Бабуся Ліда з Кропивницького: «Обов’язково настане день, коли вернуться хлопці додому»

0
1419
кількість переглядів

Ви є у телеграмі? Підпишіться на наш канал (ми його вважаємо окремим ЗМІ, бо часто повідомляємо про те, про що на сайті не пишемо), щоб не пропустити нічого важливого або цікавого. Посилання для підписки (також можна відправити одному чи кільком друзям): https://t.me/+UMFMYCwpDGknDZo1

Бабуся Ліда (Лідія Домрова) сидить на лавці біля «Файномаркету» на Ковалівці й продає хустки, серветки й інші речі, які залежалися вдома. Їй вони користі вже не приносять, а от люди цей крам можуть придбати. Для прикладу, хустка, що на фото, коштує 60 гривень. На зібрані гроші бабуся купує шкарпетки для воїнів. Всі цифри записує, за даними Лідиної бухгалтерії, станом на вчорашній вечір (19 липня) вона назбирала 7655 грн.

Шкарпетки вибирає з високим вмістом бавовни у тканині. Попервах купувала у найближчих крамницях, але згодом домовилась зі знайомою, яка ходить на ринок, бо там є гарної якості та дешевше:

– Отам недалеко сидить чоловік, абрикоси продає, то Вася. От його жінка купує мені шкарпетки на базарі. Я спочатку тут в магазині брала по 19 гривень. А на ринку по 15 і набагато луччі.

Бабуся Ліда перенесла інсульт, їй важко ходити та говорити, саме тому далекі для неї походи на ринок делегує:

– У мене такий був інсульт, що я не ходила і не балакала. Оце шість років, як я з паличкою ходжу. Але я оце трохи помагаю, то, мабуть, того Бог мене й держе.

Розповідає, що про неї вже знають багато людей на Ковалівці, долучаються до доброї справи іноді й не купуючи речі, а просто додаючи кошти у загальну скарбничку. Це невеликі суми, але Ліда вважає, що і вони важливі. Вона теж хотіла б допомагати більше, але нині шкарпетки – то її маленький внесок у велику перемогу.

Допомагає нашому війську бабуся від початку війни. Син розповів про волонтерські осередки, де готували випічку та інше частування для армії й тероборони, і Ліда передавала туди продукти та консервацію. Потім у розмові з волонтерами з’ясувала, що бійцям постійно потрібні білизна та шкарпетки, й вирішила допомогти.

Спочатку продавала скатертини, серветки, потім перебрала всі речі, якими не користується. Продає те, що вже не носить, але все нове або в гарному стані. Зараз це переважно хустинки, шалики, шарфи.

Про себе Ліда розповіла, що родом з-під Новоукраїнки, працювала у пекарні, потім навчалася у технікумі імені Сая (нині Кіровоградський кооперативний фаховий коледж економіки і права), завідувала магазином у Новоукраїнці майже 16 років поспіль, а згодом переїхала до обласного центру.

Бабуся Ліда ділиться спогадами про війну, вона дитиною бачила Другу світову.

Я була маленька, жили тоді у селі Кам’яний Міст Новоукраїнського району. Бомбили нас німці, а ми сиділи у підвалі. А я вилазю, бо мале, не розумію. Мамка за плаття униз тягне, щоб не лізла, а я кричу. Мама окопи ходила копала, в неї медаль була за війну. І тато воював.

І отак мені зараз 82 роки і знов війна. Оце, що зараз, – це все дуже погано. Це робити нільзя. Так нільзя. В ту війну такого не було. Були у нас нємці, я тоді була ще меншою, це вже мама розповідала. Чіплявся до неї німець. А інший підійшов, сказав, щоб той не чіпав маму. Що в нього вдома жінка і двоє дітей, що він хоче до них додому. Так маму не тронули.

А після війни їсти не було що. Новоукраїнка од нашого села 12 кілометрів. Ми пішки з мамою йшли в Новоукраїнку, там велика-велика очєредь, а давали по 200 грам хлєба в одні руки. Ми стали в очєредь раз, а потім другий раз. Люди сердитися почали. Я розплакалася, говорила, що то не моя мати, що я не знаю цю жінку, просто стою за нею. Так і вистояла ще 200 грамів хлєба.

У нас корова була у дєда і жорна були, ми зерно мололи, то якось виживали. А є люди, що вибирали з землі мерзлу картошку, капусту. Або як кропива, щавель, то різали, висівки додавали, пекли таке як млинці, аби не померти. А голодували чого… Голод же був не просто. Хлєб возами вивозили. Забирали в людей і вивозили.

А зараз що росія нападе, то я й не думала про таке, що може бути. Хотя я знала, що вони до нас односяться погано, що вони нас не люблять. Все життя у мене таке було в голові… Тепер буду допомагати нашим, чим можу, до останнього. Дивлюсь на них: гарні хлопці, їм би жити, любити, працювати, а вони воюють. Я тут колись сиділа, одного погукала, шкарпетки віддать. Обняв мене, я розплакалася… Воєнні до мене недавно даже приходили з грамотою.

Пам’ятаю день, як тато з війни вернувся. Помили мені ножки, вдягли черевички пошиті, красненькі такі, платтячко. Тато мене як побачив, у повітря на руках підняв, і потім обнімав довго. Люди, хто там був, дивилися, плакали… От і на цій війні буде день, коли вернуться хлопці додому.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.