Два шляхи до Церкви

Я

80-ті роки ХХ сторіччя. Пам'ятаю, як у школі учнів суворо попереджали не приходити в церкву вночі на Пасху. Обіцяли кордони з комсомольських активістів та міліціонерів (чомусь комсомольців боялися більше). Погрожували величезними проблемами та доповіддю в школу. Ці погрози були нецікаві - нащо йти в церкву, та ще й уночі?! Смішно та не розумно.

91-й рік ХХ сторіччя. Незалежність

Мені вже за 20 років. Купони, пошуки чогось незвичайного, черги, черги, друзі. Церква є, але не для нас. Вчергове шльондрав Андріївським узвозом, з'їздив у Лавру, пройшовся печерами, бачив Іллю Муромця. Цікаво - бо навчаюся на істфаці. Дотичний до історії - не більше.

4-й рік ХХІ сторіччя. Майдан. Вперше побачив людей, які живуть не для себе. Грудень 2004 року, десь біля Кабміну, приблизно третя ночі. Хтось казав, що будуть штурмувати чи прориватися. Нас - чоловік 10-15, горда назва - Кіровоградська сотня. Раптом приходить на підтримку якась група, хлопчаки 15-17 років (так здалося спочатку), і починають... співати! Виявилося, що це хор з церкви десь з Волині. Співали чомусь колядки та різні незнайомі пісні. Вперше почув «Лента за лентою». Відразу після неї звучала пісня про Бога. Не зрозумів навіщо. Але вразило: падає повільно мокрий сніг, мокрі ноги, мокрий ніс і ПІСНЯ. Здалося, що янголи співають. Мабуть, навіть більше досі такого чудного співу не чув.

15-й рік ХХІ сторіччя. Першій рік іде війна. Нас десь 150 чоловік, щойно повернулися з фронту. Дві артилерійські батареї та наш маленький підрозділ розвідки. У них - двохсоті. У нас краще - тільки легкий поранений. Виїхали о шостій ранку з Донбасу, приїхали о сьомій вечора. Нас чекали: столовка готова нагодувати. Але є одна проблема, як виявилося, сьогодні 12 квітня, кажуть, що Пасха. В столовку запускати не дозволяють, бо треба чекати батюшку. Прийшов. На столах гарний бонус до їжі - паски та яйця. Чоловік у рясі та з бородою щось каже. Ми не прислухаємося особливо, бо вуха ще до пострілів звикли, та й їсти хочемо. Але десь з другого разу почулася фраза про «братовбивчу війну». Гомін припинився: почали слухати. Так і є: війна між братніми народами нам не потрібна, бо вона від лукавого. Сто п'ятдесят хриплих голосів сказали одночасно: «Слава Україні!» Батюшка зніяковів, але щось продовжив говорити. Поважаю - міг показати, що злякався. Вже коли поспіхом тікав через наш ряд, чомусь звернувся до мне з запитанням: «Ви ж православний християнин?» Ось тут я сказав перше, що прийшло на ум: «Я атеїст Київського патріархату». Чому так сказав? Сам не знаю. Чув, що саме з цим патріархатом у тих «руськомирських» священників найбільші проблеми. Хотів образити. Судячи з реакції на обличчі - вдалося.

16-й рік ХХІ сторіччя. Де хрестити сина, знайшлося саме по собі. А ще й у церкві Київського Патріархату на запитання про вартість обряду відповіли просто: «Як хочете самі».

Ось так я трошки перестав бути атеїстом. Сам не знаю чому.

Михайло Степанович

Ця людина більш знана під іншим ім'ям: Марк. Або Владика Марк. З січня 2009 року - Єпископ Кіровоградський та Голованівський, священослужитель Київського патріархату.

Зараз - єпископ Православної Церкви України.

Перша зустріч з ним була така: я приїхав як журналіст у селище Гірниче у 2011 році саме задля знайомства з ним. Знав, де його можна знайти, тож і спитав у людини, яка пиляла дрова: «А де тут живе єпископ?» Чоловік відповів: «Почекайте - зараз» і пішов у напівзруйноване (чи напіввідновлене) приміщення, що колись було дитячим садочком. Чекаю, але якось незручно, - я ж таки з важливою справою приїхав: з єпископом говорити. Виходить з того будинку священик і каже: «Вибачте, в мене роботи багато, тож, якщо можна, не довго». Той самий чоловік, що пиляв дрова.

Потім було багато перетинань. І як на фронт вже з волонтерами їздив, і на похованнях побратимів, і просто по життю. Владика Марк для багатьох став зразком священнослужителя, для когось - подразником, а хтось його бачить наставником та взірцем для наслідування.

Коли зателефонував йому з проханням про інтерв'ю, то попросив: говоримо про все, крім релігії. Не вийшло. Тому що Церква увійшла в життя Михайла Левківа з дитинства.

- Владико, а коли до вас востаннє зверталися як до Михайла Степановича?

- Мабуть, у 2013 році. Тоді якраз були події у Новоархангельську, коли віряни вирішили перейти до Київського патріархату, а влада і російська церква були проти. Саме там один чиновник обласної адміністрації принципово називав мене «Михаілом Степановичем», хоча до цього звертався тільки владика Марк. Не хочу згадувати його прізвище. То така була демонстративна поведінка.

А ще до мене так звертаються, коли телефонують з банку чи з книжкового клубу харківського, де я зареєстрований. Тобто це буває, але щоб я на це звертав увагу чи закарбовував у пам'яті, то нема такого.

- Ви родом зі Львівської області, Сокальського району, а яка у вас родина? Ми не знаємо фактично нічого про батьків, братів, сестер. Шукав в Інтернеті по прізвищу - то знайшов і повстанців з УПА, і полеглих воїнів Червоної армії.

- Батьки мої на Львівщину приїхали з Волині, тож родичів наших там не багато. А вивченням свого родоводу я тільки зайнявся, розповідати поки нема чого.

У нас родина досить велика: в мене є чотири брати і сестра. Мама моя декілька років тому отримала державну відзнаку «Мати-героїня». Наше виховання випало на важкий час. Я народився у 79-му, тобто 10 років прожив у Радянському Союзі. Школа як школа - неважливо, в якому ти режимі живеш, який уряд, головне - друзі. Школа - завжди прекрасний час, де зовсім безтурботне життя. В 90-ті настали роки випробувань, в першу чергу не для мене, а для батьків. Мама втратила роботу на заводі, пішла працювати ланковою у колгосп. Тато трактористом був там же.

Найстарша в нас сестра, а наймолодший брат народився, коли мені було 18 років. Ми не жили заможно, але батьки старалися всім необхідним нас забезпечити. Кожен з нас закінчив школу, хто мав бажання вчитися далі - вчився.

- Я знаю, що ви навчалися і в музичній школі.

- Так, тепер це школа мистецтв, раніше просто музична. Навчався я по класу баяна. Інструмент цей давно не брав у руки, але навчання пригодилося в семінарії. Сольфеджіо та музична грамота стали в нагоді, те, що граю на фортепіано, теж допомогло. А співати я починав ще з дитинства, спочатку в музичній школі, потім у парафіяльному хорі свого села.

- У вашій родині дотримання релігійних традицій було обов’язковим?

- Як усі, мабуть, батьки, мої турбувалися в першу чергу про тілесне: здобути певні кошти, щоб діти мали що їсти, що вдягти. Тому таких чітких релігійних установ у родині не було. Всіх звичаїв, звичайно, дотримувалися - це Галичина, це певні традиції, певний стиль життя.

В ті часи, я вважаю, духовним вихованням займалися бабуся і дідусь. Ми народилися в православній сім’ї, моя бабуся Єва ходила постійно до церкви і нас змалку брала за собою. У нас там відвідування храму є нормою. Одна бабуся, з якою ми жили, водила нас до храму, а інша бабуся (по лінії матері), Ірина, - взагалі дуже побожна жінка. Вона привчала нас, власне, до особистісних взаємин з Богом: приватна молитва, постійне спілкування з Богом зранку, ввечері, перед початком якоїсь справи. Це вона своїм прикладом робила. Це не були повчання, це був приклад. Коли я там бував у гостях - її приклад надихав до якогось глибокого духовного життя.

- У роду вашому священників не було. Що вас спонукало зробити такий вибір?

- Не було. Навіть навпаки, був мій прадід, ярий комуніст, загинув у роки колективізації. А його дружина - глибоко віруюча людина. Вона матір’ю моєї бабусі Ірини була.

Що спонукало... Важко пояснити, як Господь формує людське життя, бо створюються якісь певні обставини, де ти робиш вибір і саме з цього маєш якийсь результат. У моєму випадку мрії про священство були ще в дитинстві. Але це були ще дитячі мрії. Я ходив до храму і спочатку допомагав священнику у вівтарі, пізніше, як став дорослішим, співав у парафіяльному хорі. Я в храмі відчував себе як вдома, я цим захоплювався і хотів цього. І був, і є для мене таким зразком священства отець Василь Гадіо, який вів службу в нашому селі. І я дуже хотів наслідувати його служіння. Він був дуже простий з людьми, себе ніяк не виокремлював, разом з ними працював, спілкувався і разом молився. Тому я з нього брав приклад

У дитинстві жевріла така мрія - стати священником. А коли приходить юнацький вік, з’являються інші мрії, бажання. Людина дорослішає і шукає себе в цьому світі. Я в тому віці дуже цікавився біологією, хімією, любив математику. Дав Бог нам гарних вчителів, яким я вдячний до цього часу. Я спочатку вирішив вступати в університет львівський на біологічний факультет. Не вступив, не вистачило два бали. Хоча я вважав, що все правильно відповів і десь відчув якусь несправедливість. Після того, йдучи по Львову, я зразу отримав думку: я поступаю в семінарію.

- Тобто ви відразу, отримавши незадовільний результат, подали документи у семінарію?

- Ні, я повернувся додому, звернувся до священника про те що хочу поступити, бо потрібна була рекомендація від нього, і він почав мене готувати до іспитів. А вже через рік пішов вступати.

- Як до цього рішення ставилася родина?

- На той час я вже був досить самостійний. Так повелося змалку: мати і батько до мене ставилися з великою довірою. Я так розумію, що вони випробовували різні методи виховання: сестру виховували за одним методом, мене - за іншим. Мені випав метод вседозволеності: «Ми тобі довіряємо, бо знаємо, що ти нічого поганого не зробиш». Так у мене зник стимул робити щось погане. У юнацькому віці переважно робиш у супротив. А тут мені нема з чим сперечатися! І я вже мав інші пріоритети - старався підзаробляти, бо розумів, що батькам складно всю родину тримати. І батьки до мого рішення поставилися досить спокійно: твій вибір. Це не було щось надзвичайне, а з іншого боку, для моєї родини це навіть стало чимось почесним: їхня дитина пішла вчитися по духовному шляху. Тому я з таким благословенням батьківським вступив до Волинської духовної семінарії. Київського патріархату, бо на той час громада нашого села прийняла рішення і увійшла до нього сама ще у 97-му році.

- Колись у нашій давній розмові ви згадували, що їздили на заробітки у Польщу. Чому так сталося, і коли ви встигли?

- Це було якраз у часи навчання в семінарії. Тоді всі духовні заклади були не державними і платними, але сам процес навчання був звичайним: з канікулами влітку та взимку. Я розумів, що тоді навіть 40 чи 70 гривень на місяць для родини - то великі гроші, то вирішив сам заробляти на навчання. Брати від батьків мені сумління не дозволяло. Тому я виїжджав до Польщі, працював на будівництві, у сільському господарстві і за ці кошти жив та навчався цілий рік.

- 2003 рік у вас був дуже насичений подіями: закінчення семінарії, нові призначення. Що для вас було найважливішим?

- Дійсно, я того року почав духовне служіння у статусі чернечому, мав дияконську хіротонію, очолив монастир, який почав відновлювати. Тоді ж став духовником для студентів моєї семінарії.

- А як вирішили стати ченцем?

- Всі товариші мої закінчували навчання і вже мали служіння чи готувалися до нього. Я про це не думав, бо був зайнятий навчанням. Одного разу проректор спитав у мого товариша про мене: чому я не можу визначится зі служінням, і чи не хочу стати ченцем. Мій товариш передав цю розмову і раптом вирішив так: якщо наступного дня той проректор спитає мене сам, то я погоджуся. Наступного дня я його зустрів перед початком занять у місті. Це взагалі рідкісний випадок. І він відразу запитав, чи не хочу я постригатися у ченці. Тож я вирішив, що це знак волі Божої. Семінарія це теж сприйняла дуже позитивно, бо це був один з перших постригів на той час на Волині. Я поїхав до батьків розказати про своє рішення. І, власне, саме так зробив свій вибір.

- А ще я знаю, що досить недовгий час ви були секретарем Патріарха Філарета, буквально кілька місяців. Чому так недовго?

- Мене запросив Владика Михилів і повідомив, що прийшов запит на мене - забирають у Київ. Приїхав і зразу отримав посаду секретаря Патріарха. Тепер я розумію, що то було рішення Філарета, можливо, ще кількох осіб посвячувати мене у єпископи. А для того, щоб познайомитися зі мною, йому треба було подивитися на мене зблизька: як працюю, як спілкуюся та чого я вартую. Це його тактика така. Оці пару місяців, то був екзамен перед важливою подією в моєму житті. Мені важко було полишати Волинь, адже там монастир, який ми відновлювали з нуля, з будинку без даху і вікон. Там моя семінарія, друзі, однодумці. Але не роздумував, сприйняв це як чергове випробування. Їх взагалі Бог дає людині багато, треба тільки розуміти.

Наша семінарія була одна з перших у Київському патріархаті, зараз її випускники по всій Україні. Нас було більше ста чоловік на курсі. А умови були дуже складні. Зараз, коли відвідую альма-матер, то там уже європейський ремонт, хороша бібліотека, гуртожиток та їдальня європейського рівня. А в мої часи — не було де помитися інколи. З ложкою ходиш в їдальню, бо нема посуду як такого. Інколи було таке: привезли капусту, і вона в нас цілий місяць на сніданок, обід та вечерю. Але це були часи романтичні: в таких труднощах ти гартуєшся. І ті колишні студенти, ставши священниками, не боялися йти на схід України, наприклад. Я ось і зараз живу у кімнатці, де нема якогось розкошу, мені вистачає того, що є. В мене є якесь щеплення від комфорту, бо звик так ще з семінарії, потім у монастирі ми ще при свічках жили на перших порах.

Більш хвилює, як браття мої живуть. Крім мене, у єпархії живуть три родини, у кожній по двоє дітей, ось за них переживаю більше. А цей будинок не вигідно відновляти чи капітально ремонтувати: ми дослідили його і знаємо, що там нема фундаменту, наприклад. Дешевше та доцільніше його знести та будувати новий. Але зараз стоїть питання про Кафедральний собор - це важливіше. Тож про комфорт пізніше думати будемо. Бо місту такий центр життя потрібен. Як місце відродження українства, як місце, де формується певна спільнота. В планах у мене збудувати Собор, щоб він був не тільки окрасою міста, а й духовним центром для нашої єпархії і надав нового поштовху для утвердження української церкви.