Ліквідатор аварії на ЧАЕС: «Я й досі бачу у снах мертві села»

1411
кількість переглядів
Андрій Музика. Фото Ігоря Філіпенка, CBN

14 грудня українці традиційно вшановують пам’ять тих, хто ціною неймовірних зусиль, а іноді – і власного життя змогли приборкати вогонь реактору Чорнобильської АЄС. Саме цього дня 33 роки тому здали в експлуатацію об’єкт «Укриття», який пізніше назвуть «саркофагом». Він забезпечив зберігання радіоактивних відходів та дозволив пом’якшити згубний вплив мирного атома.

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

Про те, як проходили будні військових у 30-кілометровій Зоні відчуження, журналістці CBN розповів ліквідатор наслідків аварії на ЧАЄС, колишній командир батальйону Андрій Музика.

Андрій Музика народився у сім’ї військовослужбовця 1965 року на півночі Радянського Союзу, пізніше родина переїхала до України, де батько продовжив службу. Як і батько, Андрій Музика також обрав шлях військового. Служив у Казахстані, звідки його і перенаправили до Чорнобиля у січні 1987 року. У зоні ЧАЕС ліквідатор так званої «другої хвилі» прожив 18 місяців.

– Прийшла радіограма – відправити нас у Мінський оперативний полк. Я не знав, що буду їхати на ЧАЕС, дехто казав, що я везунчик, що поїду на «велику землю». Коли я прибув у Мінський оперативний полк, нам сказали, що ми будемо міняти хлопців, які знаходяться в районі Чорнобильської атомної станції. Були створені нові два батальйони, з нами провели зборову підготовку і розказали про особливості несення служби у зоні атомної станції. Потім посадили на ікаруси, і ми поїхали міняти хлопців. Мабуть, доля мені усміхнулася в тому плані, що я потрапив у 30-кілометрову зону. Мої хлопці поїхали охороняти станцію та у 10-кілометрову зону.

– Ви усвідомлювали небезпеку?

– Аякже. Нам розказували про зброю масового враження, однак мирний атом та його дія були невідомими для нас. Ми усвідомлювали небезпеку, але не знали, що буде після – тоді, коли ми повернемось звідти. На той момент мені був 21 рік, я був молодим лейтенантом, у мене було 30 підлеглих солдат. Я не тільки за себе, а й за них ніс відповідальність. Ми запитували з приводу впливу на здоров’я, однак лікарі казали, що вони також не знають, як воно подіє на організм людини.

– Яким був графік робочого дня на ЧАЕС?

– Ми дислокувалися у 30-кілометровій зоні, безпосередньо у Зоні відчуження, жили на території школи. Кожну добу ми виїжджали на охорону громадського порядку та забезпечували захист від мародерів.

Ми були там практично постійно. Перших пів року взагалі не знали, що таке вихідний. Працювали, проводили заняття з особовим складом, виховну роботу, потім доба на службі – і так шість місяців. Згодом потрохи стали нам давати якийсь вихідний, ми могли дозволити собі виїхати у населений пункт. Під час служби стояли у караулі по периметру, куди я виїжджав зі своїм особовим складом. Перекривали 50 кілометрів патрулювання. Основна увага була на те, щоб особовий склад не відхилявся від маршруту. Маршрут був вивчений та перевірений на радіоактивний фон. Крок вправо-вліво – і можна було отримати серйозну дозу радіації.

Я займався контролем служби патрульних, виходив разом з ними. Вночі особовий склад ми не випускали на маршрут. Випадки мародерства були, багатьох ми затримували. Люди полювали на легку наживу, не усвідомлюючи небезпеки та наслідків, які могли принести речі з зони ЧАЕС.

Андрій Музика. Фото Ігоря Філіпенка, CBN

– Чи були відчутні зміни в організмі впродовж перебування у радіоактивній зоні?

– Ми потрапили туди молодими, міцними, здоровими хлопцями. Радіоактивність особливо не помічалася, та й були зайняті несінням служби. А у перші роки після виходу із зони було відчутно, що щось не так. Кров могла піти з носа чи рота, були запаморочення, проблеми з тиском. Я так розумію, що у Зоні відчуження організм потроху звикав до постійного опромінення. Та й досі є хронічні хвороби, яких могло б і не бути.

– Яким було спорядження у ліквідаторів?

– Форму нам видавали звичайну, бавовняну. Спецодяг не був сильно пристосований до дії радіації, головне для нас було, щоб отруйний пил не потрапляв у організм, тому що він осідав у легенях та звідти фонив. Ходили у марлевих масках «Лепесток-2000» і на службі, і по місцю дислокації, знімали тільки у приміщеннях. Після кожного чергування виміряли рівень опромінення, якщо було вище норми – міняли форму. Взагалі процес роботи вже був більш налагодженим, ніж у рік вибуху.

– Чи жили люди у зоні ЧАЕС під час вашої служби?

– Були люди вже похилого віку, які поверталися до своїх домівок. Ми їх не чіпали. Найскладнішим періодом для нас був поминальний тиждень, коли люди йшли на могили своїх рідних, але на це місцевим «давали добро» тільки рішенням старшого начальства.

– Що найбільше запам’яталося з тих 18 місяців?

– Я й досі бачу у снах мертві села. Там було особливо моторошно вночі. Просто жах. Також не забуду, як проїжджали крізь покинуті села, а через кілька днів там уже був пустир. Усі промислові та будівельні об’єкти були заражені. Їх треба було прибрати та поховати. Конструкції знищували вибуховим способом, частинами вантажили на транспорт і відвозили на поховання в межах 30-кілометрової зони, за 15-20 кілометрів від станції, туди, де були «могильники» відходів.

Те, що залишилося у пам’яті, – все розповів дітям, вони мають знати про цю трагедію. Стільки людей постраждали від цього, стількох хлопців, які гасили пожежу, вже немає в живих. Ми не відчували себе героями – ми виконували свою роботу.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.