Людмила Фонотова з Маріуполя: «А зараз хочу додому. Нехай в руїни, але додому»

Перегляди: 1291

Журналістка CBN записала монолог Людмили Фонотової, магістерки ветеринарної медицини з Маріуполя.

- В Маріуполі я мала приватну практику - свою клініку, працювала з батьком. Нас, Фонотових, багато у ветеринарній медицині в Донецькій області. Вдома було добре, але довелося приїхати сюди, ми вимушені переселенці. Пощастило, у Кропивницькому одразу взяли на стажування, а згодом - на роботу. Люди доброзичливі, допомогли з житлом, тому вирішили залишатися тут.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

Про свою роботу. Я завжди говорила, що іншого вибору у мене не було - з пологового мене забирали на швидкій ветеринарної допомоги. Я в шостому поколінні ветлікар. Ми всі жартуємо, що це наше родове прокляття. Я з дитинства в цьому, я нічого іншого не вмію. З самого дитинства мене, як і мого батька, і тітку, брали на ферми, в клініку, мій дідусь - один з перших ветлікарів, які розпочали практику лікування дрібних домашніх тварин в Донецькій області. Тому для нас професія - це все.

Тварини не брешуть. Якщо людина може щось приховати чи прикрасити, то тварина не збреше. Якщо ти знаєш, що десь можна натиснути, покласти, оглянути, то тварина одразу показує своєю поведінкою, що не так, що болить, що турбує. Поглянувши на тварину, можна зрозуміти, як вона жила, як її годували, як утримували. І коли починаєш ставити запитання господарям, вони на них іноді відповідають, а іноді замовчують, це смішно.

Завжди тішить перемога. Коли тварина одужує, дивиться на тебе з вдячністю. Так, ти її лише два-три дні тому колов, робив їй боляче, а тепер вона ніби поглядом тобі дякує. Від цього радію найбільше.

Я завжди говорила, що моя робота - це скоріше хобі, яке ще й приносить гроші. Ми щоденно з радістю йшли на роботу. Так, стомлювалися, так, навіть набридало, але ми завжди туди йшли, не могли не працювати. Я навіть народжувати поїхала з роботи. До останнього дня працювала. І потім місяць минув, я не могла, приходила на роботу з візочком, залишала дитину бабусі чи дідусю і йшла на прийом. Бо було неможливо без роботи.

Коли сюди приїхали, я місяць просиділа без роботи, вже думала йти на біржу, хоча б у державні заклади, куди завгодно. І ось випадково побачила оголошення, за яким шукали ветеринара. Я прийшла, дуже складно було зібрати думки в голові, щоб поспілкуватися з власницею клініки. Вона у мене запитувала елементарне, а я не могла і двох слів зв’язати. Але буквально за день - два почали повертатися всі знайомі слова. Потрохи тепер приходжу в себе.

Про війну були розмови всі вісім років. Маріуполь весь цей час був такою собі прикордонною зоною з ДНР, буквально тридцять кілометрів. Я жила у районі Східний, це край міста в той бік. Тому коли вночі з 23 на 24 лютого було чутно перші вибухи, спочатку десь далеко, це для нас було звично. Та приблизно о пів на другу стало видно спалахи. Я встала, зібрала рюкзачок, перейшла в кімнату до дитини. Але о шостій прокинулася, всі почали телефонувати, і я зрозуміла що все, пора. Пора кудись їхати.

Всі виїжджали зі Східного, бо думали, що Східний знову буде найперший, передовий, скажімо. Всі їхали в центр, бо вважали, що там буде безпечніше в порівнянні з усім містом, але виявилося навпаки. Якщо у 2015 році постраждав лише Східний, і там загинуло багато людей, то в цьому році якраз Східний відбувся малою кров’ю у порівнянні з іншими районами.

Будинок наш стоїть, квартири в ньому більш-менш цілі. Приватний будинок теж відносно цілий. Але сусідські, наприклад, справа-зліва, - їх немає. Виїхали в середині березня. В Кропивницький потрапили 18 числа. Добиралися дві доби. Просто вже не витримали й на свій страх і ризик виїхали. Майже місяць з восьмирічною дитиною по підвалах, причому це був не один підвал, ми їх поміняли чотири. Людей багато, їжі мало. Потрібно було вирушати та шукати щось інше.

В перші дні ми пережили збиту «Точку У», вона впала у нас у дворі. Потім через деякий час, коли ми вже були в іншому сховищі, то пережили авіаналіт, ну і так потім далі їздили-їздили містом, поки не виїхали остаточно.

Там триматися було легше. Тому що ти у себе дома, ти знаєш кожен куточок, з тобою поряд дитина, ти знаєш, що по всьому місту рідні й друзі. Так, було важко, бо не ставало зв’язку, але принаймні ти знав, де їх шукати. А тут такий стан, наче треба просто перечекати. У 2015-му ми вже перечікували, й у голові відклалося, що ось, ми пів року перечекаємо і повернемося. Але тепер з кожним днем все більше і більше розумію, що, скоріш за все, нікуди вже не повернемося...

Взагалі зі Східного простіше було б вибратися до росії. Якщо говорити про центр міста, то можна було або лишатися десь на околицях міста, або їхати в Україну. Все залежало від того, який район міста. Евакуювалися залежно від району проживання. В місті два береги - лівий та правий. Мешканці лівого берега переважно евакуювалися в росію. Просто не було змоги рятуватися інакше. Ми могли залишитися неподалік від міста, але боялися ще більш активних бойових дій через контрнаступ, тому вирішили шукати тихіше місце.

Ми не вибирали, куди їхати. Просто знали, що треба рухатися ближче до центру України, бо там безпечніше. Коли все сталося все у 2015 році, то ми з переляку поїхали в Крим, хоча тоді вже відбувся референдум. Потім ми поїхали до Харкова, прожили там три місяці та зрештою повернулися додому. Цього разу ми спочатку прямували до Запоріжжя, але там підказали, що не варто затримуватися і краще їхати далі.

Я все життя прожила в Україні. Так, я з російськомовного міста. Але я вчилася в україномовній школі. У мене бабуся й дідусь козаки. Предмети в школі викладалися українською, навіть вчителька алгебри й геометрії, яка приїхала з росії, намагалася викладати українською. Ми платили податки в Україну, не приховували нічого. Так, можливо, у дрібницях щось нам не подобалося, але ми жили на рідній землі, у себе вдома. Ми ходили кожного разу на свято Незалежності на парад. У мене був костюм козацький в дитинстві, у дитини - вишиванок штук п’ять. Ну, розмовляли російською, і все. Але Україна є Україна, я тут народилася, моя дитина тут народилася. Тут дім. Де дім - там завжди добре.

Чи я зможу пробачити?... Пробачити - це не те слово навіть. Я рада, що в мене залишилися мої близькі. Все. З батьками складна ситуація. Коли ми виїжджали з міста, евакуювали також наших тварин, снайпери поцілили по автівці батьків. Моя мама впіймала дві кулі, свою і татову. Зараз з ними все добре, але через це їм довелося залишитися на околицях Маріуполя і виїхати у них можливості немає.

Зараз зі мною живуть три коти й три собаки. І дев’ять осіб. З батьками - дві кицьки й собака. Всі наші, рідні, всі врятовані. Ми ж ветлікарі. Рятуємо з вулиці, обіцяємо собі прилаштувати, й зрештою всі залишаються з нами. Далі їхати не хочемо. Хочемо додому. Ми й у Кропивницькому залишилися тому, що не хочемо їхати далеко, мріємо повернутися. Якщо говорити про 2015 рік, то мені вертатися не так хотілося, я там не почувала себе в безпеці. А зараз хочу додому. Нехай в руїни, нехай у мертве місто, але додому. Це не пояснити.

Мирослава Липа, Катерина Мурована, CBN