше. Якщо почати їм там «промивати мізки», то в бійців може «впасти кляма» від безвиході. Так, я також проводив свою роботу, але спілкування проходило зовсім інакше. Потрібно розуміти – там у людей є зброя. І якщо тут ми можемо лише побитися, то там будуть стріляти. Я вимушений був обережно підбирати слова, щоб не спровокувати конфлікт.

– Чи брав участь у боях, знаходячись у АТО?

– Так. Я пам’ятаю, коли вперше мої друзі загинули у мене на очах – я впав у ступор. Я дивився на розірвані вибухом тіла і не знав, що робити. Навколо – вибухи, вогонь, постріли, а я ніби випав з реальності. Мій товариш привів мене до тями гучним ляпасом. Думаю, інші методи у такій ситуації не спрацювали б. Це також одна з методик виводу людини зі ступору.

У 2014 році ніхто з нас не розумів, що там робити і що на нас чекає. Ми морально не були готові до смертей – думали, що постоїмо на блокпостах та роз’їдемося, але все виявилося інакше.

– Були моменти, коли відчувалося, що додому можна не повернутися?

– Влітку 2014-го ми перебували на кордоні з Росією. Місяць ми просиділи в оточенні. Боєприпаси закінчувалися, і ми розуміли, що, якщо зараз почнеться прорив, ми підемо у рукопашний бій. Ми з товаришами розуміли, що йдемо на вірну загибель. Провізію та боєприпаси нам скидали з літака, потім його збили. В нас не було зв’язку, і ми розуміли, що можемо залишитися і без їжі, однак нам пощастило: поруч підбили ворожу вантажівку з горошком, кукурудзою та згущеним молоком. Той місяць ми протримались на цій їжі.

Нас до цього готували, але одна справа, коли ти розумієш це у теорії, й інша, коли ти усвідомлюєш, що додому вже можеш не потрапити. Так що їж хробака і посміхайся.

Ми вийшли з оточення через чотири тижні та ще місяць тримали там оборону. На той момент особливих емоцій не було – ми втрачали надію. Ми жили інстинктами, ми всі розуміли, яким буде кінець, а я вже не готувався їхати додому.

– Чому не полишив армію після всього?

– Службу полишати не хочу. Мені подобається вивчати долі людей. Я виріс у гарній родині, у мене все було. Для мене було незрозуміло, як живуть сироти, як живуть бідні. Коли я потрапив у армію, зрозумів, що деякі жаліються, що в них не вистачає на каву, а багато хто навіть не знає, яка вона на смак. Мені стало цікаво спілкуватися з людьми з різних сфер діяльності. Я думаю, що завдяки армії я не втратив себе.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.