Яблуко крізь падолист. 1 жовтня Миколі Хомандюку виповнилося б 75 років

На жаль, він пішов з життя ще 2005 року. Після важкої хвороби…

З Миколою Васильовичем я познайомився наприкінці літа 1989-го. На той час у журналі «Русский язык в школах УССР» вже вийшла моя стаття про життя і творчість Арсенія Тарковського, а він теж мав неабияку цікавість до цієї теми. Його погляд був пронизливо-прискіпливим, коли він слухав моє пояснення, чому я захопився творчістю Арсенія Олександровича.

Так, на початку нашого знайомства Микола Хомандюк був не дуже приязним, адже ревнував мене і до самої теми Тарковських, і до деяких архівних знахідок, і – згодом – до Марини Арсеніївни. Напевно, через те, що першим з нею познайомився і запросив до Кіровограда. А ще, можливо, в його розумінні посада директора музею-заповідника «Хутір Надія», яку він обіймав з 1989 по 1993 рік, зобов’язувала бути попереду.

Проте пізніше ми об’єдналися навколо цієї теми і започаткували у нашому місті Дні Тарковських, або Тарковські читання, які проходили кожні п’ять років до 2012-го.

Внесок Миколи Хомандюка є і в тому, що на колегіумі (середній школі №11) з’явилася меморіальна дошка Арсенію Тарковському, і в тому, що одна з центральних вулиць стала носити ім’я видатного поета, хоча ще 1992 року ми пропонували перейменувати проспект Комуністичний на бульвар Тарковських.

Микола Васильович має дуже багату біографію. Вона свідчить про його непосидючу натуру. Шукаючи повсякчас чогось нового, він прагнув знайти себе. Якомога більше й яскравіше реалізувати свої творчі здібності. Акторство, режисура, музейна справа, документальне кіно, література, краєзнавство, громадська та просвітницька діяльність – ось якими дорогами ходила його душа. Микола Васильович навіть балотувався до ВР України від Всеукраїнської партії трудящих 1998 року, але не пройшов.

Хоча народився Микола Хомандюк на Буковині і до 14 років, за його словами, розмовляв переважно румунською (село Горбівці Глибоцького району розташоване в горах просто на кордоні з Румунією), він одразу і щиро полюбив наш степ. Особливо коли ближче познайомився з життям та діяльністю корифеїв театру, подовгу живучи на Хуторі Надія.

Микола мав чіпку пам'ять, гострий язик, акторський апломб та зір художника, який уміє підмічати незначні, але суттєві деталі у загальній композиції. Наприклад, коли на Хутір вперше завітала Марина Арсенівна (здається, це було у жовтні 1990 року), він під час відеозйомки помітив у саду на гілці останнє яблуко і попросив гостю зірвати його, наголошуючи на тому, що це добра прикмета.

І вона справдилася! Марина Арсеніївна почала приїздити сюди майже щороку, а потім - через кожні п’ять.

Режисерський талант Миколи Хомандюка не залишився непоміченим. Пізніше він брав участь у підготовці й проведенні першого Всесвітнього форуму українців. Певно, він би й нині мешкав у Києві, але хвороба змусила Миколу Васильовича повернутися на Кіровоградщину. І тут, як він сам вважав, доля посміхнулася йому вдруге: у жовтні 1994 року його запросили на роботу до обласної державної телерадіокомпанії. Тут він створив і втілив у життя проекти «Передзвін віків», «А стіл один для прадіда й онука (Арсеній Тарковський)», «Конвалія на граніті» (про трагічну долю поетеси з Гайворонщини Галини Берізки), «Незгасимий вогонь Холодного Яру». Саме ця його робота у співавторстві з Володимиром Мощинським була відзначена премією імені Ястребова. Телефільм з успіхом пройшов на низці загальноукраїнських телеканалів, отримав гарну пресу та лауреатство на Сочинському кінофестивалі.

Вічна пам’ять...

Роман Любарський, спеціально для CBN