«Тарас. Повернення». Інтерв’ю з режисером фільму, який дуже довго йде до глядача (+трейлер)

Другого квітня в український прокат мала б вийти стрічка «Тарас. Повернення», яка повинна розірвати шаблонне уявлення про Шевченка. Зараз, в умовах карантину, прем’єра переноситься на невизначений термін. Але це не перша проблема з її виходом на екран.

Журналіст CBN розпитав режисера фільму Олександра Денисенка про стрічку, проблеми створення кінокартини та ситуацію в українському кінематографі.

ДОВІДКА. Олександр Денисенко - український літератор (драматург, прозаїк, сценарист), актор, режисер, автор теле- і радіопередач. Заслужений діяч мистецтв України.

Як актор виконав ролі у фільмах «Високий перевал», «Легенда про княгиню Ольгу» (роль Князя Ігоря), «Казки старого Арбату», «Провал операції "Велика ведмедиця"», «Шевченко. Заповіт» та інших. За роль Гарвасія Доцьо у фільмі «Високий перевал» удостоєний гран-прі Міжнародного фестивалю«Молодість».

Режисер більш як 30 художніх та документальних фільмів.

- Пане Олександре, як ви прийшли до образу Тараса Шевченка? Як народилася ідея?

- Над шевченківською темою я працював довго сам. Та й з нею тісно пов'язаний з дитинства (батько Олександра Денисенка Володимир Денисенко є автором сценарію та режисером кінофільму «Сон», що розповідає про молодість Тараса Шевченка, – Авт.) Я є автором п’єси «Оксана», що довгий час йшла на сцені театру Івана Франка. В ній розповідається про такого Шевченка, якого ми не знали. П’єса побудована на архівних матеріалах, які не мали широкого розповсюдження, а частіше були просто не розвідані в архівах. Крім того, знімав документальні фільми про поета.

Так я прийшов до того, що вирішив написати роман. Мене заінтригували ті світлини, що знімав комендант фортеці, де Шевченко був у засланні. Адже камеру йому передав саме Тарас Шевченко. Щоб ви розуміли – фотографічна камера тоді коштувала 300 карбованців (для порівняння: корова коштувала 5 карбованців. - Авт.) Розбираючись у цьому, я знайшов цікаву подробицю: наказ про амністію Тараса російський цар підписав 17 квітня 1857 року, а відпущений був поет з заслання з Новопетрівського укріплення в Манґистау набагато пізніше, лише 2 серпня. Хоча про існування такого указу царя він дізнався з листа свого друга Михайла Лазаревського ще 16 травня 1857-го. Тоді офіційна пошта ходила набагато швидше приватної переписки, а тим більше укази царя! Цей період життя Шевченка мало зафіксований у документах. Крім його щоденника, листів та військових звітів, які я вивчав під час написання сценарію, більше нічого немає. Але мені вдалося всю історію у фільмі вивести на той рівень розуміння, як це могло бути насправді. Я шукав матеріали, пов’язані з цими подіями, навіть у російських архівах і знайшов, що наказ потрапив у Оренбург на початку травня, але чомусь не отримав ходу. От ця розбіжність в датах і лягла в основу історії, яку ми розповіли у фільмі «Тарас. Повернення».

- Ваш фільм претендує на історичну правду, чи це все ж ваша інтерпретація подій?

- Ви знаєте, немає художніх творів, які б претендували на історичну правду! Це апріорі неможливо, саме тому, що вони художні. Є документальні фільми, а якщо в кадрі з’являється людина, образ, персонаж – звісно, це вже не правда, бо персонаж не говорить тими словами, якими говорив Шевченко, чи Шекспір, чи Наполеон чи ще хтось. Всі художні твори – фікції, вигадки. В цьому і є сенс художнього твору: не науковість, а образне вирішення. Хоча і наукові твори можуть бути не історичними, адже навіть архівні дані можуть бути навмисне спотворені на поталу тогочасній політиці. Таких прикладів багато. А художній твір - завжди вигадка. У ХХІ столітті знято купу фільмів про діячів минулого: про Будду, Христа, Гітлера. Вони всі художні, хоч і претендують на якусь істину, але то на совісті авторів.

Я був присутній при народженні художнього фільму «Сон» в експедиції з батьком. Там Іван Миколайчук грав Шевченка, і цей фільм теж був вигадкою.

- В одному з інтерв’ю ви згадували: «Мій батько був великим режисером. Щороку він водив мене до кінотеатру "Україна" на свій "Сон" і показував мені, де він збрехав, де змушений був перемонтовувати, де на нього натиснули і він вдався до кліше». А що ви скажете про свій фільм? Чи є моменти, які б ви зробили інакше?

- Зйомки фільму взагалі складалися не так, як планувалося. Ми змушені були підлаштовуватися під багато факторів, на які вплинути не могли. Починаючи від примх природи і закінчуючи прямою протидією фільмові з боку Держкіно України. Фільм «Тарас. Повернення» знімався бурхливо, протягом довгого часу: у 2012 році я виграв міжнародний конкурс сценаріїв до двохсотліття Тараса Шевченка, 9 березня 2012-го мені вручили головну премію і ще наприкінці року мали б запустити у виробництво. Але все на цьому й закінчилося. Навіть за часів радянського союзу компартійні органи та КДБ фіксували свої висновки та хоча б безглуздо, але пояснювали їх, а від нашого Держкіно навіть цього не отримали. Існувала негласна команда «не пущать».

Ще однією причиною стало те, що я зображував все так, як було насправді. Мені рекомендували вилучити епізоди, спрямовані проти російського шовінізму. Звісно, я як сценарист відмовився. У фільмі, зокрема, звучить «Молитва за прегрешенія русского народа», яку в 1863 році заборонив Синод РПЦ, і російське офіцерство зображене садистами, нелюдами і вбивцями.

Тільки у 2015 році почалися зйомки. І тільки тому, що фільм був прописаний рядком у бюджеті Держкіно, і, якби його не почали знімати, Держкіно б не отримало б гроші на інші фільми. З 44,4 мільйона гривень, що були необхідні, держава надала 22,4 але й давала не тоді, коли було треба, а як заманеться. Через те ми змушені були знімати фільм не у відповідності до плану зйомок. До речі, двогодинний фільм ми зняли за 68 знімальних днів на 38 локаціях у Казахстані та Україні. Це рекорд для українського кіно. Крім того, це найбільша за кількістю ролей картина в Україні. У ній аж 113 ролей зі словами.

У фільмі можна побачити околиці колишнього Новопетрівського укріплення, сам Манґистау (де відбувалося ув’язнення поета. - Авт.) Ті місця, з яких малював Шевченко, тепер забудовані спорудами міжнародного порту, тому ми від’їжджали на 100-200 кілометрів від самого укріплення. Ми проводили також зйомки у підземній мечеті Шакпак-Ата, в якій поет-художник часто бував. Тоді й тепер Тарас Шевченко вважався в Казахстані великим Акином (співцем) казахського народу. Казахи кажуть, що Батир (отаман) – це сила народу, натомість Акин - це його душа. Шевченко пробудив у казахів прагнення до свободи.

Після того, як він був звільнений у 1857 році, у 59-му в Манґистау піднялося велике повстання. У фільмі ми зняли ватажків повстання Ісу і Досана, з якими був знайомий Шевченко. Нині пам’ятник цим двом ватажкам стоїть у місті Форт-Шевченко (колишнє Новопетрівське укріплення). Це зовсім невідома сторінка з життя Шевченка. Він був допущений як акин до сакральних місць, які заборонено було відвідувати не мусульманам. І навіть зараз, коли ми проводили зйомки, мали просити дозволу взяти участь у ритуалах та молебні, принести в жертву барана, і тільки тоді нам дозволили знімати в підземній мечеті Шакпак-Ата.

Але навіть після закінчення зйомок проблеми не закінчилися. Голова Громадської ради при Державному агентстві України з питань кіно Пилип Іллєнко «забув» надати фільму статус національного художнього фільму. Тобто його прирівняли до суто комерційних фільмів Голлівуду. Це, звичайно, може бути приємним, якби не той факт, що за його прокат потрібно було платити величезні податки, і на таких умовах прокатники не погоджувалися його брати. І статус національного фільму був наданий лише через півтора року після його здачі Держкіно 22 грудня 2017-го. І то, це сталося лише тоді, коли громадськість, яка бачила фільм, звернулася до пана Пилипа Іллєнка.

- Чому така протидія була саме від державної структури фільму, який отримав державне фінансування?

- Відповідь на поверхні. Пилип Іллєнко – колишній голова Держкіно України - є співпродюсером фільму «Толока», який знімав його дядько Михайло Іллєнко. Цей фільм є екранізацією Шевченкового вірша «У тієї Катерини хата на помості…», тому я припускаю, що особисті інтереси продюсера Іллєнка увійшли в такий собі когнітивний дисонанс. До речі, «Толока» повинна була вийти у прокат 12 березня, в день початку карантину. Я думаю, Бог усе бачить.

Це не по-державницьки: не пускати фільм, на який держава виділила фінансування. Якщо фільм такий поганий, то чому отримав призи на трьох кінофестивалях, чого б його показували в Америці, Канаді, Туреччині, зараз в Індії?!

Зараз фільм уже має статус національного. В першу чергу дякуючи глядачам. Справа в тому, що ми ще тоді отримали право на некомерційний показ. Його показали тільки дев’ять разів, і на адресу Держкіно глядачі з різних країн світу почали писати листи з вимогою дозволити прокат. Я був майже у розпачі, але глядачі самі започаткували флешмоб на його підтримку. До нього підключилися як українські, так і закордонні глядачі. Я дуже вдячний всім, хто підтримав фільм. Їхні імена займуть кілька сторінок тексту, тому не буду перераховувати, але пам’ятаю кожного!

- Як ви оцінюєте стан сучасного українського кіно? На думку деяких кінодіячів, у нас почалося пожвавлення та з’являється нове українське кіно. Ви згодні з цим?

- У мене є своя філософія: я в картині не вбиваю Тараса Григоровича, я його звільняю. Тож думаю, що на занепадницьке, програшне кіно публіка не піде. А останнім часом у нас тільки таке кіно і з’являється. Ті фільми що я бачу зараз, що продукуються нашою машиною: чи то «Крути», чи про Петлюру, чи про Стуса. Там завжди герой вмирає, гине, програє. Поразка, поразка, поразка… І це в час, коли країна воює… То про який підйом кінематографу можна казати? Але ж є приклади позитивні! Я під час показу фільму познайомився з хлопцями, що повернулися з війни. Вони пройшли рейдом по цій ідіотській республіці ДНР і перемогли. Захопили купу зброї, купу полонених! Чому про це ніхто не зняв? Навіть не спробував. Я дуже погано ставлюся до того, що відбувається в українському кіно… Я не бачив фільму, який би мене вразив.

Треба створити програму розвитку українського кіно. Чому ж не використовувати таку ж структуру, як у США. Там спеціалізовані інституції планують теми, які будуть цікаві американському суспільству і глядачу в найближчі п’ять років! Суто на науковій основі розробляється концепція майбутнього кіно. Є така наука – соціодинаміка. А продюсери вже обирають: що саме вони хочуть знімати, виходячи з цих пропозицій. І сценаристам замовляють сценарії на одну тему. Тобто, у них 100-300 сценаріїв у конкурсі на одну тему. З них продюсер обирає один і знімає вже дійсно якісний фільм. У нас нічого подібного нема. Є група невігласів від кіно, які вміють себе красиво подати, говорять гарні слова, не знають предмету і обманюють людей. Ось і все…

Саме така позиція моя їх і не влаштовує.

А ми будемо чекати фільм «Тарас. Повернення». Можливо, і на наших екранах з’явиться фільм, який так довго йде до глядача.

https://www.youtube.com/watch?v=Em1CoD8M26c