Музикант, дядько співачки Onuka Тарас Шльончик: «Готовий взятися за будь-яку роботу»

1260
кількість переглядів

«Вікіпедія» про батька Тараса Шльончика: «Олександр Шльончик є дідусем українських електронних музикантів Олександра Жижченка, засновника та учасника гурту Tomato Jaws, та Наталії Жижченко, солістки гуртів ONUKA та Tomato Jaws.

Тарас Шльончик, незважаючи на різні сфери діяльності, у яких працював, завжди присвячував своє життя музиці. У рідному Чернігові він грав у ресторанах, у міському оркестрі, мріяв модернізувати стародавній український інструмент.

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

Але почалася війна…

Незважаючи на те, що освіту він отримав зовсім не музичну – інженер-механік-машинобудівник, музика супроводжує його протягом усього життя. Батько – Олександр Шльончик – працював на Чернігівській фабриці музичних інструментів майстром ВТК. У вільний час створював музичні інструменти – конструював та власноруч їх виготовляв: під цю справу вдома навіть виділили окрему майстерню.

– Вдома під майстерню була відведена окрема кімната, – згадує Тарас Олександрович. – Коли в 50-ті роки минулого століття виникла необхідність створити бандуру для масового «вжитку», батько запропонував свою конструкцію. Був конкурс трьох виробників, у якому бандура Чернігівської музичної фабрики отримала перемогу. Це була бандура конструкції Олександра Шльончика, за що він отримав заслужену нагороду Золоту медаль ВДНГ СРСР.

Сам чоловік, незважаючи на технічну освіту, теж не припиняв займатися музикою. Грав в інститутському ансамблі, потім – у ресторанах міста, при цьому не полишаючи роботи за фахом.

Зайнявшись виданням технічної літератури, Тарас Шльончик трохи відійшов від музики. Проте у 2014 році після того, як у його видавництві справи почали рухатися вниз, отримав цікаву пропозицію від старих друзів-музикантів: взяти участь у роботі оркестру міського палацу культури:

– Я ту пропозицію прийняв із захопленням. Пів року ходив, наче у музичну школу, брав роботу на дім, переписував ноти. Мені все було цікаво.

У той же час у Тараса Олександровича з’явився найкращий друг – електричне піаніно Roland. Під час роботи в оркестрі музикант напрацював свій репертуар – Емерсон, Брайан Кальбертсон, Вільям Гіллок, Елтон Джон Стінг, Платон Майборода, Олександр Білаш, Святослав Вакарчук та багато інших зарубіжних і вітчизняних виконавців. Завдяки інструменту та комп’ютеру з’явилася можливість записувати потрібні для виступів фонограми.

– Моя мати Валентина Степанівна майже все життя працювала педагогом по класу бандури, тому цей інструмент мені дуже близький. Дивлячись на сучасний розвиток виконавства на цьому чудовому українському інструменті, я зрозумів, що йому не вистачає сучасних можливостей, пов’язаних з новими форматами музичних творів, – розповідає оркестрант.

Тоді у нього з’явилася ідея зробити бандуру з електромагнітним знімачем звуку. Цією думкою він поділився з інженером-звукооператором Володимиром Єременком, який працював в оркестрі. Так почалася їхня співпраця зі створення бандури з електромагнітним знімачем. За словами музиканта, такий знімач дає можливість не тільки комфортно працювати на великих концертних майданчиках, але й змінити сам вигляд інструменту, як, наприклад, бувають різні форми електроскрипки. Проте роботу довелося припинити – почалася війна:

– Ми прокинулися о шостій ранку, як і кожного звичайного дня. Увімкнули телевізор, там ішли новини. Поступово ми почали розуміти, що мовиться про щось серйозне. Дружині, яка працює вчителькою, прийшло повідомлення, що діти і педагоги сьогодні до школи не йдуть…

Сім’я одразу почала збирати документи і речі. Сусідка Людмила у паніці запропонувала їхати з нею в село, де у її сина є будинок. Тарас з Наталію вирішили відвезти їх і зорієнтуватись потім на місці: залишатися у селі чи повернутися.

– Зібралися. Виїхали об 11:30. У Люди, крім речей, – ще кіт та маленька собачка. Майже доїхавши до виїзду, ми потрапили у затор. Приблизно 40 хвилин пішло на те, щоб добратися до поліцейського посту. Там у нас ввічливо поцікавилися, куди ми їдемо, і порадили розвертатися, бо там буде «гаряче».

Сім’я повернулася додому. Через дві години, після безлічі телефонних дзвінків друзям та знайомим, ухвалили рішення: разом з сусідкою їхати до її родичів в інше село:

– Добралися без проблем близько четвертої години дня. Тільки вивантажилися, познайомилися з хазяїном, оглянули все, як почули гул моторів, а з-за повороту показалися танки. Ми заховалися за парканом і дивилися у щілину. Розгледіти, кому вони належали, ми не змогли. Згодом приїхала ще одна машина з родичами, які тікали від війни. У той час моя дружина дійшла думки, що це не найкраще місце, щоб пересидіти бойові дії: по-перше, центральна дорога через село, по-друге, багато незнайомих людей зібралися в одному місці, всі на нервах. Вирішили повертатися додому.

Їхало подружжя вже саме – сусідка вирішила залишитися. Дісталися благополучно, вечір провели вдома. Біля під’їзду спостерігали пересування озброєних чоловіків, які чогось чекали, виглядаючи на дорогу. Проте ніч минула спокійно, не враховуючи відсутність світла та далеке відлуння вибухів…

…Зараз, у Кропивницькому, Тарас Олександрович готовий взятися за будь-який шанс продовжувати займатися музикою, але зауважує: добре було б знайти хоч якусь роботу:

– Після тритижневих обстрілів, сидіння у підвалі та термінового виїзду настав час відносного спокою для прийняття рішення, як бути далі. Готовий зайнятися будь-чим, що запропонують.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.