«Тепер я розумію, які нещасні жителі Донецька і Луганська». Монолог жінки, яка вибралася з окупованої Херсонщини

1961
кількість переглядів
Фото: «Фокус»

Олена два місяці була на окупованій рашистами Херсонщині зі своєю дитиною. Протягом цього часу прихистком був підвал, у якому вони жили зі своїми сусідами.

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

Олена розповіла CBN про окупацію. І попросила не називати ані її прізвища, ані населеного пункту, де вона жила, адже там лишилися її родичі.

ℹ️ З початку російського вторгнення в Україну територія Херсонської області перебувала під ударами зс росії. У перший день вторгнення, 24 лютого 2022 року, російська армія перейшла адміністративний кордон Херсонської області з анексованим Кримом та розпочала окупацію регіону. На початку березня ЗСУ втратили контроль над обласним центром; російські війська окупували практично всю територію області.

«Вікіпедія»

– Важко про це говорити. Був день, коли ми дізналися, що у Каховку зайшли окупанти, після Каховки – до Берислава, Великоолександрівки, згодом – до Високопільського та Воронцовського районів. Всі мої колеги у районах казали, що так, заїхали росіяни, але нікого не чіпають, блукають, ходять. Що як жили міста, так і живуть. Потім наші хлопці витіснили їх знову до Каховки, але не надовго. Згодом вони пішли знову тим же маршрутом. Ми думали, що так буде і в нас, чому ж два райони пройшли тихо-спокійно, а нас що, чіпатимуть? Ми навіть не готували тривожні валізи, бо були якось впевнені.

Але почалися обстріли, діти плачуть, перші дні це все було без упину. Ми до останнього сподівались, що пара днів – і вони підуть далі, що треба пересидіти. День сидимо, два сидимо, а бої ідуть. Пропало світло, пропав інтернет, зв’язку немає. Працювало лише сарафанне радіо. Згодом розібрались з акумуляторами, і то ми могли тільки смс надсилати, повноцінного зв’язку не було.

«Гради» літали часто. Ми бігали з погреба у погріб. Дитина мала, їй треба взяти горщик, продукти, одяг. Сусідка жила зі мною, бо у неї не було погреба. А ми з нього толком не вилазили. Дитині холодно, вона плаче, ти їй наче одягаєш і комбінезон, і куртку, і шапку, а їй все одно холодно. За години затишшя, поки вони не стріляють, треба побігти нагріти воду, помити дитину, розпалити багаття, щоб зварити їжу.

Стріляли вони наче по годиннику: годині о п’ятій – доброго ранку, а о дванадцятій ночі – на добраніч.

З перших днів вони ходили по хатах і брали їжу, поки люди сиділи в укриттях. Казали: «Сидіть обережно, то ваші стріляють».

Пам’ятаєте, як рашисти випустили ракети по вокзалу в Краматорську? Ось історія людей, які там були (18+)

У перервах між обстрілами ми заходили до хати і лягали спати в центральній кімнаті. В одному кутку були наші речі, в іншому – сусідів. З хати не повинно бути ні звуку, ні іскорки, бо проїздили танки і стріляли по будинках. Також і білизну не повісиш, бо це також якийсь сигнал. Хоча яка білизна – води не було. Я пам’ятаю, виглядала лише з-за шторки і бачила, як біля мого двору крутилася башня танку туди-сюди.

Донька сусідів боялася, ми вже розуміли трохи з часом, де стріляють та коли варто бігти у підвал. Вона кричала: «Біжімо у підвал» щоразу, і її не заспокоїш просто так, тож спускалися всі у підвал. Потім казали їй, що то далеко, а у погребі захворіємо. Постійно чули одне від одного, до кого прилетіло. Страшно, коли сусіди помирають через кожні дві-три хати. І знаєте як? Вийшов на хвилину до хати – і прилетіло. Чи то одразу у підвал – і всі померли. У наш двір також прилітало.

В першу чергу росіяни розграбували всі магазини, згодом повибивали вікна й двері у лікарні. Рашисти моментально все зруйнували. Деяким містянам також доводилося мародерити в крамницях, я їх не засуджую. Можна зрозуміти, коли у тебе є діти, а дома нема чого їсти. А вони ще й під «градами» цими бігали, сміливі…

Коли наші хлопці відігнали трохи русню, всі жителі зібралися та принесли до лікарні вікна, аби хоч трохи її відновити. Зрозуміло, що операцій не буде, але хоч якесь місце, де можна було б надавати постраждалим допомогу.

Знаєте, я люблю українців, вони дуже дружні. А після того, що я пережила і побачила, можу точно сказати ,що найкращі хлопці – це наші. Вони виховані, сміливі. Бо коли ми зустрілися з тими [росіянами], які нікого не поважають, ні малу дитину, ні стару людину, то це так страшно. Ніколи не перестану говорити, що наші найкращі. Це просто у нашій державі таке виховання, ми насаджуємо дітям правильні моральні норми.

Мені соромно, що я лише зараз розумію, які нещасні ті люди у Донецьку та Луганську, як вони виживають. Ми тепер відчули це на собі.

«Якщо ми помремо, ми станемо янголами? Ми зустрінемося?» – історія родини з Сєвєродонецька

З кожним днем було все гучніше. Наш мер домовилась з окупантами, щоб ми могли о четвертій вечора спокійно добиратися до найближчого бомбосховища, а о шостій ранку йти до домівок. Ну щоб у ці години обстрілів не було. Ми знаходились у бомбосховищі чотирнадцять годин щодня. Уявіть, порожні кімнати, у яких по одному канцелярському стільцю, столу та одне відро на всіх. Ладно ще ми, дорослі, а діти? Для них це дикість. Там була одна лампочка, яка ледь світила у коридорі, всі чотирнадцять годин – темрява.

Наші чоловіки потім принесли акумулятор, аби поставити якісь лампи, щоб хоча б жевріло. Зробили дерев’яні настили, аби діти могли лежати. Взяли подушки, ковдри, чашки, ложки з домівок.

Хтось готував чай у термоси, хтось – коржі, хтось – бутерброди. Готували з того, що було. Розумієш у такі моменти, щастя – це коли напік коржів, п’єш їх з чаєм і знаєш, що борошна з олією вистачить ще на тиждень. Старі, які не ходили до бомбосховища, казали, що їли варення та запивали його водою зі свердловин.

Поставили собі камін, дров накидали і пекли ці коржі постійно. І то, почався обстріл, і ти біжиш знову у підвал, а він уже згорів, той корж. Я вибігала під обстрілами, перевертала їх, бо продуктів була дуже обмежена кількість.

Згодом до нашого бомбосховища почали приходити росіяни. Приходили вночі, стояли над нами зі зброєю. Почали роздягати чоловіків та роздивлятися татуювання, в кого які є. Було страшно.

Вперше вони прийшли о дванадцятій ночі. Ми попросили їх хоча б дітей не будити, вони відповіли, що звичайно, вони ж не фашисти. Казали, що прийшли документи перевіряти. Але ми розуміли, що тут справа не в документах. Деякі жінки ходили до цих вояк, самі розумієте, навіщо, аби вони їх не вбили чи щоб стріляли не сильно сьогодні.

Вони виводили нас усіх у коридор. Уявіть, тісний коридор, і стоять чоловік сімдесят, всім у лице світять ліхтарем. Розмовляють на підвищених тонах, і це все вночі. Деякі люди від страху втрачали свідомість.

«Все, що можу, – бути подалі від вікон». Як живе у війну кропивничанка з невиліковною хворобою

У матерів, які годували дітей груддю, молоко пропадало. Сумішей нема, то діти голодні були, іноді вдавалось дістати коров’яче молоко. Але ви ж розумієте, воно не годиться дітям. Ніякої гуманітарки нам ні разу не завезли.

Росіяни наче блукали, так? Водночас вони знали інформацію про кожного, хто що мав та де працював. Забирали спочатку круті машини, джипи різні, а потім і «Жигулі». Знайшли вони і директора АЗС, аби бензином заправлятися. Шукали орки і родичів військових, особливо чоловіків, та забирали їх. Дехто повертався, а декого і досі шукають.

Всі об’єдналися, допомагали одне одному. Ми ділились між собою, хто яким старикам буде допомагати. Люди дуже швидко пристосувалися та навчилися виживати. Всі хочуть жити.

З кожним днем знищувалось все більше і більше помешкань. Це було зрозуміло по бахканню, що аж земля трусилась. Ми розуміли, що потрібно їхати, але росіяни казали, що там повсюди міни і йдуть бої. Просто тут боїшся на вулицю їхати, а там до наших хлопців п’ятнадцять кілометрів. Багато знайомих говорили, що ті, хто виїжджали, підірвалися чи їх розстріляли.

Серед нас був один чоловік, який багатьом допомагав виїхати, він формував колони. Тож він сказав мені, що буде формуватися колона, щоб я виїжджала. Я вагалася, говорила, що у мене тут хата, речі всі. Як я можу все залишити? У мене ж ні грошей, нічого. А він тоді сказав: «Ти життя дитині врятувати хочеш?», і я побігла збиратися. Мої родичі, які жили через вулицю, навіть не знали, що я виїжджаю, було страшно йти до них.

Роми, які поруч біля нас жили, бідні були дуже, то вони великою родиною пішли по залізничній колії, бо знали що рейки не заміновані.

З горем пополам виїхали і ми. Коли приїхали у Кривий Ріг, побачили наш перший блокпост, наших хлопців, вони сказали: «Не плачте, це ми, ваші». Ми відчували таке полегшення, ніби загублена дитина зустріла маму. Ти так радий тим хлопцям, ти бачиш, які вони замучені, виснажені, але ти їм безмежно радий. Вони щодня під обстрілами, і тичуть твоїй дитині печиво, бо бачать, що голодні, і ти кажеш: з’їжте ви, бо ви нас захищаєте. І у тебе таке щастя, що ти бачиш їх… Своїх… Рідних.

Людмила Фонотова з Маріуполя: «А зараз хочу додому. Нехай в руїни, але додому»

Коли ми приїхали на заправку, зрозуміли, що люди живуть іншим життям. Ми не знали, що існує інше життя, думали, таке всюди відбувається. Так, ми здичавіли за ці місяці. Коли вийшли з машини, почали обійматися і плакати, люди на нас дивилися, як не зрозуміло на кого. Вони не розуміли, чому ми такі брудні, у порваних курточках і штанях, чому плачемо та обіймаємося. Ми пішли до туалету на заправці і почали вмиватися, мити руки, я відчула якесь полегшення. Ми всі у пилюці були, замурзані, аж гидко було на себе дивитися.

Це важко поїхати без нічого, ну ось зовсім без нічого, розумієте? Тільки документи примотані скотчем до грудей. У нас не було ні чашки, ні ложки, тільки картка кредитна.

Якби мені запропонували поміняти виплати на повернення до колишнього життя, я віддала би всю цю допомогу і поїхала.

Знаєте, як це важко, коли ти носиш чужі капці і живеш у чужому будинку? Коли в тебе були і капці, і будинок. Ми встаємо і лягаємо з одним бажанням – повернутися до рідного, розбитого дому. І ми будемо його відбудовувати. Гидко відчувати себе безхатьком-жебраком. Це все принижує як людину, коли ти знаєш, що в тебе все було, ти на щось збирав кошти та про щось мріяв…

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.