«Янголи життя»: як зараз допомагати дітям, коли всі гроші йдуть на війну

0
879
кількість переглядів

Вже понад п’ять років Міжнародний благодійний фонд «Янголи життя» з Кропивницького допомагає онкохворим дітям з організацією їх лікування та реабілітації. З початком повномасштабного вторгнення росії волонтерам фонду довелося розширити напрямки своєї діяльності.

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

Про допомогу онкохворим дітям на тимчасово окупованих територіях, підтримку іноземних волонтерів та поміч переселенцям і ЗСУ розповіла CBN співзасновниця фонду Наталія Тарабріна.

– Як ви дізналися про війну? Якими були перші думки про подальшу діяльність фонду?

– Про війну ми дізналися, коли з Польщі зателефонувала мати мого чоловіка. Найперша думка, яка промайнула: що робити? Неочікувано, страшно. Всі почали кудись бігти, виїжджати. Але ми відразу зрозуміли, що ми тікати нікуди не можемо – у нас тут і діти онкохворі, і гроші, які нам довірили. Під патронатом фонду було 25 дітей. На сьогодні є нові діти, яким поставили діагноз вже під час війни. Ось у нас зараз є дівчинка, якій три тижні тому діагностували рак.

І тоді, у перші дні війни, ми намагалися закупити ті препарати та розхідні матеріали, які були конче необхідні кожного дня. Це і протисудомні, і протиблювотні, гормони, хімія і т. д. Все, що колись нам могло знадобитися, тобто, створювали так звану «лікарську подушку». Купували й інші необхідні речі.

Скуповували, завозили у лікарню, бо у перші дні війни був такий ажіотаж, що навіть памперси не можна було дітям знайти.

– Змінилася якимось чином процедура надання медичної допомоги дітям?

– Дітей спускають у сховища і там надають необхідну медичну допомогу. Знаєте, я завжди мріяла, що наші діти зможуть їздити на лікування за кордон без всяких проблем. Що ми не будемо збирати величезні суми грошей, не будемо перейматися, як транспортувати їх. І от коли я нещодавно прийшла у відділення гематології, у мене сльози на очі навернулися. Там було порожньо. Відділення було зачинене. Частину дітей перевели у бомбосховище, лікують їх там. Багато хто виїхав за кордон – деякі іноземні клініки відгукнулися на запит про безкоштовне лікування. Я мріяла, що вони зможуть виїжджати за кордон без проблем, але ж не за таких обставин.

– У вас на сьогодні є під патронатом діти з окупованих територій?

– Так, є. У нас є наш хлопчик Вадік Круновський. Це дитина, яка знаходиться в окупації у Херсонській області. Напередодні війни ми організовували великий збір для нього, і так сталося, що нам вдалося зібрати трохи більше коштів, ніж потрібно було. Тому ми вирішили, що закупимо хімію до кінця лікування. Тоді встигли купити все, що треба, і передати йому.

Як почалася війна, його мама нам зателефонувала. Я поцікавилася, чи є у них наразі змога купити собі продукти. Вона відповіла, що так, є, але все неймовірно дороге, а до того ще й чеки на продукцію не видають. Ми надіслали їй на картку гроші, щоб вона змогла закупитися всім необхідним. Ми також відправили їм посилку через людей, які виїхали з Херсону, але потім за необхідністю мали туди повернутися. Нещодавно я знову з нею зв’язувалася. Виявилося, що вони не можуть поїхати на лікування. Лікар, який у Херсоні проводив їм хіміотерапію, звільнився і виїхав з міста. Звісно, він продовжує їх консультувати по телефону, але тепер хімію вони проходять у себе в місті – у Вадіка вже завершальний етап лікування, тому вони раз у тиждень отримують ліки.

Було, що на фоні війни у нього почалися головні болі, похитування при ходьбі. Ми вже боялися, що у нього станеться рецидив. Але, слава богу, вони встигли зробити МРТ – за показниками у Вадіка все добре.

– Як зараз з фінансуванням фонду? Велику частину коштів ви отримували з благодійних внесків небайдужих людей, а тепер українці за покликом часу допомагають в основному армії і переселенцям. Чи не вплинуло це на забезпечення вашої діяльності?

– У перші дні війни, коли ми не знали, куди бігти і що робити, нас дуже підтримала фундація «Течія». Далі почали допомагати люди, які виїхали за кордон. І ті люди, які нас підтримували раніше, залишилися. Нещодавно ось зібрали одній дівчинці на операцію.

З ліками нам дуже допоміг один благодійний фонд з Німеччини. Завдяки моїй знайомій, яка працює у цій країні, ми познайомилися з ними. Вони передали нам дуже дорогі препарати і ліки, які складно було знайти навіть у мирний час. Завдяки цій же знайомій на одному з центральних телеканалів Німеччини навіть запустили передачу для збору коштів на медикаменти спеціально для нас.

– До вас звертаються за допомогою і переселенці?

– Дуже багато. Наразі ми трохи змінили профіль. Хоча і не планували займатися цим напрямком, але дуже багатьом людям давали наші контакти. Спочатку ми допомагали тільки сім’ям з маленькими дітьми. Фундація «Течія» виділила нам 100 тисяч гривень саме на допомогу сім’ям з дітками. Потім поступово аудиторія збільшувалася. Одна з матусь, дитина якої довго лікувалася у нас, сама почала займатися волонтерством. Вона колись подзвонила мені і сказала, що ніколи б не подумала, що займатися волонтерством – це настільки тяжка праця, фізично і психологічно. Останнє особливо вірно. До нас колись прийшла сім’я, яка працювала на «Азовсталі», – батько, мати і дорослий син. Вони жили не бідно, але були з тих людей, які не користувалися банками, тому всі гроші у них були, так би мовити, «на руках». Ці люди приїхали у Кропивницький, десь може з тиждень у місті побули, а потім волонтери, які організовували їм житло, попросили, щоб ми допомогли цій сім’ї. Вони приїхали до нас у робочому одязі «Азовсталь». Тікали просто із заводу. Розказували історію, як вони виїжджали під обстрілами. Їхній сусід, який не встиг врятувати свою сім’ю, віддав їм каністру бензину, щоб врятувались хоча б вони. За рахунок цього і виїхали.

Ми передали їм посуд, вибрали одежу. І як цей молодий чоловік, їхній син, зрадів звичайній куртці! Тоді ж бо було прохолодно, а він зодягнений у тоненьку робочу форму. На прощання обійняли мене, і вже коли вони йшли, я боковим зором побачила сльози на обличчі цього чоловіка.

Тому так, зараз потребуємо і гуманітарної допомоги. Якщо у когось є якісь непотрібні речі чи може продукти, якими можуть поділитися, то ми будемо раді.

– А розсіювання по напрямках допомоги не впливає на роботу фонду? Ви, судячи з вашого фейсбуку, і ЗСУ також встигаєте допомагати?

– Ну, ми ніколи не займалися одним тільки напрямком. Якщо колись треба була допомога хворій тваринці, то ми цілу ніч могли кататися, щоб їй лікаря знайти. А допомагаючи якось і жити легше.

А що стосується допомоги ЗСУ… Одним із перших на війну пішов тато нашого покійного Гліба Салія. Їхня сім’я взяла двох дітей з дитячого будинку, окрім Гліба, у них була ще дівчинка. Гліба врятувати не вдалося, хоча батьки до останнього билися за цю дитину. Продали все, що змогли. Я пам’ятаю, як цей тато під реанімацією, коли вже сказали, що Гліб не житиме, підійшов до мене і запитав: «Наташ, ну а якщо ще щось зробити? У Київ поїхати, за кордон, може, мої легені пересадити? Він тоді житиме?» Тоді я відповіла, що справа не у цьому. І от коли він пішов на війну, його дружина зателефонувала мені і сказала, що у нього немає бронежилета. І другий військовий, тато нашої сліпої Віри Булат, подзвонив і сказав, що у нього та сама проблема. А я тоді не розуміла: де мені шукати ті броніки? Ми їх таки знайшли через знайомих, які купили їх за кордоном. Тоді я забронювала їх і виставила пост на фейсбук про збір коштів, особливо ні на що не сподіваючись. А через три дні ми з чоловіком везли їх у машині і не могли втямити: як то взагалі сталося? А потім ще одна дівчина написала, що їм потрібні інструменти для ремонту машин… А взагалі ми з Олею Присяжнюк розділилися: вона більше допомагає армії, а я все-таки залишаюся поки з дітьми.

– Протягом цього часу не було якоїсь зневіри, бажання опустити руки через складнощі?

– Спочатку був шок. Намагалися зрозуміти, що робити. Багато батьків наших діток пішли на війну. Матусі або залишилися, або виїхали. Але навіть ті, котрі покинули межі країни, продовжують підтримувати тих, хто залишився. На перший час війни було складно підтверджувати діагнози та контролювати організм, бо приватні лабораторії зачинилися, працювала тільки наша. У Київ теж не можна було поїхати на діагностику. Зараз це питання вже вирішилося, діти їздять на обстеження без проблем. Але тоді було дуже з цим складно. Та, незважаючи на це, ні в кого зневіри не було. Люди об’єдналися так, як не єдналися ніколи. І що радує, я ніколи не чула слова «після війни». Завжди говорять тільки «після нашої Перемоги».

Усі, хто має бажання допомогти Благодійному фонду «Янголи життя», можуть звертатися за телефонами:

• 0980031929 – Ольга Присяжнюк;
• 099 038-17-50 – Наталія Тарабріна.

Фото Ігоря Філіпенка, CBN

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.