Поет і музикант Євген Манженко: «Я зараз боюся писати»

1305
кількість переглядів

Колишній фронтмен кропивницьких «Веселих біоритмів» Євген Манженко нині — в теробороні Києва. «Багато про що я не можу розповідати, сам розумієш», – пояснює перед розмовою.

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

Але поговорити хочеться не про військові таємниці. Коли хтось змінює ліру (у випадку з Женею — укулєлє) на автомат — це вже не дуже звично.

– Як для тебе почалася війна?

– Як і для всіх, о четвертій ранку. Мене розбудила дружина, вже було чутно вибухи. Я зрозумів, що сталося те, про що говорили експерти, а з них сміялися. Піднімати малого, чи хай ще поспить, а ми придумаємо, що з цим робити? Тривожні валізки не зібрані, тому вирішили піти в цілодобовий магазин «Сільпо» поруч. Але о шостій ранку, коли ми вийшли з будинку, то здавалося, що з міста виїжджають абсолютно всі. Дорога в бік виїзду на Житомир була повністю забита автівками, колона ледь повзла.

Я з’ясував, що мої дружина і дитина нікуди їхати не збираються. Вони категорично відмовилися, заявивши обоє: «Якщо ми зараз — хай ми і цивільні, – відступимо, покинемо Київ, то в нас нічого більше не залишиться. Візьмуть Київ — візьмуть Україну».

Ну що ж, вони лишаються, мені треба воювати. Але просто потрапити до війська було нереально. Велика частина з тих, що виїжджали, повернулися, відвізши свої сім’ї. Величезні черги у військкомати, величезні черги до територіальної оборони. Коротше, потрапити у тероборону вдалося лише завдяки моїм товаришам по мирному життю. Такого — скористатися «блатом», щоб піти воювати, – в історії України точно не було.

Саме тоді я почав усвідомлювати, як українці швидко мобілізувалися перед загрозою. Скажімо, їжу розвозить мій хороший знайомий музикант всеукраїнського рівня. Кашовар — артист Національного радіо. Співак — з автоматом.

Телеведучий Майкл Щур (Роман Вінтонів), Євген Манженко і бандурист Тарас Компаніченко

– Нині ситуація в Києві змінилася?

– Люди повертаються додому, це видно на вулицях. Якщо у перші дні столицею їздили тільки військові машини, то вже трапляються, як і раніше, до 24 лютого, затори на дорогах. Наскільки до цього готовий чи ні Київ, бо наче й відбили великий наступ — і що б там не розповідали кацапи, це були жорстокі бої, їх вибивали звідси, – але поки хтозна, чи не захочуть вони спробувати ще раз. Але люди все одно повертаються додому, повертаються до роботи, починають щось заробляти і витрачати. Доведеться нам усім жити в нових умовах: ніби й війна, а на роботу ходити треба.

– Бачив тебе на світлині з Капрановими (українські письменники, брати-близнюки. – Ред.) Ти навчився їх розрізняти?

– Зірок і медійних людей в армії — дуже багато. Я от буквально щойно проходив повз пост, на якому стоїть один дуже популярний телеведучий. Ти можеш бути ким завгодно у мирному житті й прийти в армію звичайним солдатом. Моя цивільна посада, наприклад, – заступник генерального директора, а тут я — звичайний солдат. Тому зірка на блокпості — нічого дивного.

А з Капрановими я не спілкувався багато років, так вийшло. Перед війною списалися, зустрілися. Я їх розрізняю. Але вони — як справжні близнюки, один може почати фразу — інший її закінчити.

– Тобі пишеться під час війни?

– Я написав кілька віршів. Але загалом я боюся писати. Війна — це велике випробовування. Велике випробовування має народжувати велику літературу. Цього поки не відбувається. Думаю, ще рано. Я боюся писати вірші, бо вони мають бути вищими за рівнем.

Бучанська молитва

Догорає «Мрія» на літовищі
Чи почує бог у бомбосховищі?
Чи врятують броника нас плити?
Господи, ми ж досі твої діти

Всім, хто цілу ніч не спить у схроні
Хто на блокпостах в теробороні
Дай спокійну ніч, хто у облозі
Віру укрепи у перемозі

Капелан відслужить свою месу:
«За Чернігів, Харків і Одесу
Як на сонці, випали росу
Господи, спаси нас ЗСУ!»

Ще занадто мало часу минуло, повторюся. Я впевнений, що ця велика війна призведе до появи великих творів в українській літературі.

– Що найперше зробиш після перемоги?

– Я зараз почав цінити простіші речі, приземленіші. Наприклад, велика радість — помитися в душі. Або от придбав собі розкладне ліжко, прокинувся вранці на ньому і відчув себе практично богом. Після перемоги вимоги до себе, до світу будуть, думаю, іншими, ніж раніше. Обійняти сім’ю, почухати пса, піти з друзями у закарпатський ресторан поїсти бограч… Може, і не треба планувати щось на кшталт «я після перемоги підкорю якісь там вершини-глибини, фізичні чи метафізичні». Може, я краще гарненько вимиюся і піду з друзями їсти бограч.

– За новинками у музиці стежиш?

– Чесно кажучи, не так багато часу, щоб слухати музику. І я, і я мої товариші-військові, ми всі дивимося і слухаємо лише те, що пов’язане з війною: новини, офіційні зведення, телеграм-канали. Чув, звісно, нові патріотичні пісні. Була ще історія, але я її поки не озвучуватиму, як я не знявся у всесвітньо відомому кліпі.

– Укулєлє жива? Чекає свого часу?

– Жива! Я її навіть не брав на війну. В нашому підрозділі вже є музикант — бандурист, народний артист. Іноді вже засинаєш, коли його хтось просить заспівати. І чуєш крізь сон, як тихенько підспівують…

Всі фото і вірш — зі сторінки Євгена Манженка у Facebook

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.