Таємниці водоносних горизонтів Єлисаветграда-Кропивницького
Сергій Полулях, «Україна-Центр»
У 2020-му виповнюється 140 років з того дня, коли 3 червня 1880-го на засіданні Єлисаветградської міської думи було вперше піднято питання про необхідність будівництва в місті водопроводу. Але на реалізацію проекту потрібно було 13 років, наповнених пошуком грошей і підрядників, дослідженнями, розробкою проекту і будівництвом. Втім, саме будівництво зайняло всього близько року, але води за цей час витекло чимало...
Можна і без водопроводу
«УЦ» не раз писала про жалюгідний стан природних водних артерій міста, тобто струмків і малих річок, яких колись налічувалося близько 20. Саме вони були основою системи водопостачання (і каналізації, на жаль) з часів будівництва фортеці та створення міста. Звичайно, безпосередньо воду з річок та струмків люди використовували хіба що для домашніх тварин, і то не завжди. Для України найбільш традиційною системою водопостачання була колодязна. Не став винятком і Єлисаветград, але зі своїми особливостями. Є свідчення про режим водопостачання в Єлисаветграді від 1796 року: «Інгул влітку майже пересихає, але є кілька озер, які влітку заносяться піском і гноєм, внаслідок чого відсутня риба». Серйозне свідчення щодо якості місцевої води.
У збірнику «Матеріали для географії і статистики Росії, зібрані офіцерами Генерального штабу» є відомості і про Єлисаветград. Серед інформації генштабістів є і про воду: «Передмістя балка, уздовж Криничуватої Балки. У ньому знаходиться, у двох верстах від Московської або Кременчуцької застави, єдине джерело доброї води в місті, яку розвозять звідси особливими водовозами і продають від 1/2 до 1 копійки за мале відро. На місці джерела влаштовано три криниці, тобто колодязі, обкладених, а ще нижче зроблені криниці для одного водопою. Часто трапляється, що вода в криницях вичерпується, і бочки чекають, коли вона знову набіжить і відстоїться. Взагалі місто має велику потребу в воді, але про шлюзи на річці Інгул (для підняття і підтримки рівня. - Авт.) і не думають. Точно так же тут немає громадських або влаштованих містом колодязів, якими за відому плату має право користуватися кожен. Приватних колодязів хоча і досить, але вони у дворах, і не кожного туди впустять навіть за гроші».
Як бачимо, загальноміську мережу водопостачання водовозами забезпечувало всього одне джерело, по сучасному - водозабір, що складається з трьох криниць і водопою, та й ті не давали необхідної кількості води і швидко вичерпувалися. Напевно, на якомусь етапі розвитку міста цього водозабору вистачало, але з ростом населення водовозів ставало стільки, що їм доводилося чекати, коли вода знову наповнить криницю і відстоїться, що свідчить про її якість. Немаленьким був і тариф за воду - до однієї копійки за відро, яке могло вміщати від 10 (мале) до 15 літрів (велике). Таким чином, водовозна бочка могла вміщати від 40 і більше відер, і покупка навіть однієї бочки води обходилася в пристойну суму.
«Історичний нарис Єлисаветграда» повідомляє про спорудження в самій фортеці двох шахтних колодязів (глибиною до 60 метрів) «на випадок облоги», а також існування колодязів у поселеннях поблизу фортеці. До початку робіт над водопроводом модернізація системи міського водопостачання зводилася до «замощення під'їздів до громадських криниць», а також «під'їзду до річки Інгул» для потреб пожежних. Для них же, на «пожежний випадок», регулярно замовлялися нові бочки більшої місткості. Як бачимо, вода для них набиралася прямо з Інгулу і, напевно, нічого не коштувала, зате населенню за привізну воду треба було платити, і це були жителі міських, центральних кварталів, де в старих, що дожили до наших днів, двориках колодязів не було. І чим більше будувалося великих кам'яних будівель у центральній частині, тим гостріше ставала проблема водопостачання.
Історія цивілізації
Історію цивілізації закономірно ототожнюють з історією розвитку водопостачання. Єлисаветград - не виняток, і не дарма міський голова Олександр Пашутін відвів будівництву водопроводу окрему главу в своєму «Історичному нарисі Єлисаветграда». Без достатньої кількості води будь-яке місто ставало легкою здобиччю епідемій, як це було і у нас на початку ХІХ століття, коли місто накривали епідемії чуми і холери. Проблема антисанітарії погіршувалася і наявністю кавалерійської школи, адже для кількох тисяч коней води було потрібно ще більше, ніж для людей. Наприкінці століття в суспільстві з'явилася потреба, а головне, міцно сформувалася думка про необхідність цивілізованого підходу до питань водопостачання.
Можливо, ініціаторами масової водофікації міст стали залізниці, у будь-якому випадку саме уздовж залізничних гілок, тобто на залізничних станціях, будувалися типові водопроводи. Наприклад, на Балто-Єлисаветградській залізниці було влаштовано сім водопроводів, і це не могло залишитися непоміченим прогресивною громадськістю. Напевно, водопроводом користувалися не тільки, умовно кажучи, паровози, а й виробничі приміщення і житлові будинки для службовців станцій. Це бачили й оцінили жителі міста, що і призвело до появи ідеї про будівництво загальноміського водопроводу. На той час у Росії вже був достатній досвід будівництва водопроводів, а також інженерні кадри, тому в Єлисаветград запросили відомого інженера М. І. Алтухова, згодом він навіть написав книгу «Водопостачання міст Феодосії та Єлисаветграда».
Поки йшли попередні переговори, створена в місті водопровідна комісія намітила п'ять локацій водозаборів: «Балка за Петропавлівської фортецею, верхня течія р. Інгул за Балашівкою, Балку Явленої криниці, верхня течія р. Сугоклея за казенним садом і водяну балку в маєтку Михальчі». Інженер Алтухов повинен був визначити якість і кількість води джерела Озерної Балки і колодязів на березі Інгулу і провести нівелювання міста в межах 30 верст, а при позитивних результатах - виготовити проектно-кошторисну документацію. Попутно комісія вирішила встановити і точну кількість людей і великих тварин для визначення потреб і складання плану прокладки водопровідних труб.
Проби якісної води з колодязів Явленого і Булгакова підтвердили в лабораторії, а в Озерній Балці почалися буріння і відкачування води за допомогою відцентрового насосу, причому при спостереженні гласних (депутатів) і членів комісії. Хімічний аналіз засвідчив: «З незначного вмісту органічних речовин, оксиду азоту і за загальним хімічним характером відповідає для пиття всім вимогам, прийнятим як наукою, так і гігієнічним з'їздом у Брюсселі».
Не бозна-який аналіз, але цього виявилося достатньо. Був створений проект будівництва водопроводу, оцінений у 395 тисяч рублів. Але пройшло ще кілька років переговорів з іншими підрядниками, в тому числі й заради зниження ціни будівництва і гарантій кількості і якості води, що поставляється. За договором з одним із претендентів на будівництво, інженером Пастуховим, він повинен був побудувати водопровід потужністю щоденного споживання 27 тисяч відер води (близько 300 000 літрів). Можливо, таким і було споживання води, розраховане на людей, утримання тварин, пожежну систему і благоустрій. Ціна за відро, тобто тариф водогону, дорівнював половині копійки. Приблизно стільки ж коштувала вода і у залізничних водопроводів - від чотирьох до 10 копійок за кубометр.
У результаті тривалих переговорів і узгоджень умов контракт був підписаний все ж з інженером Алтуховим 20 січня 1892 року, а саме будівництво закінчилося вже в наступному році, і з 1896-го водопровід перейшов в управління міста. Споруда обійшлася в 276 тисяч 462 рублі 68 копійок. Додаткові роботи з поліпшення якості води проводилися за рахунок підрядника. Первинна довжина водогону становила більше 15 верст (30 км) з 146 пожежними кранами та 95 дворовими водопроводами. За наступні два роки мережа водопровідних труб була збільшена міською водопровідною конторою до 17 верст, 167 пожежних кранів та 160 дворових водопроводів.
З нагоди відкриття водопроводу 17 травня 1893 року було організовано урочистий обід і освячення «водонапірної вежі, машинної будівлі й водозбірних колодязів». Промовці не забули згадати той факт, що ще до офіційного відкриття завдяки створеній системі пожежогасіння в місті було попереджено велику пожежу (на сьогоднішній день у Кропивницькому залишився єдиний пожежний кран на вул. Пашутінській з первісної схеми міського водопроводу). Страви на бенкеті називалися «в водопровідному дусі». До речі, на обіді особливо відзначали «зусилля» тодішніх активістів, спрямовані на дискредитацію проекту. Все, як і зараз, - собаки гавкають, а водопровід іде...
[caption id="" align="aligncenter" width="640"]
Фото Павла Волошина, «УЦ»[/caption]
У ногу з часом
Міський голова Пашутін залишив нам цікавий опис інвентарю, що належить місту, тобто нерухомості. Серед нього - цегельний завод на Озерній Балці, очевидно, куплений для будівництва водопроводу. Можливо, саме з цієї цегли були побудовані «Кам'яний машинний будинок міського водопроводу в Озерній Балці з кам'яним димарем, у ньому два парових котли, два парових насоси, повітряні дзвони, труби, живильний насос, нагрівач і два малих парових насоси. Будівля обійшлася в 17 615 руб., парові котли - 10 000 руб., великі парові насоси - 18 тис. руб. та інше обладнання, всього - 53 тисячі 545 руб. Кам'яна водонапірна вежа на ярмарковій площі з залізними балками, трубами, кранами і баком для води, всього 39 286 руб. Кам'яна будівля градирні в Озерній Балці з дерев'яним жолобом для аерації води водопроводу за 5 800 руб., кам'яна будівля - фільтр з трубами і кранами в Озерній Балці для фільтрації води - за 13 000 руб., три великих і чотири малих водорозбірні будки міського водопроводу за 7 834 руб.» Як бачимо, і тоді було складно з проведенням конкурсних процедур, правда, це були не сьогоднішні «хитрі» тендери, а пошук більш вигідних умов для міста.
Однак з приходом водопроводу цивілізація до нас прийшла якось однобоко. Якщо згадати класичну задачу про труби, якими вода вливається, то у нас вона вийшла без рішення, тому що в умовах завдання нічого не сказано, якими трубами вода виливається. Йдеться про каналізацію, тобто про водовідведення, яке при будівництві водопроводу просто не передбачалося, і замість поліпшення санітарної обстановки часто виходив зворотний ефект. І це не тільки у нас. Ось що говорили при будівництві першої черги каналізації в кінці позаминулого століття в Києві: «Каналізація досі здається недоступною розкішшю, яку могли дозволити собі тільки чотири міста в усій імперії, - Варшава, Одеса, Київ і Ялта. Москва почала будівництво тільки в минулому році, а Петербург і не думає».
Питання з водовідведенням вирішувалося надзвичайно просто - всі стоки, добре, якщо хоча б підземними колекторами, потрапляли в найближчі річки. У Києві - це Дніпро, за відновлювальними потужностями екосистеми не порівнянний з Інгулом. Не дарма нашу річку порівнювали з клоакою, особливо в літні місяці. Але, як би там не було, свою задачу централізованого водопостачання Єлисаветградський водопровід виконав і на той час забезпечив жителів чистою водою і в майже незмінному вигляді діяв аж до запуску другої черги водогону «Дніпро - Кіровоград» у 1974 році.
За даними, наданими начальником міського управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту Сергієм Коваленком, водозабір Озерний діяв з 1893-го по 1974 рік, Річковий - 1905-1974, Биківський - 1911-1974, Лиходійський - 1930-1979, Мамайський - 1947- 1 967. Лелеківський і Холодні ключі були побудовані пізніше і працюють до цих пір, але відмовитися від дніпровської води не дозволяють потужності місцевих джерел. Можливо, вони не були вивчені досить предметно, але спроба перевести місто на власні джерела шляхом будівництва 40 свердловин не увінчалася успіхом - вода в них швидко вичерпалася. На сьогодні споживання води містом Кропивницький становить близько 40 тисяч кубометрів за добу, тобто ми практично повернулися до споживання початку 70 років минулого століття.
Нові часи - нові проблеми
Якщо першим водопроводом подача води здійснювалась за допомогою нагнітання води з Озерної Балки у водонапірну вежу, що стояла на місці обласного управління ДСНС, на початку вулиці Пашутінської, і звідти - самопливом системою труб, то з появою потужних електричних насосів стало можливим розширювати систему подачі води, але до початку 70 років минулого століття робилося це дуже повільно. Справа в тому, що місто має складні інженерно-геологічні, або геодезичні, умови. Абсолютні позначки поверхні землі коливаються в діапазоні від 102 до 180 метрів. Тобто перепад висот від нижньої точки до верхньої становить майже 180 метрів!
В умовах, коли місто знаходиться далеко від великих джерел поверхневих вод, надія була тільки на підземні джерела, які, як відомо, були в основному освоєні при будівництві водопроводу. За сто років і мережі зносилися, і місто виросло до майже 300 тисяч жителів та площі понад 10 тисяч гектарів. Звичайно, система водопостачання розвивалася, але постійно відчувалася диспропорція між потребами міста і можливостями водопроводу. Причому, як не дивно, диспропорції зросли з початком подачі в місто дніпровської води, якої мало б вистачити на все.
У 1970-му подача води становила 40 тисяч кубічних метрів на добу, при необхідності 60 тисяч кубометрів. Місцеві джерела, в тому числі й водозабори, побудовані до 1917 року і після, працювали з максимальною потужністю - це водозабори, відомі за назвами струмків, - Озерний, Річковий, Биківський, Лиходійський, Мамайський, Маслениківський, Созонівській, Лелеківський, Холодні ключі, більшість з яких були закриті після отримання дніпровської води, причому через якість води в системах столітньої давності.
Першу чергу водогону «Дніпро-Кіровоград», тобто нитку довжиною 120 км, ввели в експлуатацію в 1973 році, другу - в 1984-му, з сумарною потужністю майже 125 тисяч кубометрів води на добу. Укладачі записки про стан системи водопостачання міста у 2002 році відзначали, що «схема розподілу води в Кіровограді унікальна і дуже невдала. Аналогічних схем розподілу в Україні більше не існує». Гравітаційна система подачі води водоводом «Дніпро - Кіровоград» не забезпечувала місто навіть при збільшених потужностях водопроводу і проводилася за графіками, крім центральної частини. Особливо «діставалося» верхнім поверхам спальних мікрорайонів. Так тривало до 2004 року, коли були задіяні економічні технології подачі й розподілу води. Довжина мереж подачі та водовідведення в місті налічує багато сотень кілометрів, більшість з яких регулярно нагадують про свою старість і непридатність до експлуатації поривами, заливають вулиці міста воістину дорогоцінної водою. Ще в 1998 році втрати води через витоки становили близько 50 тисяч кубометрів на добу - практично стільки ж, скільки споживало і населення міста.
Це одна з загадок, на яку немає відповіді, - чому при потужностях, що багаторазово перевищують потужності Єлисаветградського водопроводу, води все ж не вистачало? Цікаво, що автори записки, кажучи про втрати, вказують і такі причини, як забір води для котельних безпосередньо з розвідних мереж, скидання гарячої води в каналізацію і ...скидання невикористаної води з ванн, яку населення щодня запасає «про всяк випадок» (вода подавалася за графіком).
Інша загадка полягає в тому, що при чинній системі подачі води якось не дуже виходить економити навіть шляхом зниження споживання за рахунок ліквідації витоків. Наприклад, у 2000 роках було «модно» обмежувати поставки електроенергії для водоводу «Дніпро - Кіровоград» через борги перед обленерго. На практиці це перетворювалося на обмеження подачі води на половину або більше потужності водоводу, що відразу ж оберталося відсутністю води в спальних мікрорайонах (перепад висот).
Виходить, якщо усунути витоки і цим знизити споживання води і, як наслідок, потужності водоводу, то води для Кропивницького може і не вистачити? Зрештою, витоки не дуже і впливають на кількість спожитої води, адже в підсумку вся використана вода все одно повинна скидатися в очисні споруди і далі в Інгул, а не повертатися в систему.
На жаль, це не єдині проблеми водопостачання обласного центру. Здавалося б, зі зменшенням споживання води в результаті скорочення промислового виробництва проблем повинно стати менше, але через старість мереж і обладнання їхня кількість тільки зростає. Не рятує і перехід на пластикові труби, які теж не витримують тиску. До того ж так і не доходять руки до фундаментальної реконструкції системи водовідведення, тобто каналізації та очисних потужностей, які так і не були добудовані в повному обсязі, а в якому вони стані зараз, напевно, не знає ніхто.
Наприклад, «УЦ» не раз повідомляла про розкрадання труб каналізаційного колектора, яким міські нечистоти повинні були скидатися на очисні споруди в районі Первозванівки. Інакше кажучи, колектор не діє, тому що його частину просто вкрали, а значить, наші стоки транспортуються іншими мережами, але якими і куди - незрозуміло. Цілком може статися, що рівень очищення міських стоків повернеться до часу спорудження водопроводу в Єлисаветграді, коли про них якось не думали.
Сьогодні навіть рівень нашої свідомості не дотягує до розуміння всього комплексу проблематики міського водопостачання - ми більше хвилюємося про тарифи, що, з точки зору обивателя, зрозуміло, але ніяк не думаємо про ефективність всієї системи водопостачання. З нашою ефективністю ніякої дніпровської води не вистачить, не кажучи вже про таку проблему, як злодійство води, але це зовсім інша історія...
