«Це був перший день нашого медового місяця…» Історії про те, як у людські життя увірвалася війна

1678
кількість переглядів

24 лютого 2022 року Росія напала на Україну. Приблизно так, напевно, напишуть колись у підручниках. Але за цими рядками — мільйони понівечених доль, смерть, жах, відчай і, водночас, – надія й віра в перемогу.

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

CBN збирає історії про те, як у людські життя прийшла війна. Навіщо? Щоб ніхто і ніколи не смів це забувати.

Хочете надіслати свою історію? Для цього можна:
– скористатися ботом @CBN_FeedbackBot у телеграмі;
– написати листа на електронну пошту info@cbn.com.ua;
– написати авторці проекту Ірині Вернигорі у Facebook.

Артем:

– Уже пів року я працюю в Лондоні, столиці наших англійських друзів. Сам я українець, родом з Кіровоградщини. День, коли в моїй країні почалась війна, поділив життя на «до» та «після». Там, де я знаходжуся, не ведуться обстріли та немає окупантів. А на моїй батьківщині руйнуються міста та життя людей.

Щохвилини мене накривали різні думки, яких я не міг позбутися. Запитував себе: «Як я можу допомогти? Чому я тут? Чому не вдома?» І врешті-решт зрозумів, що не зможу бути осторонь цієї страшної трагедії. Якщо з моєю сім’єю щось станеться – я ніколи цього не пробачу!

Наразі весь світ став єдиним цілим. Новини змушують одночасно пишатися і плакати. Гордість за наших людей переповнює.

Недовго вагаючись, я вирушив з Англії додому. Не знаю, що на мене чекає, але хто, як не ми, маємо рятувати нашу країну? Це війна за наше майбутнє!

Слава Україні та нашим Захисникам!

Аліна:

– 24 лютого. Шоста ранку.

Я прокинулася щаслива, адже тільки вчора у нас було весілля, а через кілька годин ми з чоловіком планували їхати в аеропорт. Мав бути медовий місяць – наш перший відпочинок за кордоном… Втім, через 10 хвилин чую слова: «Війна почалася! Київ бомблять!»

Я не могла повірити, що це правда. Відразу схопила телефон, аби дізнатись, як там подруга зі столиці. У відповідь на дзвінок чую: «Я не можу говорити – у нас сирени, у нас стріляють!!!» Мої очі наповнилися сльозами. У голові лиш одне питання: «Що робити?»

Наступні дні були вкрай тяжкими. Наші матері не переставали плакати. Знайомі, рідні та друзі з усіх куточків України розповідають, як їм страшно.

Ми любимо свою неньку Україну і готові її захищати! Настане день, коли загарбник, проклятий всім світом, з ганьбою покине наші землі!

Слава Україні!

Таня:

– 24 лютого я прокинулась не від мелодії будильника, а від вібрації – дзвонила мама. Чому мама телефонує мені о шостій ранку? У слухавці чую сльози, мама ридає, їй важко дихати: «Доця, Київ бомблять. Він таки напав». Я піднімаю очі на свою подругу, вона вже не спить, її очі повні жаху, і в цей момент на мене находить хвиля відчаю і такого страху, якого я ще ніколи в житті не відчувала. До слова, я мешкаю в студентському гуртожитку в Києві.

Наступні 30 хвилин я пам’ятаю погано: ми похапцем пакували тривожний рюкзак, туди потрапило що треба і не треба, і бігли до метро, аби сховатись від удару з неба. Тоді ми з дівчатами пожалкували, що не склали рюкзак раніше. Але хто б міг подумати, що в 21 столітті військові конфлікти будуть розгортатися тільки через великі амбіції одного маленького царька?

Перші три дні війни я провела в Києві без сну, здригаючись від кожного звуку за вікном, повсякчас готова бігти до найбільш безпечного місця в будинку. Мені пощастило дістатись живою додому, до батьків.

Я завжди любила свою країну, її народ, нашу величну історію. І любитиму. Занадто важкий шлях ми пройшли, аби 24 серпня 1991 року ухвалити Акт проголошення незалежності України. І ми її не втратимо, повірте! Ми на своїй землі, на нашій стороні правда і Бог.

Слава Україні! Слава ЗСУ!

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.