«Ми там нікому не потрібні»
Болюча правда нашого сьогодення полягає в тому, що все більше й більше українців змушені їхати за кордон на заробітки для того, аби банально мати змогу прогодувати себе й родину в Україні. Більше того – явище заробітчанства набирає стихійних обертів, якщо так піде й далі – працездатного населення в нашій країні просто не залишиться. Причому часто «в світи» подаються не просто безробітні, а люди, які мають одну, дві, а то й три вищі освіти й обіймають перспективні посади в державних установах. Катерина Гармаш – одна з таких. Маючи дві вищих освіти й досвід керівної роботи за плечима, вона вже 6 років працює за кордоном. Як заробітчанам живеться на чужині, скільки платять та інші подробиці – в інтерв’ю.
– Катерино, коли ви вперше поїхали на заробітки, чому й куди?
– Перший раз я поїхала до Польщі, в місто Груєц у 2012-му, коли в країні все було спокійно, нібито стабільна ситуація, але заробітної плати, яку я отримувала на своїй посаді, не вистачало катастрофічно на життя мене та моїх малолітніх дітей, тому вирішила влітку, в час відпустки, трішки попрацювати. Звернулася до агенції з працевлаштування тут, у нас, тоді ще – в Кіровограді. Документи коштували 100 доларів, виготовили їх дуже швидко, візу відкрила у візовому центрі в Києві. Ставлення поляків до нас, скажімо м’яко, не дуже толерантне. Можливо, так склалося історично – колись наші країни ворогували між собою за територію, і так далі. Сьогодні ж вони знають, що Україна нібито незалежна, самостійна, а ми все одно їдемо до них, просимо допомоги, заробляємо в них, а плюс їх дратує ще й те, як наші ведуть себе в Польщі. Перша моя робота – зрізання грибів у теплицях. Справа дуже важка, по 12-14-16 годин на добу працювали. Жили прямо на території будинку пана по 16 осіб у кімнатах. Кімнати з двоярусними ліжками, без шаф, без столів, без бодай якихось пристосувань для життя. Свої речі тримали в торбах і валізах. Кухню нам організували просто неба. Готувати можна було без проблем, але коли був час. Господарі нас не годували, щотижня на закупівлю продуктів возили до великого супермаркету за 10 км до міста. Робота була важка тим, що, якщо гриб пішов рости, треба було терміново його зрізати, обережно грузити в картонні ящички, на яких писати своє прізвище або номер. В кінці робочого дня пан рахував, скільки кілограмів грибів ти зібрав. Це була праця на акорд, тобто від виробітку: скільки назбираєш грибів, стільки й отримаєш грошей.
– Скільки вам вдалося тоді заробити?
– За 2,5 місяці роботи я привезла додому «чистими» близько 1,5 тисяч доларів і знову повернулась до своєї роботи в освіті. Наступного літа знову поїхала до Польщі.
– Яка робота трапилась у 2013-му?
– Ми працювали на сільському господарстві в Раві Великопольській. У пані вибирали кабачки, огірки, сортували на складі ягоди, фрукти. Тут уже була на порядок менша заробітна плата – лише по 7 злотих на годину. Але проживання було безкоштовне, нам видавали гарячі обіди, робочий одяг, чоботи, гумові рукавички на поле, мінеральну воду, для того щоб на полі під сорокаградусним сонцем ми могли пити. Жили в жахливих умовах – у вагончиках прямо на полі, чоловіки й жінки окремо. Наприклад, моя подруга поїхала туди з чоловіком, то вони навіть не мали змоги жити разом як сімейна пара. У Польщі не прийнято виділяти місця для подружніх пар. У вагончиках по 8 осіб на двоярусних ліжках, знову – ні стільця, ні стола, ні шафи. Хлопці самі зробили з підручних засобів душову кабінку – одну на 50 людей. Вода нагрівалася під сонцем. Ми приходили з поля о 7 годині вечора змучені, в болоті (якщо йшов дощ – під дощем у грозу теж працювали) і стояли в черзі по 2 години, щоб помитись і поїсти. Потім просто падали знесилені, не розуміючи, де ми й що ми. Світла у вагончиках не було, як і води. Тоді заробила близько 1000 доларів знову ж таки за 2,5 місяці.
У 2014-му я не поїхала – у країні почалась велика напруга, величезні черги, і мені не відкрили візу. У 2015-му я працювала знову в Польщі, на заводі консервування Dawtona в місті Лєшно. Ми нарізали цибулю кільцями, складали її в спеціальні пакети та заморожували. Потім машини відвозили ці пакунки до супермаркетів, спеціальних сховищ і так далі. Працювали теж на акорд – мій заробіток залежав від того, скільки кілограмів цибулі за день я чистила. Умови проживання були вже кращі – абсолютно безкоштовно, великі кімнати, розраховані на чотирьох осіб, велика кухня, побутова кімната, навіть сучасна пральна машина, гаряча вода доступна 24 години на добу.
– А у зв’язку з чим, на вашу думку, були аж такі «апартаменти»?
– У нас був дуже виважений, людяний, чуйний бригадир. Він сам – поляк за національністю, але його прабабуся була українкою, може, тому так гарно й ставився до нас. Коли нас забирали на поле сапати цибулю й капусту, то навіть дописував нам ту годину, яку ми проводили в дорозі до поля. Година роботи в нього коштувала 9 злотих – це було дуже багато для різноробочих. Того разу за літо заробила не тільки 1000 доларів, а й гарні враження.
– Це доброта того пана надихнула вас звільнитись з роботи в Україні?
– Ні (сміється). Такі підробітки мене все ж таки не рятували особливо, тому що треба було ростити двох синів, навчати їх, а в нас навіть не було свого житла. Навіть на однокімнатну квартирку в Кропивницькому ви ж знаєте яка ціна – від 15 тисяч доларів. Отож я була змушена розрахуватися, залишити синів на сімдесятирічну бабусю та їхати. У мене була зелена робоча карта до Чехії. Працювала за контрактом на італійській фабриці в місті Брно. Чехія – зовсім інша держава, там по-іншому ставляться до українців, хоча теж недолюблюють і нас, і росіян. Але в цілому там все залежить від людини, від її трудових та особистих якостей. Якщо поляки поводяться як рабовласники, то з чехами стосунки партнерські. Для приїжджих заробітчан у Чехії навіть організовують безкоштовні мовні курси. Нам оплачували кожну додаткову годинку – і за нічні зміни, і за роботу у вихідні. Премія виплачувалась за гарну роботу – незалежно від того, чех ти, українець чи непалець (дуже багато було непальців і монголів. Ми ще сміялися з подругами – де Непал, де Монголія, а де Україна – європейська країна, і ми в однакових умовах. Непальці приїхали, бо їм нема де працювати, важко утримувати великі сім’ї, біднота, антисанітарія. І ми, європейська країна, люди, які мають по дві вищі освіти, віддавали сили своїй державі, але вимушені все покинути й працювати фізично). Я працювала змішувачем на текстильній фабриці – забезпечувала фарбування шерсті на виробництві в певний колір зі зразка. Щоразу мені привозили по 20 бамсів – таких великих котушок шерсті (в котушці 10 кг, за день я могла перекидати до 2 тонн цих котушок), я діставала ці котушки із залізних кліток, настромляла на машину, і машина потім замішувала різні кольори. Наприклад, я мала насадити 2 котушки білого, 3 чорного, 2 коричневого, 10 зеленого – в сумі 17. Це дуже важка робота для жінки – піднімати бамси з кліток. В мазуті, в пилюці, в шерстинках. Дуже шумно було, гуркіт стояв страшенний, ми, за правилами техніки безпеки, працювали в берушах. Хто знімав – великі штрафи. Правилам безпеки взагалі приділялась велика увага, бо бувало, що й руки, й волосся робітників закручувало в ті машини.
– А чи працювали на цій фабриці самі чехи?
– На вакансії змішувача був дуже великий потік людей – чехів дуже мало, в основному монголи, українці та непальці. Чехи, якщо й працювали, то на кращих легших керівних посадах, сиділи на контролі якості, витягали шерстинки різні, ворсинки. А українці були там, де фарби, хімія, у ткацьких цехах. Ткацькі цехи найтяжчі – туди брали тільки людей з вагою не менше 70 кг і 180 см зросту. Дуже важко: високі машини – треба постійно напружувати руки, піднімати їх вверх, діставати ці котушки, обрізати. Ми самі обслуговували великі станки, самі ремонтували, бо на величезний цех у нас було всього два механіка. Я буквально за два місяці навчилася лагодити обидві свої машини, мені ще говорили «яка ти шиковна» (чеською «здібна»), все вмієш, все в тебе виходить. А ще кожна машина була оснащена бортовим комп’ютером, туди треба було вводити дані, стежити, щоб збігались метраж ниток, колір, номер партії, усі штрих-коди. Потім приходила комісія, брала показники з цього бортового комп’ютера та нараховувала зарплатню. Проживали в складних і ще й дивних умовах. Я думала, що в Польщі вже всього надивилася, але тут я побачила те, чого навіть там не було. Якби мені розповідали – я б не вірила, сказала б, що це брехня. Ми жили в гуртожитку зі стінами навіть не знаю з чого – чи то гіпсокартон, чи ДСП якесь. Тобто стіни, зроблені з блоків, стояли без цегли, цементу й фундаменту. Чутно, як чихає за стінкою сусід. Спати було неможливо, холодно, одна малесенька батарея, і не під вікнами, як у нас, а біля дверей. На ній нічого не можна посушити. Дуже незручно, незатишно. Гуртожиток складався з двох блоків – в одному жили чехи й українці, в іншому – непальці й монголи. Кухня була на стороні непальців, і коли ми заходили до них готувати їсти, то спочатку розганяли великих щурів завбільшки, як мій кіт. На кухні антисанітарія повна, ремонту нема, дві плити, одна з яких повністю не працює, на одній працює лише три конфорки. На ті три конфорки претендували 40 людей. Ми стояли в черзі для того, щоб після 12-годинної робочої зміни хоч щось підігріти. Про приготувати – то я вже взагалі мовчу. Хвала Богу, хоч була організована побутова кімната з двома пральними машинами, душовою кабіною та сушарками для одягу. Проживання було спочатку безкоштовне, оскільки ми заплатили дуже багато за візу, а потім з нас вираховували по 2000 крон за кожен місяць.
– А скільки коштувала віза до Чехії?
– 1000 євро. Взагалі-то віза безкоштовна, але для того, щоб стати в системі e-Konsulat на чергу для реєстрації робочої карти, ми заплатили невідомим людям таку суму. Коли я тільки прийшла на фабрику як учениця, отримувала два місяці по 14 тисяч крон (1 крона = 1 гривня). Потім поступово (так як я дуже швидко вчилася) мене переставляли кожен раз на нову машину. У цеху було вісім видів машин, до кінця свого контракту я сімома з них оволоділа. Не дійшла тільки до однієї – найскладнішої. Згодом мені підвищили заробітну плату до 15, 16, а останні два місяці до17 тисяч крон.
– А чому ви з земляками не винайняли собі квартиру, якщо життя в гуртожитку було таким нестерпним?
– Дуже дороге житло в Чехії – однокімнатна квартира в місті Брно коштує 10 тисяч крон на місяць, і це десь в спальних районах, а в центрі навіть до 15 тисяч ціни доходили. Тобто мені всю мою заробітну плату треба було б віддати на квартиру, тому не змогли ми винайняти квартиру. У Чехії я пробула майже рік.
– Зараз ви в Україні. Що далі? Повернетесь в освіту?
– Ні, ні за що. Я побула півроку в Україні і зрозуміла, що ситуація не те що не змінилась, а навіть погіршилась. Коли я приїхала додому й дізналась, скільки коштують моя комуналка і навчання для синів, у мене чуб догори піднявся. На яку б роботу я тут не пішла, чим би не займалася, навіть половини того, що отримувала за кордоном, тут отримувати не буду. Тому потрібно їхати знову, для того щоб жити якось і ростити синів. Днями їду в Польщу.
– У вас із року в рік покращувались роботи. Це результат набутих зв’язків чи випадковий талан? Що порадите тим, хто їде вперше?
– Зв’язки. А хто їде перший раз, то нехай знає, що правду ніхто нікому не каже. Обіцяють умови одні, оплату праці одну – людина приїздить на місце й отримує шок від того, що відбувається насправді. Хоча з 1 січня прийняли ряд законів, які задовольнили вимогу польського уряду, щоб всі українці працювали легально і не перебігали від роботодавця до роботодавця. Це для поляків плюс і для нас також, бо заробітна плата тепер має бути не менше 10 злотих за годину. А ще – має поменшати аферистів, бо раніше їх дуже багато було, продавали людям запрошення, які не мали жодної юридичної ваги. Знову ж таки, і тут наші земляки атакували Польщу – кожна друга агенція з працевлаштування в Польщі належить українцям. Ціни такі неймовірні – від 100 євро за пакет послуг, це дуже багато. Можна оформити це все в рази дешевше, якщо знати, як і що. Людина, яка їде вже не перший раз, яка напряму працює з паном, добре заощаджує, треба тільки купити запрошення за символічну плату. А ще дуже добре знати мову – коли знаєш мову, можеш поговорити з будь-яким господарем. Заходиш на будь-який завод, фабрику й задаєш питання напряму. Йдеш по фабриці, дивишся умови. От ми, коли перший раз їхали, нас як сліпих кошенят кинули в мішок, привезли, сказали «будеш працювати», і все. Договір укладено, і два місяці ми не мали права його анулювати, тому що були штрафні санкції. Ті, хто часто їздить,ці нюанси всі знають і менше платять за пакет послуг, і кращу роботу знаходять, і кращі умови. Українці вже стали мудрішими й обізнанішими, на такі афери намагаються не попадатись.
– Що можете сказати про свій заробітчанський досвід загалом?
– Ми там чужі, ми там нікому не потрібні. Нами ніхто не опікується, коли виникає якась проблема. Ти приїхав на заробітки, май здоров’я кінське, май силу дужу та працюй. Відпроситися чи якийсь взяти вихідний, чи проблеми дома – ніякий пан тебе не буде слухати. Скаже збирати речі та їхати додому. Є обмеження по віку. Якщо 40+, дуже проблематично влаштуватися – хочуть всі молодих і дужих, тому що молоді витриваліші, здоровіші. А у людини за сорок зазвичай уже є якісь проблеми зі здоров’ям, то не можна й говорити, що ти їх маєш. Набираємо аптечку, купуємо піваптеки, коли туди їдемо, бо там ні ліки не придбаєш, ні страховка не врятує. Нам медичну страховку в Польщі ніхто не робить, таку, як потрібно. Вона допомагає лише перетнути кордон і отримати першу допомогу, якщо щось, боронь Боже, в дорозі трапилось. А там на місці ніяких лікарень. У мене на полі піднявся тиск, мені настільки погано було, що я просила пані зміряти мені тиск і дати якусь таблеточку чи що. А вона говорить: «Ви що? Я що, лікар? Я не маю права! Або самі лікуйтесь, або їдьте від мене». Отаке відношення. А от у Чехії в мене були легальні документи, робоча карта, контракт і все. Я могла в будь-який час піти в лікарню. У мене там були грип, ангіна, я ходила в лікарню, і мене лікували повністю. Зламала колега кисть – попала в котушку рука. То їй безкоштовно повністю наклали гіпс, оплатили лікарняний. Якщо ти пропрацював уже два роки – 100 % лікарняний виплачується. Лікарняний можеш продовжувати, доки повністю не одужаєш. Оплачується навіть курс реабілітації. Тобто не так, що зняли тобі гіпс – а ти завтра на роботу, праця ж фізична, тобі руками працювати, іде ще пару місяців реабілітації, і це також все оплачується. Чехія й Польща – це абсолютно два різні полюси.
– Ви їздите легально, прозоро. А чи є серед ваших знайомих такі, що вдаються до якихось авантюр?
– Я б не радила тим, хто збирається за кордон, ризикувати. Не варто їхати з польськими візами до Німеччини, Швеції чи Чехії, тому що тоді дуже погано буде. Якщо там щось трапиться – взагалі ти нікому не будеш потрібен. Та ще плюс депорт отримаєш на десять років, а господар за тебе отримає великий штраф. Знайомі мої так поїхали, хоч я їх, до речі, попереджала. Поїхали з польською візою, заплатили купу грошей, їх привезли спочатку до Варшави, у Варшаві добу протримали на вокзалі, потім відправили до Праги. Як результат: вони жили в якомусь забитому селі – о четвертій ранку треба було вставати, щоб на шосту приїздити на завод в місто. Жили в страшних умовах – по три сімейні пари в одній кімнаті. Працювали по 12 годин на зміну та ще й по 4 години щодня витрачали на дорогу. Не могли ні в магазин вийти, нікуди, тому що поліція часто перевіряє документи, а це загрожує депортацією без права в’їзду на територію всієї шенгенської зони на 10 років. А коли ці знайомі сказали роботодавцю, що більше в таких умовах працювати не будуть, їм навіть не заплатили останню зарплату. Вони поїхали, а гроші залишили. То ж не варто…
Марія Ларченко, УЦ
