Кропивницький письменник Роман Воронков: «Людину, яка не читає, неможливо чомусь навчити»

0
1218
кількість переглядів

Журналістка CBN поспілкувалася з кропивничанином Романом Воронковим – викладачем, письменником, автором філософської саги «Остання людина».

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

– Як взагалі виникла ідея написати книгу?

– Я був маленьким, грався, бавився, бігав по селу. Я завжди говорив, що боюся вирости, стати таким дорослим, у якого лише побут, комуналка, діти в школі, оце от все. Щоб не замикатися в цьому, треба зберегти щось з дитинства. Стан, коли ти бачиш світ, як можеш — щось вловив, щось відчув, щось зрозумів. У дорослих це трохи відмирає. Я переживав щодо цього і намагався все запамʼятовувати, акумулювати всі свої фантазії, мрії.

Я збирав свої емоції, захоплення, потім захотілося почати писати. Щоб не забути.

– В який момент?

– Приблизно у 2007 році почав. Мужньо і доволі швидко написав 50 сторінок, а потім довго було не до того. Повернувся до написання книги аж через 10 років. Народилася дитина, почалося те саме доросле життя. Діти, нагодуй, зароби, побігай. Я писав невеликими уривками. Потім я зустрівся з кропивницьким письменником Олегом Бондарем, він дав мені декілька порад, які стали в нагоді, написання книги почало просуватися швидше. Згодом я звернувся до видавця Володимира Шовкошитного, він рекомендував подовжити сюжетну лінію, і, нарешті, робота над книгою завершилася.

– Хто був першими читачами?

– Друзі. Це було ще на початку написання книги. Відгуки були не всі схвальні. Я іноді відчував бажання сказати мені, що це не варто робити. Це мене здивувало тоді. Багато з тих, кого я вважав друзями, поставилися з нерозумінням. А перша критика не від друзів, а від незалежних експертів, скажімо так, була від журналістки Олени Нікітіної та письменника Олега Бондаря. Але ми не були знайомі близько, тому відчувалося менш упереджене ставлення.

– Про що книга?

– Це пригодницька історія. Я писав так, щоб головний герой був трохи безликим. Наприклад, якщо йдеться про Джеймса Бонда, у нас в уяві є чіткий образ, в деталях. Він буде в будь-яких ситуаціях таким. Мужній, гарний, непереможний. А у мого героя немає ні конкретного опису, ні імені. Це така собі написана віртуальна реальність, можна навіть себе уявити та інтегрувати в сюжет.

– Якщо головний герой дещо деперсоніфікований, то яке у вас ставлення до нього?

– У кожного своє враження про себе. Є думки про те, який ти сам. Але іноді люди потрапляють в ситуації, в яких поводять себе не так, як могли б про себе уявити. В повсякденному житті можна бути чесним, відкритим, сміливим. Але може наступити момент, коли життя захоче це перевірити. Якщо це не міфологія, де персонажі є втіленням певних якостей та рис, то не буває особистостей, які є однозначно такими, або іншими. Життєва ситуація скоригує і покаже, яким ти є. Мій герой не чинить абсолютно добре, або абсолютно погано.

– У головного героя є щось від автора книги?

– Так, це мимоволі. Я подібне помітив, коли читав книгу того ж Олега Бондаря. Його персонаж принципово не курить сигарети з магазину. Він вживає тютюн, який сам вирощує. Як і Олег. Він купує тютюн і сам робить сигарети. Хочеш чи не хочеш, але щось таке підсвідомо переноситься. Наприклад, мій герой ловить рибу руками. Я люблю риболовлю, в дитинстві ловив руками раків, рибу. Думаю, є й інші збіги, але я не аналізував, так одразу не скажу.

– Книга більше для роздумів чи розважальна?

– Я не думав про це в процесі створення книги, не вкладав спеціальний сенс. Олег Бондар говорив якось про те, що персонаж в певний момент починає жити своїм життям. Коли ти пишеш, то наче ним керуєш, але персонаж задає багато чого. Я писав, переписував, передумував. І глобальної ідеї не було. Це були мої враження, яким я надавав форму оповідання із сумішшю міфів, історій. Для мене завжди були важливішими не так факти, які запамʼятаються, як відчуття, які залишаться. Я, наприклад, не люблю фотографувати. Мені не потрібно фотографувати все, щоб запамʼятати, я заберу з собою враження.

– Ви писали книгу доволі довго. За цей час змінювалося життя, набувався новий досвід. Це вплинуло на сюжет?

– Так, і думаю, таке відчувається читачем. Мені особисто видно. Не можу сказати, що це мені подобається, книгу начебто писали дві різні особистості.

– Іноді творчі люди зустрічаються з нерозумінням в родині. Як з цим було у вас?

– Абсолютно без проблем. Мені спочатку робота трохи заважала писати. Але з часом я виробив графік, коли робота — одна частина життя, а те, що я люблю, — інша. У мене є час щоб займатися тим, що мені подобається.

– Розкажіть трохи про себе. Яке життя в автора?

– Я працюю викладачем німецької, раніше був вихователем у садочку та дитячому будинку, працював за кордоном, був охоронцем зернобази, займався оптовою торгівлею, ставив вікна, робив вивіски, працював торговим агентом.

– Робота вихователем є нетиповою для чоловіка в нашому суспільстві.

– Мені близька педагогічна діяльність. У мене вся родина — викладачі, дружина теж. Я саме працював охоронцем зернобази. Якось відпочивав у себе в кімнатці й сам себе запитував: «От чим ти займаєшся? У тебе вища освіта. Що ти робиш?» Закінчилася моя зміна, і я звільнився. Але в мене вже була дитина, терміново потрібна була робота. Був варіант працювати у садочку. Я вирішив, що чом би й ні.

Батьки дітей спочатку поставилися з подивом. Приходили і чекали на вихователя. А я теж там стою з ними, запитую, на кого чекають. Коли говорив, що вихователь — це я, на обличчях було здивування. Бабусі, які мешкали біля садочка, прям пильнували за мною, коли я гуляв з дітьми. Зустрічаю вже дорослих своїх вихованців у місті. Такі зустрічі розчулюють.

– Як такий різноплановий досвід вплинув на сюжет книги?

– Думаю, про це краще б розповіли люди, які знають мене. Самостійно важко проаналізувати.

– Буде продовження книги?

– Так, почав писати. Але не можу загадувати, коли завершу. І це буде інша історія. Я ще не знаю, чим вона закінчиться. Сюжет розвивається і живе своїм життям.

– Знаю, що заробіток з продажу книгу перераховуєте для ЗСУ.

– Свою частину. Розмір мого особистого заробітку — це фактично сума, затрачена на тираж. Або ти щось робиш і так допомагаєш нашим, або ти нічого не робиш і цим допомагаєш ворогам. Видавництво має свою структуру продажів, але вони теж перераховують частку заробітку для армії.

– Що хотіли б побажати читачам?

– Читати. Як вчитель кажу. Людину, яка не читає, неможливо чомусь навчити. Читайте те, що душа бажає, але читайте.

Фото Ігоря Філіпенка, CBN

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.