Українські журналісти потребують вашої допомоги. Стаття Юхима Мармера у The Wall Street Journal

Перегляди: 1672

Юхим Мармер — головний редактор кропивницького (всеукраїнського) тижневика «Україна-Центр». Його син Джейк Мармер, який живе у США, переклав текст батька для The Wall Street Journal з російської. Шеф-редактор CBN Андрій Лисенко підготував українську версію колонки, переклавши, у свою чергу, українською англійський варіант.

The Wall Street Journal — щоденна американська ділова газета, яка з 1889 року входить у холдинг News Corp. Видання 33 рази вигравало Пулітцерівську премію — найпрестижнішу нагороду в журналістиці.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

____

[caption id="attachment_126635" align="aligncenter" width="640"] Юхим Мармер у Кропивницькому під час вручення дітям-переселенцям планшетів, гроші на які зібрав його син зі своїми друзями в США. Фото Ігоря Філіпенка, CBN[/caption]

Газети, як наша, отримують мало допомоги від міжнародних організацій, навіть коли ми ризикуємо всім, щоб писати про війну.

Кропивницький, Україна

Журналісти не зізнаються, вони вимагають зізнань. Але ось він я — головний редактор щотижневої української газети «Україна-Центр» — і я зізнаюся у своїй політичній недалекоглядності.

У березні 2005 року я був у складі невеликої делегації українських журналістів у штаб-квартирі Організації Північноатлантичного договору в Брюсселі. Під час першої розмови з офіцерами НАТО нам показали карту Європи з зображенням на ній скаженого російського ведмедя. Ми з колегами ледь не ридали від сміху. Ми думали, це пережиток холодної війни. Світ змінився. Радянський Союз розпався, але НАТО все ще розглядає Росію як ворога цивілізованого Заходу?

Ми були такими наївними, такими дурними.

Минуло сімнадцять років, і цей ведмідь прагне стерти з карти Європи мою країну і знищити українців. Жахливі відео та світлини з місць, де побувала Росія, — Бородянки, Бучі, Чернігова, Гостомеля, Харкова та Маріуполя — руйнують наше уявлення про те, що означає цивілізація у 21 столітті.

Я завжди думав, що найстрашніші фотографії, які я коли-небудь бачив, зняті після погромів у Львові, у нацистських концтаборах і в Камбоджі за часів Пола Пота. Тепер я можу додати зображення того, що Росія зробила з Україною. Тіла мирних жителів загарбники залишали розкиданими на вулицях, зв’язаними в підвалах, в імпровізованих катівнях, у завалах зруйнованих квартир і будинків. На вулицях - відрізані кінцівки та голови. Ще за кілька тижнів усі крихітні містечка за межами Києва стануть відомими у всьому світі — і не так, як ми хочемо, щоб нас знали.

Усвідомити це повністю неможливо, якщо не бачиш на власні очі, якщо не чуєш на власні вуха літаки та вибухи, якщо не відчуваєш жахливого запаху розкладання, смерті. Навіть коли ми є свідками всього цього, що лишається говорити, і хто може говорити? Поети зрештою скажуть своє слово, а поки тільки журналісти можуть продовжувати писати і говорити про все це.

Українські журналісти сьогодні мають два варіанти: взяти до рук зброю і захищати нашу країну або писати, фотографувати і розповідати про все, що відбувається. Обидва шляхи важливі.

Журналісти ризикують так само, як і солдати. Справжньою трагедією для мене та моїх колег стала недавня смерть Макса Левіна, талановитого і відомого фоторепортера, про що повідомлялося в усьому світі. Він не загинув під час перестрілки чи невибіркового бомбардування. Його, за даними Генпрокуратури України, затримали і розстріляли російські військові неподалік Києва.

Напад Росії об’єднав українців бажанням захистити одне одного. Всі наші ресурси спрямовуються на підтримку військових та біженців. З регіонів, що знаходяться далеко за лінією фронту, каравани автомобілів прямують на схід з продовольством та іншими припасами. Люди діляться своїм останнім майном з переселенцями — як рідними, так і незнайомими їм. Країна допомагає своїм медикам, зменшує податки на малий бізнес, надає субсидії фермерам.

Весь світ допомагає Україні зброєю та гуманітаркою. Ми вдячні. Без вас у нас не було б шансів.

Проте українські журналісти опинилися в особливо тяжкому становищі. Логістика розповсюдження газет — безлад. Ціна на папір зашкалює. Ми не можемо — і не будемо — нічого просити у влади. У неї мільйон своїх проблем. Але ніякої допомоги не надходить від міжнародних чи благодійних організацій. Здається, ставлення приблизно таке: добре, що ми все ще пишемо, але нічого страшного, якщо ми будемо змушені зупинитися, перешкод для повторного запуску газет, коли війна закінчиться, не буде.

Однак тексти про війну мають життєво важливе значення для українців, не кажучи вже про те, що вони інформують світ про те, що насправді відбувається. Перші тижні війни ми з колегами безкоштовно роздавали «Україну-Центр» у супермаркетах. Люди ставали у черги і дякували нам. Це було дуже зворушливо. Це підбадьорило нас певним чином. Наша газета була для них так само важливою, як хліб, молоко та салямі. Тут навіть серед молоді панує багатовікова пошана до друкованого слова. Але ми не можемо продовжувати це довго. За нашими найоптимістичнішими оцінками, газета дотягне до кінця цього місяця.

Українські журналісти боролися за право повідомляти новини ще до війни. «Україна-Центр» багато ризикувала навіть у мирні часи, щоб донести людям неупереджені факти — наріжний камінь демократії, що все ще розвивається. У 2002 році ми розповіли історію про корумпованого місцевого суддю, який наказав побити місцевого журналіста. Цей суддя подав на нас до суду за наклеп, і колеги служителя Феміди прийняли рішення на його користь у несправедливому процесі. Фінансові санкції могли б вибити нас із бізнесу, але ми поскаржилися до Європейського суду з прав людини. У 2010 році ми перемогли.

Після нашої перемоги мене запросили виголосити в українському парламенті промову про права журналістів. Коли я повертався з Києва додому, хтось з вантажівки, що проїжджала повз, намагався вбити мене, кинувши на лобове скло великий шматок металу. Поліцейські прибули на місце через годину і сказали нам, що вантажівки, яка б відповідала опису, ніде немає.

З тих днів для українських журналістів багато чого змінилося на краще, але без підтримки наших міжнародних колег та їхніх читачів усе, що ми здобули, можна втратити. Без наших газет правда про звірства росіян ніколи не ввійде до історії. Будь ласка, не забувайте про нас.