Кропивничанин, який на фронті з квітня: «Головна мотивація — радість жителів звільнених міст і сіл»

Мого співрозмовника звати Олександром, йому за тридцять, і він уже вдруге воює з росією (перший раз — у 2015-му на Донбасі, обличчя і прізвище героя інтерв’ю не «світимо» з міркувань безпеки). У нинішньому році на фронті — з квітня.

Сашко — гранатометник і медик. Середнього зросту, з охайною бородою, він говорить дуже спокійно і тихо. Внутрішню напругу видає лише погляд: іноді військовий так зиркає з-під лоба, що робиться аж трохи не по собі.

— Пройшла людина медкомісію, прибула у військкомат. Що далі?

— Спочатку формуються батальйони. Потім уже батальйон направляє тих, хто не служив і не має військового фаху, на навчання в навчальний центр. Зараз, крім того, часто відправляють на підвищення кваліфікації за кордон. Мій друг Тьома, наприклад, нині підвищує свою кваліфікацію в Польщі.

— Що змінилося порівняно з 2015 роком?

— Українська армія стала, якщо можна так висловитися, розумнішою. Стратегія і тактика змінилися в кращий бік. У 2015-му переважали штурмові моменти, стрілецькі бої, зараз рулить артилерія. Ну і спецназ, який «тихо прийшов — тихо пішов».

[caption id="attachment_142403" align="aligncenter" width="640"] Джип, на якому їздять Олександр і його побратими, потрапив під ворожий обстріл. Нині авто ремонтують у Кропивницькому.[/caption]

— Як із забезпеченням?

— Відверто кажучи, так собі. У моєму підрозділі, який на передовій, — середнє. Половину всього ми купуємо за свій кошт та з допомогою волонтерів. Зарплати зросли, але ж зросли і ціни. Загалом зарплатня хороша, виплачується вчасно, можна і себе забезпечити, і родині регулярно якісь гроші відправляти.

— Як місцеві ставляться до ЗСУ?

— Сказати, що добре, — нічого не сказати. Дуже, надзвичайно, неймовірно добре. Обіймають, плачуть, радіють, кажуть, що дуже чекали на нас. Усі намагаються нагодувати, пустити додому помитися і переночувати.

— Геть усі?

— Колаборанти теж трапляються, але їх незрівнянно менше, ніж нормальних людей. Самі ж місцеві здають своїх проросійських знайомих, але більшість з них відступає разом з російськими військами. Їм обіцяють по сто тисяч рублів і забирають автобусами. Куди — без поняття, очевидно, на територію росії. Може, їх приваблюють ці сто тисяч і можливість жити в ерефії, може, просто бояться відповідальності за співпрацю з окупантами.

До речі, за моїми спостереженнями, абсолютна більшість проросійськи налаштованих — маргинали: алкоголіки, наркомани, просто безтолкові люди.

[caption id="attachment_142402" align="aligncenter" width="640"] Рештки «Камазу», який перевозив рашистів.[/caption]

— Розкажи якусь фронтову історію. Ну хоча б байку.

— Найвеселіша, яку чув, — про бурятів. Неподалік маленького села під Херсоном була позиція шістьох рашистів. Звʼязок у них працював через раз, але мінялися справно, раз на добу. А шістьох бурятів, які заступили на пост напередодні звільнення Херсона, поміняти чи то забули, чи то забили.

Буряти захотіли випити й закусити. Пішли звичною вже стежкою у сільський магазин. А там місцеві винесли на вулицю столи і відзначають свято: Херсон знову український. Звучать тости... І заходять шестеро бурятів...

Законослухняні жителі села телефонують у поліцію: «Ми тут випивали потроху, аж раптом шість бурятів прийшли. То ми їх роззброїли, поки вони не втямили, що робиться, чекаємо на вас».

Приїжджає поліція. А бурятів — лише пʼятеро. «Ви ж про шість заявляли», — кажуть копи місцевим. «Ну, тут цей... Пишіть, коротше, що їх пʼятеро було», — відповідають мужики.

Куди подівся шостий бурят? Хтозна...

— Знаю, що твій підрозділ заходив у Херсон...

— Ми зайшли вранці третього дня. І насилу змогли проїхати місто, місцеві витягували нас з авто, підкидали на руках, обіймали, раділи, що словами не передати. Ми вже просилися в них: дайте нам хоча б доїхати до місця призначення й розташуватися там. «Встигнете ще», — відповідали нам і аж сварилися через те, у кого ми будемо ночувати. Емоції переповнювали і херсонців, і нас. Це і є головна мотивація, заради таких моментів я готовий воювати, скільки буде треба.

[caption id="attachment_142401" align="aligncenter" width="640"] Ночувати в теплому помешканні випадає не часто. Значно частіше — у таких викопаних власноруч «норах».[/caption]

— Вважається, що людина може звикнути до всього і пережити все. Зрозуміло, що хочеться до сім’ї, до друзів... А що особисто тобі переживається найтяжче?

— Буває нерозуміння з боку вищого командування, ось це дуже важко. Розумію, що дехто з них просто заробляє гроші, та все ж... Іноді просто відмовляються приїхати з тилу й зустрітися з особовим складом, відповісти на конкретні запитання щодо якихось матеріальних речей, натомість годують обіцянками. Втім, і це можна пережити. Ми воюємо не за них, ми відстоюємо Україну, як би пафосно це не звучало.

— Є уставщина? Дідівщина?

— У бойових діях немає ні того, ні того. Від слова «зовсім». Деякі бойові офіцери навіть жартують, що демократія у нас навіть в армії. Зрозуміло, що є накази і необхідність їх виконувати. Але ми довіряємо офіцерам, командирам, які воюють поруч з нами. Ми, їхні підлеглі, намагаємося чітко виконувати бойові завдання не в останню чергу через почуття вдячності до них, адже бачимо, що вони перебувають в точно таких умовах, їдять те, що ми, і ризикують своїми життями, як і ми.

До речі, вище командування, яке сидить у тилу, таких офіцерів найчастіше недолюблює.

— Були моменти, коли прощався з життям?

— У 15-му році — так, у нинішньому поки не було таких випадків. Я тримаюся на своїй власній вірі, на вірі в те, що обов’язково повернуся додому. Хоча, звісно, страшно під час артилерійських ударів чи авіанальотів. Але, як ми вже говорили, пережити можна все, головне — глибше копати.

[caption id="attachment_142400" align="aligncenter" width="640"] Олександр тримає в руці уламок російської ракети. Після того «прильоту» будинку, де жили українські військові, просто не стало. На щастя, обійшлося без жертв.[/caption]

— Які плани на день перемоги?

— У день перемоги я дуже сильно нап’юся.

— І все?

— Ну, напитися — це найперший план. Хочу поїхати кудись відпочити, туди, де тепло, чисто і море. Я щороку бував на морі, в нинішньому році росія позбавила мене такої можливості. Ідеально — Крим, коли ми виженемо звідти окупантів.

— Як змінилося твоє ставлення до російської музики?

— До музики, яка випускалася раніше, до 2014 року, й не стосувалася якихось політичних речей, ставлюся, як і ставився, — нормально. З задоволенням слухаю російський рок, який не паплюжить Україну і не намагається возвеличити росію. Музикою, яка є інструментом російської пропаганди, гидую. Макс Покровський, Юрій Шевчук, Андрій Макаревич, Борис Гребенщиков — люди, які лишилися людьми, які живуть за визнаними світом моральними принципами. Їх, в принципі, тепер і росіянами назвати складно, скоріше вони просто російськомовні громадяни світу. Вони хочуть хорошого майбутнього для росії, але зовсім не такого, яке будується зараз.

— Що впадає очі, коли приїжджаєш у мирний Кропивницький?

— Багато народу, багато машин, життя вирує. Люди живуть, кудись прямують, про щось мріють. Там, на лінії фронту, і цивільних менше, бо багато хто виїхав, не бажаючи жити в окупації, і мрії більш приземлені: пережити день, потім — ніч, потім — знову день...

[caption id="attachment_142399" align="aligncenter" width="640"] Село у Херсонській області після відступу рашистів.[/caption]

— Не можу не спитати. Як ставишся до того, коли люди викладають у соцмережах фото з кафе, взагалі з відпочинку?

— А навіщо я тоді воюю? Явно ж не для того, щоб усі плакали й ридали. Людина має відпочивати, якщо у неї є така можливість. Здіймати, вибач, срач через світлини з відпочинку — думаю, це принципово неправильно.

— Ти людина з бойовим досвідом, на війні вже вдруге. Дай пораду тим, хто опиниться на фронті вперше.

— Крім «копати глибше»?

— Так.

— Вчитися, вивчати ТТХ зброї, якої зараз дуже багато, і вона найрізноманітніша, бути уважними, слухати своїх досвідченіших побратимів. Більше знань і навичок — більше шансів повернутися живим і неушкодженим. А ще — усвідомити банальну фразу про «один у полі не воїн». Подолати ворога можна лише разом, коли кожен — у тому числі в тилу — на своєму місці.

Всі фото надав герой інтерв’ю.