Крізь війну: драма, яка поєднала театри Херсону та Кропивницького (частина перша)

Війна не обирає, військові чи цивільні. Війна не розрізняє професій. Війні байдуже, чи готовий ти їхати у невідомість під обстрілами. Росія робить все, щоб вбивати українців, аж доки не підкоряться. Але українці - не про підкорення. Це доводять, зокрема, жителя сонячного краю - Херсонщини, частина якої залишається досі окупованою. Херсон - це Україна. Саме це гасло серед інших херсонців виголошували під дулами російської зброї актори та й увесь колектив Херсонського обласного музично-драматичного театру імені Куліша під час мітингів.

Доля всіх об'єднана війною, але водночас - різна. І вона зрештою міцно поєднала у творчому сенсі театри Херсону та Кропивницького. Про це - у двох частинах не вигаданої, не написаної заради вистави драми. Перша - про Херсон.

[caption id="attachment_159122" align="aligncenter" width="640"] Олександр Книга[/caption]

Олександр Книга - генеральний директор, художній керівник Херсонського театру імені Куліша. З ним розмова велася, власне, у Херсоні. До театру потрапили під звуки вибухів. Місцеві спокійно реагують: зараз - «вихід», наші працюють. Але для розмови спускаємося в укриття театру, яке слугувало прихистком для херсонців під час російського вторгнення, а зараз там працює сцена.

- З чого почалася повномасштабна війна для вас та театру?

- Війна почалася як для всієї України - хтось о 5 ранку, хтось раніше почув ці вибухи. В один день ми опинилися в окупації. Я живу в Олешках, підхопилися з сином, і на автоматизмі поїхали в магазин, продуктів купили, заправили машину. Приїхав водій, я приїхав сюди на роботу, бо війна, що з театром робити? Відкрили бомбосховище.

Тут дружина телефонує, говорить, щоб повертався в Олешки, сім'я зібралася, будемо вирішувати, що робити далі. І вже повертаючись додому за Антонівським мостом ми потрапляємо в пробку, звідти машини йдуть, а туди - стоять. І мені телефонує у цей момент товариш, говорить, щоб поверталися назад у Херсон, бо далі танки. Ми почали повертатися, якраз виїжджали на міст, аж якраз налітали гвинтокрили, висаджувався десант, бій, вибухи й ми під цим усім повертаємося у Херсон, кидаємо машину. А мені ж треба додому, сім'я ж там.

І я знайшов свого товариша, у якого є маленький човник і який нас перевіз на той бік. Це не просто лівий берег, це річками 17 кілометрів добиратися до Олешок. І ось так я в один день після обіду вже опинився у глибокій окупації, тому що Антонівський міст був захоплений, вони пішли на Миколаїв, у Херсон вони в той день не заходили, у Херсон зайшли 1 березня.

Тут театр, ми зв'язок мали, на другий день війни туди прийшли понад 70 наших працівників, які жили десь поблизу, всім було страшно. Це сьогодні вже понад рік війни ми слухаємо відльоти й прильоти, а тоді все було дуже тривожно і страшно, тому до 22 квітня тут жили актори театру, аж поки рашисти не прийшли сюди з обшуком, вони шукали зброю. Тоді люди злякалися, 16-го тільки підірвали Маріупольський театр, а у нас такий же проєкт побудови, тому всі пішли.

Зрозуміло, що люди по-різному реагували, у нас 250 осіб штату, з цього штату 14 взагалі стали колаборантами, погодились на співпрацю, вони пішли працювати у цей «руський театр», який тут намагалися створити. Але 70 людей залишалися у цей час в місті всі 9 місяців окупації, вони не мали змоги виїхати, у кожного свої причини. Це непросто, я сам пройшов через ці виїзди й зрозумів, наскільки це складно. Але вони не пішли на співпрацю, вони брали участь у мітингах, вони малювали тут на сцені театру плакати чим могли, вони виходили.

Був такий якийсь драйв у жителів, от, наприклад, транспорт же не ходив, а людям треба якось дійти на мітинг до центра, люди йдуть вже звідкись з мікрорайону, чують десь постріли, й говорять: та чого ви плететеся, давайте швидше, там оно вже почалося! І от така наша віра наївна, що ми зараз вийдемо й покажемо їм, наскільки вони тут непотрібні й тут ніхто їх не чекає, і вони підуть. На превеликий жаль, так не сталося, і було багато прикрих речей, але зламати їм нас не вдалося.

⁃ Але ж ви потрапили потім до Херсону, скільки пробули в Олешках?

⁃ В Олешках місяць перебували. Ми там організували дружину, патрулювали вулиці, тому що поліції не було, займалися пошуком ліків, хліба, чогось ще, допомагали один одному, а 23-го березня я прокинувся від того, що шумлять під вікнами будинку (у нас приватний) машини, і коли я визирнув, побачив бронетранспортер, націлені кулемети на мої вікна.

Будинок був оточений, приїхало близько 40 військових, озброєних просто до зубів, загалом три бронетранспортери, 10 машинок-зеток, у сусіда на недобудові снайпер сидить із червоним цим прицілом. Змусили сім'ю вийти з дому. Дві людини з автоматами сказали, щоб заходив до будинку попереду них.

Пояснював їм, що там немає нікого, але враження, що брали злочинців, перегорнули у будинку все догори дном, шукали гроші, як вони казали, потім звинуватили мене, що я організатор мітингів, тих, які були у Херсоні. А так склалося, що так, я був на мітингах, у нас 8 березня в Олешках був величезний мітинг. І вони мене звинувачували у тому, що я нібито роздавав гроші на цих мітингах.

Я правда роздавав, але квіти дівчатам. Купив оберемок квітів, тому що хотів приїхати сюди у театр, у бомбосховище, я їм телефонував, але мені сказали, щоб я не їхав, бо списки уже були на блокпостах, мене б просто забрали, я ж ще й депутат обласної ради, голова фракції. Тому я тоді розвернувся, не поїхав на мітинг туди, поїхав роздавати квіти.

Мене у підсумку все ж забрали, привезли сюди у Херсон, спочатку чомусь до адміністрації, потім у СІЗО, кинули в камеру, потім повели на допит, допитували до вечора, потім сказали, що у мене багато друзів. Я думаю собі: чому багато, чи хочуть з'ясувати щось? А був просто великий розголос. Сім'я написала у соцмережах, що мене викрали, й тоді під'єдналися усі, театри з усього світу, міністри культури.

Мабуть, через такий розголос вони мене вирішили відпустити. Вони мене вивезли у місто, сто разів виводили з того СІЗО, заводили… Потім викинули мене в місті з шапкою на очах, сказали, щоб дорахував до 10 і тільки тоді знімав шапку. До театру було далеко, починалася комендантська, і ось тут стало страшно. Я розумів, що не дійду до комендантської у театр, до кого йти, стукати… Але знайшов друзів.

Та росіяни все одно не відпустили мене, створили телеграм-канал і цей канал зателефонував мені на другий день, коли мене вже наші партизани, які були тут в місті, перевезли через блок-пости та в Олешки назад. Але вони наполягали, тож я приїхав сюди у театр, заявилися сюди три особи, знову розмова ні про що дві години, казали, щоб я йшов працювати, бо ж депутат, щоб брав владу. З'ясували, що я не збираюся йти робити, ну і так далі.

Після того, як вони поїхали, зателефонував керівництву області, вирішили, що треба мені тікати, бо спокою не дадуть. Розглядали різні варіанти, і одного дня ми почали цю дорогу на волю. Було тисячі машин, люди всі кудись їхали, ти теж кудись їдеш, не розумієш, куди, тобі треба на Миколаїв, а ти їдеш у зворотному напрямку, бо люди знають дорогу полями.

От ці 35 кілометрів до Снігурівки зайняли 9 годин, десяток блокпостів, на двох найстрашніше було, на тих, що на виїзді з Херсону, тому що я думав, що раз мене не затримали, то значить є вже десь там списки якісь, але так вийшло, що мене не забрали, хоча я дивився на другому, як вони бігають у будочку і щось відмічають. Думаю, ну я точно там є. Кажу дружині, що якщо мене заберуть, щоб вони далі їхали з малою. Але вирвалися.

Вирвалися, і, вірите, коли побачили перший український блокпост, то плакали. А ще солдат як побачив, що мала в машині сидить, побіг приніс сік і галети, це так розчулило. Потім дісталися до Одеси й зайшли продуктів купити. І ми ходили просто як в музеї дивилися на ці полички.

Ти звикаєш до якихось речей, а потім їх не стає. І от це із найстрашнішого в окупації. Це важко передати. От до нас у 2014 році приїхали в театр семеро працівників Луганського українського театру. Так, ми їм допомагали, але ми тоді не могли зрозуміти як то, коли ти став біженцем, покинув все і поїхав з однією валізкою, де шкарпетки й майка. І з цим приїхав у світ, де тобі треба думати, де і як жити…

⁃ Коли повернулися до Херсону після звільнення міста від окупації?

⁃ Повернувся я сюди одразу за можливості, коли вже дозволили, коли вибухотехніки перевірили будівлю. І це теж моя місія, ми сьогодні намагаємося робити все, щоб і розрадити людей, і налаштувати їх, зняти якийсь тригер, люди зневірюються у якісь моменти. Я сам коли читаю у соціальних мережах щось на зразок того, що у Херсон тепер ніхто не повернеться, що тут все розбито, нічого немає, з одного боку розумію, чому так говорять, але з іншого, прикладом, є село Посад-Покровський. Село, де немає жодного вцілілого будинку.

І от я їду сюди, бачу це село - у мене сльози на очах, я розумію, що дійсно немає як повертатися сюди. А проходить місяць-другий, я повертаюсь із відрядження і бачу, що ці будиночки вже накриті синьою плівкою, яку привезли волонтери, й це виглядає як сині дахи майбутнього села. І я розумію, що нас не подолати, що люди як птахи повертаються у свої зруйновані гніздечка і вже там щось до ладу приводять.

І я точно так. Мій будинок ще в окупації. Я не знаю, що там залишиться (інтерв'ю записували до підриву Каховської ГЕС, - авт.), але я відкрив забрало з першого дня, сказав, що я й інтерв'ю всім буду давати, й свідчення у прокуратуру з приводу викрадення, я й у Гаагу їздив і там теж свідчив - це був суд громадян проти злочинів проти людяності, це теж моя особиста війна.

- Як відновлювали роботу театру поза Херсоном та після повернення у місто?

- Ви б бачили, як тут зустрічали 11 листопада наших військових - виходили бабусі, всі плакали, несли що можна, місто святкувало, не маючи світла, води, всього, але тут неймовірно було. Росіяни ж коли йшли, вони ж були впевнені, що їх будуть зустрічати з квітами. Оті ефесбешники, які зі мною говорили, запитували, ну нащо ті мітинги, ми ж брати.

Я їм відповідав, що брати з горілкою в гості приходять, а вони з танками. Людям не подобається, люди виходять і говорять про це. І от це говорить про те, що Херсон - це українське місто. Ми разом з нашим колективом за цей час теж зробили багато для того, щоб наш Херсон був таким. І тому не дивно, що люди тут об'єдналися, намагалися допомогти один одному, виходили на мітинги, шукали якусь можливість передати інформацію. І я ще раз скажу, що це для мене гордість. Ми довели, що театр це не тільки будівля, театр - це люди.

І ми десь там, не маючи нічого, ні декорацій, ні костюмів, тільки велике бажання, відновили роботу театру, у червні вже у Полтаві показали виставу, якби сезон відкрили нашого театру. У Києві потім навіть нову виставу зробили. Я прийшов до друзів і кажу: хлопці, у мене нічого немає, допоможіть. І мені у театрі Лесі Українки кажуть: дамо все, що треба. За нами ходили, нам все допомагали. І ми зробили виставу. Ми фестиваль провели у червні. Він був запланований тут з 10 по 19 червня.

І я коли виїжджав, я для себе вирішив, що фестиваль відбудеться. Ми цей сигнал будемо подавати й тим людям, які тут залишилися, тому що в Херсоні театр як культурний центр має великий вплив на людей, ми обслуговували 170 тисяч херсонців за сезон. Фактично все місто проходить так чи інакше через театр і для мене було дуже щемливо коли у Києві після вистави до мене підходить жінка і говорить: «Олександре Андрійовичу, ми ж повинні були у вас бути 24 лютого. В мене ж ось квитки».

Уявляєте, люди коли виїжджали, вони вивезли квитки, настільки це цінно для них. І ми пообіцяли, що ми відіграємо, як тільки звільниться Херсон. І зараз намагаємося відновити роботу.