До Дня журналістики

Поставив собі заздалегідь задачу: написати колонку до Дня журналістики. Кілька днів відтягував цей момент. Сів нарешті за стіл.

І...

Я не знаю, про що писати.

З пафосом - як з коньяком у каву: легко перелити.

Про роль журналістів як сторожових псів демократії? Ніби й не дуже актуально. Не на часі. Українську демократію зараз боронять зовсім не журналісти. А ми почекаємо до перемоги, потім будуть і «зради», і нові розслідування, і довгоочікувані інтерв'ю.

Буде все інакше, не може не бути все інакше, тому і говорити про це поки не варто.

Про те, як ми героїчно... Немає тут, у тилу, ніякого геройства серед нашої братії. Є проста робота. Навіть іноді з вихідними.

Не всім бути героями, комусь треба про них розповідати? Чи це просто відмазка, щоб не стріляти самому?

Про недоспані ночі, літри кави, бла-бла-бла? Затягані штампи.

Про те, як журналісти бухають? Про присудження Пулітцерівської премії всім нам? Ні, я особисто точно поки її не достойний, навіть символічно.

Про наш колектив? Про когось одного? Всі прекрасні, я планую це сказати ближче до третьої дня, коли ми зберемося у нашому прес-центрі зовсім не на прес-конференцію. Але писати про це? Не хочу.

Купа, купа, купа запитань у голові.

Як писати про війну, щоб не стати самому рупором пропаганди? Нехай «правильної» (а буває взагалі «правильна»?), нашої, української, але все ж пропаганди?

Як писати про війну, щоб не сіяти паніку, не грати - хай би і випадково - на руку ворогу? Як пояснити заплаканій жінці, яка перестріває тебе біля центрального ринку, що ти поки не можеш озвучити те, про що вона просить? Не через те, що когось боїшся, а через те, що ти тепер кожне повідомлення множиш на коефіцієнт узагальненого настрою, офіційні зведення з фронту і можливі наслідки не для тебе одного.

Де межа між людським болем і моєю цікавістю? «А про що ви думали, коли виїжджали?» Як не влізти своїми запиленими кедами в душу, не наслідити там, не затоптати те, що, можливо, ще жевріє?

Купа клятих запитань. І жодної притомної відповіді. Війна лише зміцнила моє переконання: головне завдання журналістики - цікаво розказувати історії, пояснювати просто складне, вчасно інформувати про найважливіше. А ще я точно знаю: у мене ніколи не буде найкращого тексту. Він завжди - попереду і трохи недосяжний. Інакше втрачається весь сенс.

У нинішньому році шосте червня для мене - не свято. Так, можливість зупинитися на пару годин, перехилити чарку - і знову туди, де те, що я роблю, я роблю добре, де те, що я роблю, комусь треба. Де за те, що я роблю, мені не соромно.

Де мій найкращий текст — усе ще попереду.

Зі святом усіх причетних!