«Все буде Україна. А всі в Україні будуть з котами». Історія притулку для тварин, який рятувався від війни

1217
кількість переглядів

Журналістка CBN записала монолог Тетяни та Андрія, засновників та опікунів харківського котодому «ВамКот».

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

– Наш приватний притулок для тварин — не те, що зазвичай уявляють собі люди. Це не орендована квартира, клітки, неприємний запах та вісімдесят тварин на сорока квадратних метрах. У нас виключно «вільний випас» та життя тварин на диванах, подушках, ноутбуках. Якісний корм ми закуповуємо самостійно, тварини вакциновані, стерилізовані та щоквартально проходять профілактичну обробку від паразитів. ‌Ми проводимо збори коштів лише на первинну обробку та лікування нових тварин.

Чужих тварин для нас немає, ми займаємося опікою, вакцинацією, стерилізацією, обробкою від паразитів вуличних тварин та птахів. Під нашою опікою були десятки котячих прайдів по всьому місту та тварини, які мешкали в малобезпечених сім’ях. Ми старалися допомогти всім, але не приймали тварин від населення, займалися лише врятованими.

Так було до війни. Є пригоди заплановані та вимушені. Заплановані – це коли ви збираєтеся в піднесеному настрої, в очікуванні чогось захопливого та нового. Вимушені — коли ви не можете зібратися з думками, що вам потрібно і для чого. Ви не знаєте умов, у які потрапите, і берете що трапиться під руку або нічого. Попереду — невизначеність. І до цього неможливо підготуватися.

З початком бойових дій у місті для нас гостро повстало питання кормів. Через мережу притулків ми знайшли контакти складів і почали потроху закупати корми під наші потреби. Ціни на корм, звісно, значно виросли. На щастя, ще восени ми купили автівку під притулок, і це нас у прямому сенсі врятувало.

Поки ми запасали корм для наших тварин та закуповували корми й продукти для наших родичів, друзів, знайомих, опікунів, які годують вуличних тварин, стало зрозуміло, що в місті багато тих, кому потрібна допомога.

Жителям міста бракувало медикаментів, їжі, не було тих, хто може це знайти й привезти, люди жили в районах під обстрілами, їх необхідно було вивозити. В будинках для людей похилого віку не було опалення, старенькі там мерзли, їх теж потрібно було вивозити. Зрештою, людям не було чим годувати своїх домашніх улюбленців.

Таким чином, у нас на два місяці розгорнулася широкомасштабна діяльність з вивозу людей у безпечні райони, закупки та доставки продуктів, кормів для тварин, пошуку спецхарчування для дитини-інваліда, замовлення медикаментів з інших регіонів країни, де ще працювали аптеки, доставки тварин на прохання людей у ветклініки та їх стаціонарне лікування, стерилізації та чипування й вакцинування наших тварин, вилову з вулиці колишніх домашніх тварин, яких покинули господарі (навіть морську свинку у підвалі підібрали), годування вуличних тварин, які залишилися без уваги людей, які ними опікувалися, або тих, які знаходилися на руїнах зруйнованих будинків, у яких вони жили раніше.

Через усю країну для нас весь час щось їхало, ми весь час кудись їхали. До трьох тонн кормів за два місяці ми роздали людям, улюбленці яких залишилися без харчування. Медикаментів закуплено на двадцять-тридцять тисяч гривень. Витрачено безмежно дизельного пального на доставку цього всього.

Тим часом місто методично руйнувалося. Постійні вибухи та потрапляння в житлові будинки ставали нормою. Щодня щось горіло та вибухало. При черговому влучанні у двір всі вікна в сусідніх будинках повилітали. Через вибухи та від внутрішньої кровотечі у нас загинув голуб, якого ми виростили та вигодували з маленького лисого пташеняти. Ми зрозуміли, що виїзд з міста неминучий, і почали обдумувати план.

Все ускладнювалося кількістю тварин. Їх дійсно багато, і вивіз стількох тварин складно навіть розглядати серйозно та планувати якимось чином. Всіх тварин не з нашого притулку, але якими ми опікувалися, доручили людям, що лишалися в місті. Всім, кому необхідні були запаси продуктів, ліків, кормів для тварин, ми перед виїздом завезли запаси на пару місяців, ми нікого не полишили без допомоги.

Ми до останнього не хотіли виїжджати з Харкова. Ми були впевнені в тому, що залишимося. Бо це нереально. Якщо у вас є кіт чи собака, або дві-три собаки, уявіть, що їх у вас тепер під сотню. А тепер уявіть, що всіх їх потрібно вивезти з міста. Знайти транспорт, житло (ніхто й ніде в Україні не хотів приймати нас з такою кількістю тварин), зібрати та завантажити всіх, зібрати їхню їжу, медикаменти, туалети, наповнювачі, іграшки та переноски для всіх.

Обсяги інформації, яку необхідно обробити та врахувати, — грандіозні. Паралельно з усіма цими організаційними процесами місто бомблять: житлові райони горять, центр знищений, вдень і вночі вибухи. Неможливо спати, неможливо їсти, всюди по місту люди з автоматами, комендантська година, світломаскування, пожежі, ось-ось може щось прилетіти у ваш будинок. Це стрес і для людей, і для тварин.

По суті, ми вирішили їхати за один день. Нічого не встигли, крім підготовки тварин.

Виїхали на кілька годин пізніше, ніж планували. Тварини панікували, верещали, істерили. Переноски вибудувались у три поверхи, бус виявився замалим для такої кількості тварин. Найбільшим страхом було когось забути. Ми складали нескінченні списки з усіма тваринами та поіменно їх перевіряли. Підписували переноски, ставили галочки, запам’ятовували, кого вже завантажили. Ми не взяли речі й взуття, але забрали всіх котів і разів п’ятдесят їх усіх перерахували.

Найбільшою проблемою стала вентиляція. Провітрювали багажний відділ буса ми кожної години, тобто зупинялися на трасі, перевіряли тварин, стояли хвилин десять-п’ятнадцять і їхали далі. З Харкова зрештою ми виїхали по обіді, хоча планували зранку. Місто проводжало нас розбитими житловими будинками на околицях Холодної гори. Ми розуміли, що нам їхати не менше десяти годин, вночі теж. Виїжджали двома автівками: бус з котами та легкова автівка з нашими батьками, чотирма собаками й морською свинкою.

Кланяючись кожному блокпосту, ми довго виїжджали з міста. Водій буса з котами довго пояснював при кожному огляді, що везе тонну котів та люб’язно пропонував подивитися. Військові дивилися, посміхалися, іноді фотографували та бажали нам хорошої дороги. Всі пости, що ми проїжджали, проводжали нас з посмішкою.

На трасі було доволі порожньо, але менш страшно від того не ставало. На першому привалі ми знайшли двох киць, які вибралися з переносок. Одну з них ми впіймали швидко, а щоб упіймати другу, довелось дістати більшу частину переносок з автівки. На наступній зупинці ми знов побачили одну порожню переноску. На щастя, кішка, яка мала бути в ній, просто вийшла до нас, коли ми її покликали. На наступній зупинці історія повторилася – знову одна втікачка. І ще на наступній — теж. Ми вже просто в істериці були. Як вони вибиралися з переносок — для нас досі загадка. Ймовірніше за все, коли їхали ґрунтовою дорогою, через тряску дверці відчинялися самі.

Всі переживали за котів та ближче до вечора зупинялися частіше. Ще деяке хвилювання викликало те, що їхати необхідно було через місто з комендантською годиною, і нас могли просто не впустити на в’їзді. А ми були в дорозі вже понад дев’ять годин і не могли ночувати в полі. Зрештою, в місто ми потрапили за п’ятнадцять хвилин до початку комендантської години та встигли виїхати з нього. Далі залишалися п’ятдесят-шістдесят кілометрів у глибину лісів до пункту призначення — єдиного місця, де нас змогли прийняти з такою кількістю тварин. Ці пів сотні кілометрів нам здалися вічністю. Їхали вже майже опівночі з фарами, які у нас перестали працювати ще годин п’ять тому. Тобто їхали ми серед лісу з одними справними протитуманками.

Але ми таки доїхали. Доїхали й стали розвантажуватися. Зморені, голодні та занепокоєні станом тварин. По суті, під наші потреби довелося орендувати цілий хутір: два будинки та лазню. В лазні оселили більшу частину котів. В один з будинків не дозволили селити котів, бо там були меблі та багато цінних дрібниць. Але туди пустили собак і морську свинку.

В інший будинок зі скрипом оселилися решта котів. Проблему тут же склали штори, квіти, пуфи та інше. Коти, звісно, – це загроза для всього інтер’єру загалом. У Харкові ми звикли до шерсті, пошкрябаних диванів та іншого. Але тут довелося рятувати все, що вони можуть пошкодити, негайно. Вночі, після тривалої дороги, ми виносили дивани, килими, штори, все, що може розбитися, плафони з ламп, квіти з підвіконь. Закінчили о четвертій ранку. На щастя, коти тим часом обстежували територію, їли, пили, були в нормальному настрої.

Всі доїхали добре, і це було чудом. Яке тривало недовго, бо нам потрібно було організувати виїзд частини котів до Польщі. І відвантажити терміново, а саме в день прибуття, водію потрібно було трохи відпочити, й він їхав далі, у Львів, а в Польщі за домовленістю котів уже чекали. У Львові найбільшою складністю було знайти десяток людей для перетину кордону з Польщею (дозволено проносити по дві тварини однією людиною). Знайшли. Коти заночували у Львові й перетнули кордон. У Польщі більшість котів уже знайшли новий дім.

На хуторі ж майже двадцять котів захворіли. Ми навіть толком не встигли поселитися, як вони почали «розклеюватися». Одразу повезли їх у клініку до міста на аналізи та УЗД, після консультацій з лікарями почали лікування. Але доглядати одразу за двадцятьма хворими котами — ще той досвід.

Більшості з тих, хто залишився з нами, ми будемо шукати новий дім, після того, як усі остаточно одужають та відійдуть від стресу. Це буде важко морально, ми до кожного з них прив’язалися. Котики сплять з нами на подушках, заважають працювати чи дивляться у вікно, хворіють та лікуються, гріються на сонечку та трохи мають зайву вагу. Хорошого кота має бути багато. Кіт — це любов, а любові не буває занадто.

Все буде Україна. А всі в Україні будуть з котами.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.