Військовий психолог Олександр Шило: «Завдяки армії я не втратив себе»

1906
кількість переглядів
Фото з архіву Олександра Шила

Олександр Шило – військовий психолог родом з Олександрії. Нині він працює заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення у військовій частині в Кропивницькому.

Про його життєвий шлях та про те, як він обрав професію офіцера-психолога, з Олександром поговорила кореспондент CBN.

– Олександре, що посприяло рішенню стати військовим психологом?

– Я потрапив в армію у 18 років, у 2006-му. У цей час вчився на юриста у МАУПі. Спочатку служив у 25-й окремій Січеславській повітрянодесантній бригаді, що у Дніпропетровській області. Там же відбув «строчку» та перший контракт. Потім звільнився, пробував себе на «гражданці», однак нічого путнього не вийшло. Попередній спосіб життя мене усе ж таки затягнув назад у армію.

У 2010 році мені запропонували служити у ВДВ у Кропивницькому. Тут мені сподобалося, і я залишився.

На фронт у зону АТО вперше потрапив у 2014 році, мені було 26. Служив там за березня по серпень. Побачивши на власні очі війну та як змінилися товариші по службі, вирішив вчитися на психолога. У військовій частині мені запропонували безкоштовне навчання. Я обрав професію офіцера-психолога, навчався у Львові. З тих пір і по нині служу заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення.

– Які основні задачі на службі?

– Коли хлопці повертаються з війни, я їх зустрічаю, проводжу психологічні тести, дивимось разом, хто як себе почуває, які є проблеми. Люди повертаються з різними проблемами, у них часто завищена соціофобія, почуття справедливості. Я допомагаю людям адаптуватися. Як кажуть, куля не важливо, куди потрапляє, але все одно змінює життя. Я знаю по собі – коли ти півроку знаходишся на війні, тебе обстрілюють, ти до цього звикаєш. Пам’ятаю, як ми заїхали у Дніпро і я дивлюся, а всім людям байдуже. І ти не розумієш, що відбувається – твоїх товаришів розривало на шматки, ти не доїдав, не досипав, а тут життя їде незмінно. Це дуже сильно зламує. Мені також було тяжко: перший час від салютів шарахався. Та і досі як чую голосні хлопки – одразу флешбеки.

Хлопці часто повертаються додому з завищеним почуттям справедливості, і вони починають цю справедливість шукати скрізь, але її ж немає. Наша задача як психологічного корпусу – допомогти військовим. Є хлопці, які морально не витримують, стають суїцидниками, деякі починають пити, багато хто обирає наркотики. Кожен намагається замістити біль втрат, «залити» питання, на які немає відповідей. Вони вважають, що алкоголь допомагає забути. З такими хлопцями ми проводимо роботу – розмовляємо, підтримуємо.

Коли військові повертаються, вони чекають, що хтось їх зрозуміє. Я – це зв’язуюча ланка між тими, хто пройшов війну, і тими, хто повернеться у суспільство. Я допомагаю їм знайти план на життя, з’ясувати, чого вони хочуть, переконую їх рухатися далі. Через деякий час багато хто починає усвідомлювати, що життя не стоїть на місці, що війна – це не основне.

– Є ті, хто покинув службу після того, як побував на фронті?

– Є й такі. Наприклад, одного з моїх товаришів «підкосило» після АТО. Ми з ним багато говорили, я намагався підбадьорити його, однак він звільнився з армії та наразі працює у сфері IT у Лондоні. Зміг повернутися до нормального життя. Він потрапив до нас по мобілізації та взагалі не мав відношення до військових. До АТО він знав війну лише по комп’ютерних іграх. Повернувся з фронту дуже пригнічений, було видно, що йому тяжко. Він почав пити, я бачив, що йому тяжко. Я радий, що він обрав інший шлях.

Взагалі робота психолога важка тим, що ти повинен бути хорошим для усіх. В тобі мають бачити підтримку, бачити надію. Є люди, до яких має бути жорсткий підхід, військовий психолог – це не завжди «мямля». Були ті, що проявляли до мене агресію, я розумів, що, якщо я поведу себе м’яко, мене не будуть слухати. Тому звичайні психологи у нас не витримують.

Люди, що побували на війні, також бувають різні. Є і так звані «туристи». Це ті, котрі побували на війні десь у тилу, ті, хто не брав участі у боях. Такі й розповідають кожному про те, що вони батьківщину захищали. Справжнім бійцям, які повернулися додому, я намагаюся пояснити, що це лише робота, а не спосіб життя.

Фото з архіву Олександра Шила

– Як переконати товаришів по службі, що їм потрібна психологічна допомога?

– Відвідування психолога у нас не обов’язкове, однак, якщо я бачу, що йому погано на душі, я повинен знайти підхід та викликати його на розмову. Це доволі тяжко. Військовий психолог відрізняється від звичайного. У нас є корпус морально-психологічного забезпечення, де задача спеціалістів не просто «в мізках поколупатися», а й вислухати і допомогти. Тут психолог повинен бути братом, другом. Йому повинні довіряти.

Нюанс цієї роботи у тому, що тебе не повинні сприймати як психолога, а як товариша. Ти повинен вміти слухати та вміти відповісти. Наші люди не розуміють, що психолог і психіатр – це різне. Вони чують оце «пси» і думають: я ж не псих, я до тебе більше не прийду. Тому в нас не прийнято казати «психолог», ми просто товариші по службі.

– Як пройшла адаптація до нормального життя?

– Щодо мене – я, напевно, характером сильніший. Я адаптувався до нормального життя без сторонньої допомоги. Це моя робота, до того ж мене цьому навчали. Моя мама також юрист та психолог, тому я з дитинства у цій темі. Напевно, справа у тому, що моє відношення до цього, як до роботи. Було моменти, коли було тяжко, такі моменти не проходять безслідно. Просто потрібно у голові це зрозуміти, усвідомити і жити далі.

– Чи допомагав товаришам, знаходячись у зоні військових дій?

– Я перебував у АТО не як психолог, а як розвідник. До того ж, знаходячись там, голова працює зовсім інакше. Якщо почати їм там «промивати мізки», то в бійців може «впасти кляма» від безвиході. Так, я також проводив свою роботу, але спілкування проходило зовсім інакше. Потрібно розуміти – там у людей є зброя. І якщо тут ми можемо лише побитися, то там будуть стріляти. Я вимушений був обережно підбирати слова, щоб не спровокувати конфлікт.

– Чи брав участь у боях, знаходячись у АТО?

– Так. Я пам’ятаю, коли вперше мої друзі загинули у мене на очах – я впав у ступор. Я дивився на розірвані вибухом тіла і не знав, що робити. Навколо – вибухи, вогонь, постріли, а я ніби випав з реальності. Мій товариш привів мене до тями гучним ляпасом. Думаю, інші методи у такій ситуації не спрацювали б. Це також одна з методик виводу людини зі ступору.

У 2014 році ніхто з нас не розумів, що там робити і що на нас чекає. Ми морально не були готові до смертей – думали, що постоїмо на блокпостах та роз’їдемося, але все виявилося інакше.

– Були моменти, коли відчувалося, що додому можна не повернутися?

– Влітку 2014-го ми перебували на кордоні з Росією. Місяць ми просиділи в оточенні. Боєприпаси закінчувалися, і ми розуміли, що, якщо зараз почнеться прорив, ми підемо у рукопашний бій. Ми з товаришами розуміли, що йдемо на вірну загибель. Провізію та боєприпаси нам скидали з літака, потім його збили. В нас не було зв’язку, і ми розуміли, що можемо залишитися і без їжі, однак нам пощастило: поруч підбили ворожу вантажівку з горошком, кукурудзою та згущеним молоком. Той місяць ми протримались на цій їжі.

Нас до цього готували, але одна справа, коли ти розумієш це у теорії, й інша, коли ти усвідомлюєш, що додому вже можеш не потрапити. Так що їж хробака і посміхайся.

Ми вийшли з оточення через чотири тижні та ще місяць тримали там оборону. На той момент особливих емоцій не було – ми втрачали надію. Ми жили інстинктами, ми всі розуміли, яким буде кінець, а я вже не готувався їхати додому.

– Чому не полишив армію після всього?

– Службу полишати не хочу. Мені подобається вивчати долі людей. Я виріс у гарній родині, у мене все було. Для мене було незрозуміло, як живуть сироти, як живуть бідні. Коли я потрапив у армію, зрозумів, що деякі жаліються, що в них не вистачає на каву, а багато хто навіть не знає, яка вона на смак. Мені стало цікаво спілкуватися з людьми з різних сфер діяльності. Я думаю, що завдяки армії я не втратив себе.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.