Кропивничанин опинився з сім’єю в Казахстані, коли там почалися бої

0
3260
кількість переглядів
Дмитро Борисенко. Стоп-кадр з програми телеканалу «Вітер» «По суті»

Ветеран ЗСУ Дмитро Борисенко полетів з сім’єю в Казахстан – якраз перед початком усім тепер відомих подій. І нічого, як пишуть у книжках, не віщувало біди.

Про «відпочинок» в Алмати Дмитро Борисенко розповів CBN.

Другого січня в Казахстані почалися перші мітинги проти різкого підвищення цін на скраплений газ. Протести переросли у сутички з застосуванням зброї, грабежами та підпалами заправок, гіпермаркетів тощо. Влада країни звернулася до Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ – альянс, що складається з Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Вірменії і Таджикистану) за допомогою. Майже одразу після звернення у Казахстан ввійшли миротворчі сили Росії.

11 січня президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв заявив про виведення військ ОДКБ, яке має завершитися 19-го.

Станом на 14 січня влада Казахстану повідомила про затримання 2159 учасників акцій протесту. Є і загиблі, їх кількість лишається невідомою: спочатку міністерство охорони здоров’я повідомляло про 164 людей, однак згодом саме собі заперечило і назвало це число «технічною помилкою».

– Як ветеран ЗСУ опинився в Казахстані в розпал бойових дій?

– Простий збіг обставин. Нас – дві сім’ї з України – запросив спільний друг з Казахстану. Відпочити на новорічні свята – лижі, гейзери… Друг з родиною поїхав туди 29 грудня, ми прибули туди третього січня. Там узагалі тиша була, нічого такого наче не намічалося. Ми поїхали в гори, побували в Алмати – красиве місто, вихідні, купа народу. А вночі прибігає жінка, в якої знімали котедж: у нас війна.

Спочатку в них почалися мирні протести. Чоловік хазяйки котеджу теж брав участь, ми з ним спілкувалися. Збиралися в центрі, обурювалися. А потім, п’ятого січня, все різко змінилося – коли з’явилися їхні, так би мовити, бойові одиниці, підготовлені, які пішли у натовп. От тоді почався «двіжняк».

Фото Дмитра Борисенка

Ми подумали й вирішили, що нам треба валити звідти. Це була стовідсотково російська тема, без варіантів. Поїхали з другом в аеропорт. По дорозі – спалені машини, грабьож-бомбьож уже почався. Зайшли у приміщення – а перед тим військові, які оточили аеропорт, зняли оточення і поїхали кудись, – щоб поміняти квитки, як раптом вимкнувся зв’язок. Зник інтернет, закрили всі заправки. Все, повна блокада. І почалися вже дрібні перестрілки, локальні бої невеликі. Наш рейс на Київ мав бути о 19:40, але він не злетів. Міняти квитки відмовились, бо не працювали комп’ютери. Покрутилися там, поспілкувалися зі співвітчизниками, які теж хотіли летіти. Вийшли з аеропорту – бачимо, валить сюди натовп, чоловік сорок – сорок п’ять. Ми – вбік, щоб не перетинатися з ними. Вони завалюють в аеропорт, персонал хапає пасажирів і виводить через злітну смугу десь у поля. Ці зайшли, розбомбили д’юті-фрі і пішли, виносячи в мішках награбоване.

Ми відійшли від аеропорту. Години через півтори підійшли військові й повідомили, що звільнили аеропорт. Там не було що і від кого звільняти вже.

– Показуха?

– Ага. А наступного ранку аеропорт уже приймав російські борти. Ще не оголошували про миротворців, а вони вже там приземлялися. Прилітали, забазувалися там же, в аеропорту.

– А що ви?

– А що ми? Треба якось вибиратися. Заправки не працюють, палива немає. Нам же, з нашими військовими біографіями, зустрічатися з російськими вояками, м’яко кажучи, не рекомендовано. Тому ми вирішили перебратися в Бішкек. Там теж є друзі, які запропонували переночувати.

Почали телефонувати у наше МЗС (Міністерство закордонних справ. – Ред.), нам кажуть: не панікуйте, запасайтеся продуктами, сидіть тихо. Куди запасатися, питаю, нічого не працює, все розбомблене. «Може, нам якось евакуюватися?» «Ні-ні, сидіть на місці і не придумайте прориватися через Киргизстан, вас там не приймуть». А в нас виходу немає, нам треба додому. Зв’язок почав час від часу з’являтися, ми знайшли два авто, бензин. І поїхали. На виїзді з Алмати раз на протестувальників нарвалися – стояли посеред дороги з автоматами, почали кидатися по нам камінням. Ми – по колу розворот, уходимо. Якимись козиними стежками – з нами двоє місцевих було – вибираємося на трасу. На околиці – перестрілка, ми знову звідти звалили. Вилітаємо ще раз на расу – розфігачена заправка, спалена повністю. Та що заправка, місто зруйнували!

Вдень в Алмати більш-менш тихо було, вночі – стрілянина, вибухи… Таки нам вдалося виїхати на трасу до Бішкека. Розлитий повсюди бензин, сморід, дим. «Давай, – кажу, – по газах і нафіг звідси. Тут, не дай боже, іскра – і все у повітря злетить».

Ближче до ночі ми виїхали на кордон з Киргизстаном. Казахи нас пропустили без проблем. У Бішкеку жодних проблем не було. Восьмого січня зранку вже були в Борисполі. Зателефонував моєму другу той чиновник з міністерства: «Ви ж сидіть на місці». Друг розказав йому, що про нього думає.

Фото Дмитра Борисенка

– Це ти консульство маєш на увазі?

– Консульство. Вони абсолютно нульові, нічим не допомогли. Я підозрюю, що й досі не всіх українців звідти евакуювали.

– Я правильно зрозумів? Військові, які охороняли аеропорт в Алмати, спеціально відійшли, щоб туди пропустити протестувальників. Потім «звільнили» від них приміщення, щоб був привід перевести стратегічний об’єкт на військовий режим?

– Так, це була імітація. Що б там не розповідали, я на власні очі бачив, що то була імітація. Диванні всякі аналітики потім почали молоти фігню, але ж ми бачили все самі. Ми бачили, як грабували. Ми розмовляли з людьми, які брали участь у мирних протестах. І вони розповідали, як усе пішло далі, як з’явилися у натовпі провокатори, і як почалися грабежі. Ми от увечері заїхали у велетенський гіпермаркет «Мега», закупилися там продуктами, погуляли. А на ранок він уже все, розграблений, розбитий.

Через дорогу від нас за здоровенним парканом була резиденція брата Назарбаєва. Я вночі у вікно дивився – там стрільба, пожежі.

– Виходить, ви оці три бойові дні провели в Алмати?

– Це самий пік ситуації був. І добре, що вдалося звідти виїхати. Бо ми вже з Бішкека зідзвонювалися з нашими казахськими друзями – патрулі, шмон, документи у всіх перевіряють. Якби я з другом потрапив на таке – навряд чи зараз з тобою говорив. Росіяни нас не люблять, а темою керували саме вони. Ми б не довели, що просто на лижах покататися приїхали і в гейзерах скупатися. Ніхто б це навіть не розглядав. А з сім’ями – сказали б, що для прикриття. Адже як вийшло – ми приїхали, день нормально, день – туди-сюди, а на третій починається весь рух. Ще й живемо поруч з резиденцією брата Назарбаєва.

– Я теж стовідсотково впевнений, що Росія має свої сценарії на пострадянській території. Але ж серед тих, хто стріляв, захоплював аеропорт і так далі, були казахи?

– Ну, Казахстан – дуже різношерстний. Там дуже багато росіян живе. Визначити, хто там був насправді, – дуже складно. А от влаштувати там заміс було не складно. Є етнічні казахи, які проти Росії, я такі, що за. Їхні військові розбіглися, машини як стояли колонами, так і стоять спалені. Військові в аеропорту без зброї були, лише у бронежилетах і з саперними лопатками.

– Тобто ти оцінюєш це не як неготовність до подій?

– Я оцінюю це як сплановану акцію. Повністю сплановану акцію. Я ж кажу, говорив з учасниками мирних протестів. Мирні протестанти розбіглися по домах, коли все це почалося. З’явилися якісь «ліві пасажири», провокатори.

Частина військових примкнула до мітингувальників. До речі, кілометрів уже за сто від Алмати було спокійно. Аж перед кордоном з Киргизстаном ми побачили імпровізований блокпост поліцейських спецпризначенців. Кордон з боку Казахстану охороняли посилено, киргизи особливо не парилися.

Найголовніше було, за що ми переживали найбільше, – наші дружини і діти. Нам то, людям військовим, простіше…

Парадокс: протести почалися через підвищення цін на скраплений газ. Я особисто бачив лише одну-дві заправки зі скрапленим газом. Там бензин по тридцять центів. Там узагалі все дешевше, ніж у нас. Просто, коли ціни на газ повернули назад, уряд пішов у відставку, народ почав потихеньку розходитися. От тоді і з’явилися провокатори. Все йшло за планом. Вирубили зв’язок і інтернет, позбавили можливість евакуації навіть мирних жителів.

От зараз я спитаю. Навіщо учасникам протестів блокувати виїзди з Алмати? Вони всі виїзди перекрили. Навіщо? Під час сучасних революцій – та нашу хоча б узяти – мирних не чіпають. А тут зупиняли машини з мирними жителями: ви за кого? Хоп, перекинули, підпалили. Стоянки з машинами палили, грабували магазини, спалили кардіодиспансер. На фіга? На фіга палити пожежні авто, швидкі, потрошити банкомати?

Фото Дмитра Борисенка

– Щоб створити хаос.

– Щоб створити хаос, так. Нібито неконтрольований і некерований хаос. Астана – все спокійно. Я кажу місцевим: у вас же уряд в Астані, чому в Алмати це все? Вони самі не знали, що відповісти.

Захоплення аеропорту – спланована акція.

Можна ще раз про МЗС? Вони, консульство українське маю на увазі, – нульові! Люди не на своєму місці, вони, блін, навіть не розуміють, що робити і як робити. Вони нам якраз радили те, чого робити не можна. Не їдьте на Бішкек. А куди їхати? Куди?

– А ви розказували тому чиновнику про те, що вам небезпечно знаходитися в Алмати?

– Звичайно. «Сидіть на місці, нікуди не рипайтеся». А якби все пішло не так? Від нас би відмовилися? Думаю, відмовились би.

Та і справа не лише ж у нас. Я вже у Бішкеку говорив з чуваком, якого разом з іншими пасажирами працівники аеропорту в поле вивели. Там, серед поля, їх і покинули. Мій співрозмовник – місцевий, він знайшов як до Бішкека добратися. Про долю решти я не знаю. Ніби відвели їх у якісь сараї і сказали чекати, поки з посольства за ними приїдуть. Хоча організувати евакуацію на автобусах було цілком реально. Ніхто цього не зробив. Зате, коли вже в Україні були, таки порадили нам іти на Бішкек. Вчасно. Ми вибралися з Казахстану не завдяки українському консульству, а лише завдяки нашому бойовому братству, друзям і знайомим.

– Чим події відрізнялися від українських 2013-2014 років?

– Тим, що зразу втілили у життя озброєний сценарій. І в нас же мирних ніхто не чіпав. Ніхто не грабував магазини. Деякі кияни, які живуть на околицях, навіть не в курсі були, що в центрі відбувається. В Алмати озброєні групи діяли по всьому місту.

– Це ж треба було заздалегідь усе спланувати?

– Ну а як інакше? Тільки так. Усе чітко зробили: захопили об’єкти, заблокували дороги. Я не знаю, яким чином добувалася зброя, не в курсі всіх подробиць. Але те, що це був чітко втілений у життя план, – це точно.

– Ти вперше у Казахстані був?

– Вперше. Поняття не мав, куди лечу. Спокійно приземлилися, все красиво і цивільно… Ми по центру ввечері гуляли – ніхто й подумати не міг, що таке почнеться. Жодних передумов не було.

– Як ваші сім’ї пережили пригоду?

– Нормально. Такі штуки, мабуть, ще більше згуртовують. Ми були готові до будь-яких варіантів, якби тільки убезпечити наші родини. Ну, слава богу, вже вдома. Ми погуляли і по Бішкеку, поспілкувалися з тамтешніми друзями. Все нормально. Коли б я ще Бішкек побачив?

– Стежиш тепер за подіями в Казахстані?

– Моніторю… Я як почав читати в Інтернеті про це все – боже, стільки «експертів»! Революція, шмеволюція… Це все спланована акція. Воно ж на фоні чого з’явилося? Казахстан Росії нафіг не треба, північ Казахстану і так фактично російська. Поки ми домовляємося з НАТО, весь світ починає волати про Казахстан. Якось усі забули, що і в нас війна триває. Сєвєродонецьк оточений фактично, ніхто про це в новинах не розповідає.

Я після такого навіть боюся прогнозувати щось. Можна прокинутися зранку – і зразу треба буде бігти стріляти. Як говорять серед наших, вони наголосують, а нам по окопах бігати.

У Казахстані ми побачили сценарій, який реально працює. Не дай боже, щоб це виявилося тренуванням перед відпрацюванням в Україні. Дуже хочу помилятися.

– От нібито все скінчилося, вляглося. Логічно припустити, що головний фігурант, до якого були претензії у людей, Назарбаєв, має повернутися. А його й досі там немає.

– Це продовження спектаклю.

Розмовляв Вадим Мурований
Редактор Андрій Лисенко

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.