Ветеран АТО з Кіровоградщини навчається в духовній академії та мріє побудувати церкву

Віталій Гриценко - диякон Долинського благочиння Православної церкви України. В минулому прикордонник, який не по назвах на карті знає, що таке Савур-Могила та Іловайськ.

- Віталій, чим ви займалися до війни?

- Народився я в селі. Тут, у Долинському районі. Все, як у всіх: спочатку школа, потім - Національний аграрний університет у Києві. Потім працював за спеціальністю: в різних комерційних структурах, але всі вони були пов’язані з аграрним ринком. Одружився, народилася донька. Нічого незвичайного. З 1 квітня 2014 року пішов в АТО.

- Добровольцем чи по мобілізації?

- Ну як сказати… Ми з братом разом вирішили піти захищати країну, прийшли у військкомат, там уже й отримали повістки. Вважайте, по мобілізації, в першу хвилю. Потрапили ми у прикордонні війська. Донецький прикордонний округ. Спочатку був у районі села Олексіївка, це на кордоні, кілометрів 10-15 від Савур-Могили. Потім потрапили у село Побєда. Це вже ближче до Іловайська. Все, що йшло на Іловайськ, – йшло через нас (маються на увазі війська північного сусіда – авт.) Ну ще в Іловайську побував, вірніше поруч: так трапилося, що наш підрозділ (а це близько 40 чоловік) опинився попереду всіх наших військ, бо від кордону йшов. Ми фактично в оточенні опинилися, але за рахунок того, що чіткої лінії фронту тоді не було, ми знайшли «дірочку» і вийшли до своїх. Після того служив у Ялті, є таке містечко на березі Азовського моря у Донецькій області. Кордон охороняли від Ялти до Маріуполя і далі – аж до Запорізької області. Три роки на фронті.

- Ви зараз диякон Православної церкви України. Зазвичай ті, хто повертаються з війни, стають більш жорсткими, більш агресивними. Ну, як мінімум, так вважає більшість суспільства. А ви пішли у справу, яка прямо протилежна війні. Як так сталося? Що вплинуло на це рішення?

- Близьким до церкві я з дитинства був. Я був пономарем у церкві. Це була церква Московського патріархату, але під час війни сталося переосмислення. Трапилося це не через отримання Томосу та всіх пов’язаних з цим змін. Під час служби в армії до нас приїхали два священики Київського патріархату з Кузнєцово-Михайлівки. Це село майже на кордоні, а зараз - на тимчасово окупованих територіях. У ті краї ще за часів Радянської влади було переселено багато бойків з Західної України, тому і були українські храми. Так от, приїхали до нас священики, стали і відслужили молебень. Просто так, не збираючи нікого, не «на показуху». В той момент було вільними чоловік п’ять, от для них і відслужили. Це дуже мене вразило. Потім ще кілька разів приїжджали. І це – влітку 2014 року, коли навіть говорити про Україну було небезпечно там. Знаючи багатьох священиків Московського патріархату та познайомившись зі священиками Української церкви, я побачив різницю. А ще волею Божою познайомився з Архієпископом Донецьким, владикою Сергієм. Познайомився з ним на блок-посту біля села Побєда Старобєшевського району, це кілометрів п’ять до кордону. Він якраз виїхав з Донецька, бо останній раз, як він там був, по ньому вже стріляли. Він нам завіз тоді продукти та якісь корисні речі. Ми з ним тоді просто поспілкувалися недовго, і він поїхав. Але я був вражений цією людиною, його позицією як українця, і українця саме в тому регіоні! Його вчинками та справами. Не кожен ієрарх не кожної церкви поїде з допомогою туди, де стріляють! Вже потім, пізніше, ми зустрічалися в Маріуполі, в 2015-16 роках. Але перша зустріч справила найбільше враження.

Після демобілізації повернувся додому, є робота, є за що годувати родину. Але стати дияконом Православної церкви України – це вже було «переварене в собі», усвідомлене рішення. Прийшло воно наче раптово, але назрівало давно. Тому не знаю, як інші вважають, але з моєї точки зору невіруючих на війні не було. Можна було бути невіруючим до чи після, але не під час…

Взагалі я багато чого переосмислив, багато передумав. Можна сказати, що я просто повернувся до себе, повернувся на свій шлях.

Я зараз вчуся. Коли відбувається «рукопокладання», освіту мати не обов’язково, але зараз вчуся у Київській православній богословській академії, закінчую перший курс. Це звичайний навчальний заклад, який має акредитацію Міністерства освіти та видає диплом державного зразка. Навчаюся на богословському факультеті, за кваліфікацією бакалавр богослів'я, вчитель предметів духовно-морального спрямування.

- У Долинській є церква, де ви проводите служби?

- На жаль, поки що в самій Долинській церкви нема, є дві московських. Найближча церква ПЦУ – за сім кілометрів, у селі Першотравневе. Землю нам міська рада виділила, зараз чекаємо документи, але з цим карантином, можливо, буде затримка. Адже міській раді потрібно провести громадські слухання з приводу генерального плану міста, а зараз це неможливо. Ми планували розпочати будівництво вже в цьому році, але тепер побачимо, що буде. Але в Долинській український храм буде!

А з приводу служб - диякон не має права на богослужіння, виконання таїнств. Я співслужу отцю-настоятелю який є у нас, Олегу Оніку. Це священик, який був дві ротації військовим капеланом, так що в нас з ним повне взаєморозуміння і повага.

- Будівництво храму - справа дорога. Де плануєте знайти на це кошти?

- Ну, по-перше, в нас є меценати, які вже постійно допомагають. А по-друге, це має бути просто церква без якихось супероздоблювальних робіт. Ми плануємо кошти пускати на розвивальні програми: наприклад, створити недільну школу, надавати різноманітну соціальну допомогу, займатися вихованням молоді. Планів багато – коштів мало, тож вважаю, що соціальна та виховна робота важливіші, ніж золото на куполах.

- Чим ви ще займаєтеся, окрім справ церковних та навчання?

- Насправді справ дуже багато. Зараз, наприклад, ми організували волонтерську групу «Янголи степу» і допомагаємо всім нужденним, та тим, хто цієї допомоги потребує. У цю групу спочатку входили ветерани війни з Долинської та району, зараз підключилися і цивільні. Ми допомагали соціальній службі – розносили листи-попередження для тих, хто знаходиться на самоізоляції у зв’язку з коронавірусом. Зараз за допомогою меценатів закупаємо продукти та розвозимо старим людям. Допомагаємо і нашій лікарні по можливості. Фактично з цієї групи формується майбутній актив нової церкви, яка з’явиться у місті. До речі, ідея такої групи не моя, в Нікополі виникла перша така організація: «Янголи Нікополя». Там теж АТОшники почали разом з вірянами допомагати нужденним. Але головне - ідея працює. Ідея поєднати українську церкву та воїнів АТО сама просилася. В нашій групі немає фіксованого членства: хто хоче – той допоможе. Активно діють 15-20 чоловік, інколи більше, інколи менше. Вже після завершення пандемії ми плануємо стати постійно діючою організацією, бо дуже багато людей, яким потрібна допомога. Інколи не стільки в грошах чи продуктах, скільки в увазі. Ось перед Пасхою розвезли 300 освячених пасок людям поважного віку. 300 людей більше відчули радість свята Світлого Христового Воскресіння! Так що є що ще нам робити.