Як під Херсоном працівники дитбудинку ховали дітей від російських окупантів

Переклад тексту Саманти Шмідт і Сергія Корольчука, The Washington Post

П’ятнадцятирічна Катя пригадує, як вибігла з дитбудинку за кілька хвилин до того, як прийшли росіяни, щоб забрати інших дітей.

19 жовтня окупанти готувалися до відходу з села під Херсоном.

Росіяни вперше з’явилися у дитбудинку кілька місяців тому на броньованих військових машинах з 15 дітьми на буксирі — українськими сиротами, яких вони вивезли з села Новопетрівка в раніше окупованій Миколаївській області, приблизно за 35 миль на північ. Відтоді 15 дітей жили тут під опікою директора дитбудинку 61-річного Володимира Сагайдака та під наглядом російських військових.

Але росіяни не знали, що близько десятка інших місцевих дітей, включаючи Катю, також живуть там же. Кожного разу, коли приходили росіяни, вчителі ховали дітей у кімнатах, згадує Катя, «поспати».

Тепер вчителі боялися, що росіяни знайдуть тих дітей і заберуть їх теж. Тому невелика група співробітників дитбудинку придумала таємний план, як викрасти дітей і сховати їх у своїх домівках.

Поки українці звільняють міста та села, раніше окуповані російськими військами, жителі діляться численними історіями про забраних українських дітей.

Куди зрештою відвозили дітей — і обставини їхнього переміщення — часто важко підтвердити. Але багато дітей схожі на Катю та її однолітків — сиріт або дітей із проблемами в навчанні, які вже були під опікою держави. Вони наймолодші, найуразливіші українці, і воєнний час для них був особливо небезпечним.

Одна з виховательок дитячого будинку, 44-річна Галина Кулаковська, чула подібні історії в сусідньому місті Херсоні, обласному центрі, окупованому росіянами на початку березня. Кулаковська розповіла, що знає про десятки малюків, яких забрали з дитячих садків у місті, а шістьох студентів коледжу примусово евакуювали з гуртожитків. Кулаковська не хотіла, щоб це сталося з її підопічними.

Кулаковська та Сагайдак допомогли більшості з десятка херсонських дітей у своєму центрі возз’єднатися з родичами та членами родини. Залишилося лише троє дітей — Катя та двоє хлопчиків, 16-річний Влад і 9-річний Міша. The Washington Post називає дітей лише за іменами, щоб захистити їхні конфіденційність і безпеку.

Катя, Влад і Міша 11 днів переховувалися в садибі медсестри біля дитячого будинку. Але коли росіяни готувалися відступити з цього району, Кулаковська побоювалася, що вони можуть дізнатися про їх місцезнаходження. Тож вона вирішила забрати їх у власну домівку в Херсоні.

«У мене не було часу про це думати, — розповідає Кулаковська. — Є українське слово "треба", яке означає "ти повинен це зробити". Мені довелося це зробити. Я відповідаю за життя цих дітей… ми мали їх захистити».

До війни в дитячому будинку з рожевими стінами, центрі соціально-психологічної реабілітації в передмісті Херсона Степанівці, проживало 52 дитини. В Україні батьки, які відчувають, що фізично чи матеріально не можуть піклуватися про своїх дітей, можуть тимчасово передати їх під опіку держави.

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну багатьох дітей забрали родичі. Дехто з дорослих дітей встиг подати документи до навчальних закладів. Але решта лишилася жити під звуки постійних обстрілів.

Під час нещодавнього візиту журналістів Post набір «Лего» все ще лежав на столі в одній із зон загального користування будинку, просто біля тріснутого вікна, позначаючи місце, де внаслідок вибуху осколки полетіли в бік притулку. На той момент у сусідній кімнаті спали шестеро хлопців.

Одним із них був 9-річний Міша, який пригадує, як вихователька сказала йому швидко впасти на підлогу.

«Це було дивне відчуття», — каже він. Але стверджує, що не злякався.

Батько хлопчика ув’язнений, а мати померла, говорить його вихователька; хоча 9-річний Міша, здається, вірить, що мама все ще жива.

Діти настільки звикли до звуків вибухів, що знали, як визначити, чи близько обстріл — і чи можуть вони продовжувати грати у футбол, чи доведеться бігти всередину. Але після того, як до міста прийшли росіяни, небо раптом стало тихіше.

«Вони почувалися некомфортно, коли небо замовкло», — говорить одна з виховательок.

Катя добре пам'ятає день, коли з’явилися солдати. Того дня до центру зайшли двоє росіян у військовій формі — один із них лисий, із бородою — разом із 15 дітьми з Миколаївської області, а також директоркою та її чоловіком.

Діти розповіли, що вони три місяці жили в підвалі, і що три дівчинки з їхнього центру загинули після ураження касетними боєприпасами.

Росіяни розповіли персоналу дитбудинку, що привезли дітей, аби вони були подалі від лінії фронту, на безпечнішій території. Коли вперше приїхали в Степанівку, діти думали, що вони в Росії. Вони були налякані, не хотіли, щоб їх обіймали чи торкалися, розповіла Кулаковська.

«Але як тільки вони почули українську, то розслабилися», — каже 56-річна Тетяна Дробітько, одна з виховательок дитячого будинку. Діти вперше за кілька місяців подивилися мультфільми, разом із херсонськими однолітками складали пазли.

Але щоразу, коли з’являлися росіяни, херсонські діти кидалися до своїх кімнат ховатися.

Одного понеділка російський солдат зайшов до їхньої комп’ютерної кімнати й розлютився, побачивши іграшковий корабель, на якому хлопчик-підліток нашкрябав фразу з лайкою, що стала популярною в Україні на початку війни: «Російський військовий корабель, іди на…»

У середині жовтня, коли росіяни готувалися до евакуації, очікуючи відступу з Херсона, Сагайдак сказав, що знав, що не зможе їм перешкодити забрати з собою миколаївських дітей. Але принаймні вони могли б спробувати запобігти вивезенню місцевих дітей.

Херсон усе ще перебував під контролем Росії, коли Кулаковська привела дітей у свою квартиру, розташовану через дорогу від будинку, в якому жили росіяни. Тож вона озвучила правила, яких слід дотримуватися: завжди залишатися поруч із нею, якщо треба вийти з дому. Ніколи не згадувати про дитячий будинок. Уникати розмов з незнайомцями, а якщо хтось питатиме, то говорити, що Кулаковська їм тітка. Навіть сусідам Кулаковської розповідали, що діти — її племінники і племінниці.

12 листопада вихователька з трьома дітьми гуляли по сусідству, коли побачили на вулицях українські прапори. Херсон звільнили.

Тижнями вчителі та діти гадали, що сталося з групою з Миколаївщини. Вони припускали, що діти опиняться в Криму, який Росія незаконно анексувала в 2014 році.

Під час їхньої подорожі Сагайдак за допомогою додатку Telegram таємно підтримував зв’язок із директоркою миколаївського дитбудинку, яка думала, як дітям втекти від росіян. Він також працював з американським волонтером, щоб відстежити місцеперебування групи. У п’ятницю він був приголомшений, почувши від директорки, що їй та її групі якось вдалося потрапити до Грузії.

Сагайдак відмовився розповідати подробиці, побоюючись, що це загрожуватиме безпечному поверненню дітей додому. Але він очікує, що діти скоро вже будуть в Україні.

Сагайдак сподівається, що діти повернуться сюди, до дитячого будинку, який вони місяцями називали домом, де їхній одяг і досі зберігається в пластикових пакетах.

«Вони теж наші діти», — говорить він.